До питання про чинники творення і діяльності малих (неосновних) політичних партій на рівні штатів та регіонів у США

On the factors of creation and activity of minor political parties at the state and regional level in the USA

Опубліковано в збірнику статей і тез за результатами ІІІ наукової конференції “Політичні партії і вибори: українські та світові практики” (пам’яті Юрія Романовича Шведи) від 3 листопада 2018 року. _ Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2019. – С. 101-112. Збірник доступний за адресою: http://filos.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2019/09/Conf.-3.pdf

Резюме. На прикладах певної кількості партій, що діють чи діяли у США на рівні штатів та регіонів, авторка розглядає типові програмні вимоги неосновних партій, їх ідеологічні орієнтації, чинники становлення та (не)довговічності, значення для політичної системи. На завершення, наведені деякі міркування щодо можливого використання американського досвіду в Україні.

Summary. Using a certain number of parties, operating now or in the past at the state and regional level in the USA, as an example, the author examines the typical program requirements of minor parties, their ideological orientations, factors of formation and (non)durability, significance for the political system. In conclusion, some thoughts on the possible use of American experience in Ukraine are given.

Важливість питання. В Україні зареєстровано понад три з половиною сотні політичних партій. Усі вони мають рівні права у виборчому процесі, але не мають однакових можливостей та навіть намірів. І хоч їх легалізували в законодавчо установлений спосіб, реальність існування значної їх частини, як і дотримання процедури реєстрації – під питанням. Шахрайство й  комерціалізація політичних проектів стали настільки узвичаєними, що вже ніхто цим не переймається. Остання масштабна перевірка партій на їх відповідність закону була, здається, у 2003 році.

Ще в 2011 р., виступаючи на конференції в ІПіЕНД ім. Кураса, Юрій Шведа висловив сумнів щодо того, що наші партії є політичними партіями у власному розумінні терміну, збуривши тим самим гарячу дискусію. Цю ж думку він підтвердив і в своєму (чи не останньому?) публічному виступі в Центрі Разумкова у 2015 р., де сказав, що «всі існуючі партії (як правлячі, так і опозиційні) не є такими у класичному значенні цього поняття. Ціла низка суспільно важливих функцій партій ними не виконувалися»  [1].

З того часу справи не стали кращими.

Ганебний стан з українським партотворенням на сьогоднішній день докладно описала Марія Кармазіна в низці статей у «Дзеркалі тижня» [2, 3]. Але резонанс від цих публікацій на офіційному рівні дорівнює нулю. Партії продовжують «ліпитися» і «споживатися», немов українські вареники, а питання очищення української політики від махінацій і протиправної діяльності залишається  без розв’язку.

Одним із порушень українського законодавства є функціонування не передбачених Законом України про політичні партії  регіональних партій [див. 4]. Чи був дотриманий закон при їх реєстрації, чи дійсно вони мають свої осередки в необхідній кількості областей? Чи мають вони право на існування нарівні зі справді загальнонаціональними партіями? Чи треба міняти закон, щоб він відповідав реальності, чи навпаки, цю штучно створену реальність слід загнати в рамки закону? Зрештою, чи потрібні Україні регіональні,  місцеві та етнічні політичні партії, а якщо так, то для яких цілей і з яким статусом? Ці питання потребують відповідей, обґрунтованість яких може зрости завдяки вивченню досвіду інших країн у сфері утворення і функціонування регіональних та місцевих партій.

Чим цікавий досвід функціонування регіональних і штатівських партій у США? Для свого виступу я обрала досвід Сполучених Штатів Америки у сфері багатопартійності на рівні штатів і регіонів. Розглядаю це повідомлення як «вступ до теми», певну наукову провокацію, бо у її величезному обсязі означена тема може бути підйомною хіба що для великої дослідницької групи, яка працюватиме упродовж тривалого часу. Але чому б університетським політологам, думається мені, не започаткувати такий проект, можливо, спільно з факультетом міжнародних відносин, де досить успішно розвиваються американські студії, але в зовнішньополітичному аспекті?

Досвід утворення і функціонування малих (неосновних, локальних) політичних партій у США, враховуючи специфічну американську двопартійність на рівні федерації, цікавий для Української політичної науки і практики принаймні в таких аспектах.

По-перше, в англосаксонських країнах партії виникають і діють як осередки вільного волевиявлення громадян, можна сказати – як політична складова громадянського суспільства, без жодних ідеологічних і з мінімальними організаційними обмеженнями, за відсутності закону про партії. При тому, їх становлення, визнання і діяльність відбувається у строгій відповідності до федерального й місцевого законодавства про вибори, яке визначає вимоги до суб’єктів виборчого процесу. Поки що я не зустрічала прикладів використання партійних утворень з якоюсь неполітичною метою (наприклад, на продаж) або з метою введення виборців в оману, як це нерідко трапляється в Україні. Чому? Як їм вдається поєднувати велику свободу в утворенні об’єднань з їх утриманням у правових рамках?

По-друге, в умовах глибокої децентралізації політичного життя і різноманітності законодавства, утворення та функціонування політичних партій в різних штатах відбувається настільки по-різному, що, досліджуючи одну країну, можна отримати досвід партотворення на різних рівнях суспільного розвитку: від початкових стадій політичного самоусвідомлення, як на Гаваях, до високого рівня громадянської вишколеності, як у шатах Нью-Йорк чи Міннесота.

По-третє, цікаво проаналізувати реакцію громадян на низовому рівні на брак ідеологічної визначеності двох основних партій і, загалом, поміркувати про роль ідеологій у політичному житті начебто прагматично орієнтованого американського суспільства.

По-четверте, вивчення діяльності неосновних партій допомагає виявити велику частину факторів, що обумовлюють стійкість двопартійної системи у США, її плюси й мінуси.

По-п’яте, розмаїття політичних партій регіонального й штатівського рівня дає змогу зробити деякі узагальнення щодо можливих підстав класифікації партій в територіальному аспекті, які можуть придатися і для оцінки українського партотворення, а також про важливість партій того чи іншого рівня в наших умовах.

І, нарешті, по-шосте. Я дотримуюсь думки, що українській політології поки що бракує міцного підґрунтя у вигляді знань про історичні корені сучасних політичних процесів так само, як і  про їх  географічне різноманіття. Цей брак потрібно було б компенсувати створенням наукових шкіл із зарубіжної історії окремих країн, а також приділяти більше уваги розвитку порівняльної політології, включно з дослідженням політичного процесу в окремих країнах у вигляді кейс-стадіз, одним з яких могло би бути вивчення багатопартійності в США на усіх рівнях.

Класифікація політичних партій США. В найзагальніших класифікаціях політичних партій у США зазвичай виділяють великі (majorосновні, важливі), малі (minor – неосновні, менш важливі). Другі діють переважно на рівні одного чи декількох штатів (територіально близьких або ні).

Основні партії в межах усієї країни називають національними. Їх, як відомо, є дві: Республіканська й Демократична. А ті менші партії, які визнаються (чи визнавались у минулому, якщо йдеться про неіснуючі  або історичні партії) на національному рівні Федеральною виборчою комісією як суб’єкти балотування, зазвичай називаються третіми. Найвідомішими історичними партіями цього типу були Прогресивні партії 1912, 1924 та 1948 року. В загальному це були партії ліво-центристської (за американськими мірками) орієнтації, регіонального походження, але такими, що здобули право балотуватися на національному рівні.

Зараз у США діє три «треті» партії: Партія Конституції, Зелена партія Сполучених Штатів (афілійована до лівого екологічного руху «Європейські зелені») та Лібертаріанська партія [5]. Їх визнано національними на основі отриманого ними доступу до балотування та результатів голосування за їхніх кандидатів протягом останніх двох виборчих циклів. На такий статус претендує чимало інших партій, але на цьому шляху їх чекає багато перешкод інституційного та культурного характеру [6, 7], які з точки зору малих партій, так само, як і багатьох аналітиків, не є справедливими [8, p.9], але саме завдяки їм партійна система США є стабільно двопартійною – з усіма її плюсами й мінусами. Дослідження її переваг та недоліків  має значний науковий (теоретичний, у тому числі) інтерес, але виходить за межі мого повідомлення, так само, як і характеристика основних партій національного рівня.

Регіональні та штатівські партії у США: визначення та деякі типові приклади. Почну з визначення, яке, на мій погляд, відображає сутність цього феномена в США. Регіональні та штатівські політичні партії – це ті політичні сили, які не визнані на національному рівні Федеральною виборчою комісією як суб’єкти балотування і не є дочірніми (афілійованими) відділеннями національних партій. Окрім них до малих партій належать також локальні політичні партії, які діють в межах окремого графства або міста, але таких мало.

Результати діяльності неосновних партій та їх перетворення на основні в тому чи іншому штаті великою мірою залежать від виборчого законодавства, зокрема, від того, чи воно дозволяє спільне висування малими партіями кандидатів на виборні посади (так зване «виборче злиття» – electoral fusion), а також наскільки високі вимоги висуваються до збирання підписів для первісного визнання партії учасником виборчого процесу та отримання нею голосів виборців для подальшого підтвердження цього визнання. 

Наведу декілька характерних прикладів, з урахуванням ідеологічної орієнтації та програмних цілей регіональних та штатівських партій, щоб потім перейти до узагальнень, які стосуватимуться причин і приводів для їх утворення та чинників їхньої сили/слабкості. 

Серед малих політичних партій є такі, що поширили свій вплив на декілька або й багато штатів. У них спільна ідеологічна орієнтація, подібні програмні вимоги, але різні успіхи в різних штатах. Однією з них є Партія робітничих сімей (WFP), заснована в Нью-Йорку в 1998 році. Її активні відділення діяли або діють і часто-густо досягають успіху у таких штатах Східного побережжя як Нью-Йорк (штат і місто), Вермонт, Коннектикут, Нью-Джерсі, Род-Айленд, Мериленд, Пенсильванія; на Півдні: Південна Кароліна і Західна Вірджинія; на Тихоокеанському побережжі: в штатах Орегон і Вашингтон, а також на Середньому й Південному Заході: штати Вісконсін, Огайо та Іллінойс, Невада і Нью-Мексико [9]. На мій погляд, ці партії представляють інтерес, насамперед, як спроба компенсувати відсутність лівоцентристської альтернативи двом основним партіям, обумовлена потребою соціального захисту на політичному рівні груп населення, організованих у профспілки.

Партія робітничих сімей Вермонта діє в досить сприятливих правових умовах, адже  виборче законодавство штату дозволяє «електоральне злиття» – висування єдиного кандидата спільно кількома малими партіями. Це підвищує шанси на його перемогу, оскільки прихильники партії не бояться “даремно витратити” свій голос або того, що їх назвуть спойлерами. Програма партії акцентує увагу на збільшенні кількості пов’язаних з екологічною діяльністю місць і технологій, реформі охорони здоров’я (забезпеченні доступу для всіх), реформі балотування (ballot reform), яка б покращила закони про доступ до висування кандидатів у шт. Вермонт [10].

Регіональними, особливо враховуючи їх передісторію, можна вважати і групу партій під назвою Прогресивних. Про їх історію була чимала література ще в радянські часи. А зараз в англомовній Вікіпедії є велика інтегрована стаття про висування цими партіями кандидатів на пост Президента США в усі періоди розвитку прогресивного руху [11]. Масштаб руху обумовив виникнення ідеології прогресизму як типово американського варіанту ліво-ліберального, часом з деякими соціал демократичними домішками реформізму.

Сучасні прогресивні партії так чи інакше пов’язують себе з прогресистськими рухами Середнього Заходу і ведуть свій «родовід» від того часу, як у 1911 р. сенатором Робертом Лафоллєттом з Вісконсіна була утворена Прогресивна партія як «третя партія» національного масштабу. Від неї на виборах 1912 р. балотувався на третій президентський термін з програмою реформ Теодор Рузвельт, президент США з 1901 по 1909 р., однак зазнав поразки. В народі ця партія була відома як “Партія бика лося” (“Bull Moose Party”), бо лось був її символом.

Нині прогресивні партії діють у північно-західних штатах Орегоні й Вашингтоні та в північно-східному Вермонті, не претендуючи на національний масштаб. Прогресивна партія штату Вашингтон, була утворена в 2003 році. Її ідеологія поєднує прогресизм з демократичним соціалізмом та екологізмом і партія, відповідно, є лівою за своєю політичною позицією в політичному спектрі. ППВ не бере грошей від бізнес сектора, виступає за звільнення державного управління з-під впливу корпорацій, за рівні права і добробут для всіх, реформування поліції, зміни в системі освіти задля створення кращих можливостей для незахищених груп і меншин, за права дітей, жінок та корінних американців, реформу фінансування виборів, захист довкілля, зокрема консервацію землі і живих систем на ній [див. 12, 13 ].

До ідеологічних партій лівої орієнтації належать штатівські зелені партії, яких є небагато (тут не йдеться про філії загальнонаціональної партії зелених, яку було згадано раніше). Наприклад, «глибоко екологічною» називають Партію екологічної демократії  в шт. Міннесота. Вона виступає за перехід від людино-центричного до плането-центричного, екологічного погляду на світ. Її засновник Кен Пентел на створеному ним сайті  “Ecology Democracy Network” закликає «перейти до нового, про-активного способу здійснення політики, яка буде піклуватися про наш колективний дім – Землю» [14]. Для цього потрібно, стверджується на сайті, запровадити відмінний від теперішніх індикаторів розвитку (валового продукту штату / валового національного продукту – GSP/ GDP) новий  Показник справжнього прогресу (GPI), пов’язаний з концепцією сталого розвитку. Його почали обґрунтовувати в 1990-х роках і він уже начебто впроваджується в таких штатах як Мериленд, Вермонт, штат Вашингтон і Гаваї.

Окрім створення екологічної економіки, Партія екологічної демократії  агітує за запровадження пропорційного представництва в Палаті представників Міннесоти та за проведення реформи фінансування виборчих кампаній заради «усунення приватних грошей та корпоративного втручання у справи народного уряду» [14] (типово ліві вимоги – А.К.). 

До штатівських зелених партій належить також Партія Зеленої гори (Green Mountain Party), утворена в 2017 р. в штаті Вермонт, яка офіційно отримала статус малої партії, тобто може балотуватись на виборах на рівні штату, і вже планує розвиватися далі до рівня великої третьої партії. На відміну від інших зелених, вона позиціонує себе як правоцентристська, підтримуючи популярне серед багатьох штатівських партій гасло фіскального консерватизму, а також обмеження термінів перебування на виборних посадах, недопущення «аутсайдерських» грошей на виборах, зменшення бюджетних витрат [15].

Специфічним, з огляду на особливості законодавства щодо малих партій у деяких штатах, є приклад Екологічної партії Флориди, яка була заснована для підтримки кандидатури Ралфа Нейдера (Ralf Nader) на виборах президента США у 2008 році (в цьому плані вона належить і до групи партій «за когось», які, зазвичай швидко сходять з політичної арени). Ця неосновна партія мала змогу брати участь у загальнонаціональних виборах, бо законодавство Флориди дозволяє це за умови, якщо мала новоутворена партія здатна подати петицію на підтримку кандидата за підписом трохи більше як 100 тис. зареєстрованих виборців [16]. В інших штатах, де законодавство інакше, висунений та підтриманий у такий спосіб кандидат виступає як незалежний.

Цікаво, що у 2004 році для підтримки цього ж кандидата в штаті Мериленд, де законодавство теж доволі сприятливе для формування третіх партій і висування кандидатів у Президенти,  була створена Популістська партія. Її назва сягає традиції популізму на межі 19-20 століть, коли він розглядався як народницький рух на підтримку фермерства та інших верств простого народу і ще не набув тих негативних конотацій, які стали йому притаманні пізніше. (Про еволюцію цього явища і поняття – з використанням досвіду США – йдеться у моїй англомовній статті «Сучасна демократія і популізм: споріднені супротивники» [17]).

Отже, прогресизм, екологізм (у певному значенні і в певних організаційних випадках), популізм і профспілково-політичний рух на захист робітничих сімей є виявом потреби в реалізації вимог і програм, якими мали б опікуватись лівоцентристські партії національного рівня. Але за їх відсутності ці питання намагаються підняти й бодай частково розв’язати малі партії, які працюють на рівні штатів та регіонів.

Ідеологічно «змішаними» є програми декількох партій, головною вимогою яких є легалізація марихуани. Такими є, зокрема, «Партія простих людей за легалізацію конопель» (Grassroots-Legalize Cannabis Party) в штаті Міннесота і «Партія за легальну марихуану зараз» (Legal Marijuana Now Party) в штаті Вісконсін. Вони апелюють до першої поправки до Конституції США, яка стосується прав особи, говорять про втрати бюджету через нелегальну торгівлю марихуаною, а також підкреслюють той факт, що вживання марихуани є дуже широким, незалежно від того, дозволено це законом, чи ні. Крім того ці партії використовують у своїх програмах набір традиційних для цього регіону вимог прогресивних рухів.

І хоч електоральні здобутки цих партій мінімальні, їхні пропагандистські зусилля не пропадають марно. Гасло легалізації марихуани за деякими даними нині підтримує до 62% американців [18], створена Національна організація з реформування законів про марихуану, а у двох штатах Середнього Заходу: Мічигані й Північній Дакоті у грудні 2018 року відбудуться голосування (voting measure) щодо легалізації рекреаційної марихуани. Вони вже відбулися з позитивним результатом в таких  штатах як Аляска, Вашингтон, Каліфорнія, Колорадо, Мен, Массачусетс, Невада та Орегон. А в штаті Вермонт легіслатура прийняла такий закон у звичайному порядку (без попереднього народного голосування). Суперечки щодо плюсів і мінусів зміни законодавства щодо марихуани продовжуються. Противники легалізації наркотика навіть у медичних цілях вважають, що так чи інакше до нього можуть отримати доступ діти, а безпека дорожнього руху погіршиться, якщо за кермом можуть бути люди, що вживали  марихуану [18].

Побіжно згадаю також про групу партій з поширеною назвою «незалежні» (Вірджинії, Орегону, Партія Незалежності Міннесоти), а також про наявність певної кількості консервативних (Нью Джерсі, Вірджинія, Південна Кароліна; Род-Айленд), націоналістичних і навіть сепаратистських партій. Останні, втім, або розпалися за певний час після їх утворення (наприклад, Південна партія, створена для відокремлення південних штатів в окрему державу, розпалась від внутрішніх розходжень, проіснувавши з 1999 до 2003 року), або залишаються недоінституціалізованими, будучи неспроможними назбирати необхідну кількість підписів на свою підтримку (Каліфорнійська національна партія, яка ставить завдання домогтися більшої автономії, а потім і незалежності цього найбільшого штату).

Причини та приводи для утворення регіональних і штатівських політичних партій.  Ознайомлення з програмними вимогами та діяльністю значної кількості партій на регіональному рівні або в окремих штатах США дає підстави назвати наступні причини їх появи:

1) децентралізація і культурна багатоманітність регіонів, особливості Півночі й Півдня, Сходу, Середнього Заходу та Заходу країни. На Середньому Заході діють сильні традиції прогресистських рухів; на Півдні, який традиційно є консервативним, традиціоналістським, а також на Тихоокеанському побережжі з’явилися та/чи відродилися тенденції до більшої автономізації і відокремлення;  у північних штатах Заходу і Сходу популярними є зелені рухи і т. д.

2) стійкість, а водночас і застарілість багатьох політичних інституцій США, зокрема й двопартійної системи нинішнього зразка, яка часом не надає виборцям достойної альтернативи, викликає значні нарікання громадян і політиків, але старанно оберігається істеблішментом (про її плюси та мінуси хотілося б згодом написати окремий текст);

3) відсутність лівих (включно з лівоцентристськими) вимог у платформах основних партій і утворення у цьому зв’язку штатівських партій лівої орієнтації (переважно ліво-центристських, але часто з особливою увагою до інтересів міноритарних груп) під назвою прогресивних, незалежних, зелених та робітничих;

4) поява нових суспільних рухів, які активізують раніше аполітичні суспільні верстви: молодіжні і студентські рухи, рух за права афроамериканців у 1960-х-70-х роках. Утворені на цій основі партії теж, зазвичай, мали ліву ідеологічну орієнтацію.

Інша справа, приводи, тобто ті політичні події чи ситуації, що безпосередньо спонукають політиків та громадян до утворення нових партій. Іноді вони пов’язані з питаннями, які перебувають у фокусі публічної політики того чи іншого штату (як от зменшення податків, легалізація марихуани чи охорона довкілля). Іноді ці приводи дрібні, часткові, пов’язані з учасниками виборчого процесу та їх взаємовідносинами. Приводом може стати як потреба висунути свого кандидата на виборах Президента чи губернатора, так і бажання не допустити чийогось обрання. Так виникають партії «за когось» або «проти когось».

Я вже згадувала про створення партій під Ралфа Нейдера. А були ще партії на підтримку Джозефа Лібермана у 2006 році («Connecticut for Liberman»), низка політизованих, незалежних від основних політичних партій організацій – за Берні Сандерса у 2016 році («Народ за Берні» – онлайн-група, що вийшла з руху «Occupy»; “Ветерани за Берні”; «Студенти коледжів за Берні»).

Найяскравішим прикладами утворення партій «проти когось» були відомі з історії партії: Антимормонська партія в штаті Іллінойс (1841-1844), яка була спрямована проти керівництва містом (Nauvoo в окрузі Хенкок) конкретною особою – мормонським проповідником Джозефом Смітом; Прогресистська партія Т. Рузвельта була спрямована проти переобрання чинного тоді президента Говарда Тафта; у 1968 році була утворена Національно-демократична партія Алабами (NDPA), щоб протидіяти обранню Президентом колишнього губернатора з расистськими поглядами Джорджа Воллеса.

Партії «проти когось» рідко досягають успіху, бо їх виникнення пов’язане з розколом, який негативно оцінюють виборці. Крім того, вони не встигають набрати більше прихильників, ніж та партія, від якої вони відкололись. Це стосується навіть добре відомої Прогресивної партії 1912 року, від якої висувався Теодор Рузвельт. Внаслідок розколу втрачають, як правило, обидва крила партії, а виграє третя сила.

Поширеними є також приводи соціокультурного характеру, коли однодумці об’єднуються, виступаючи «за щось» таке, що має сильну підтримку міноритарних чи заінтересованих груп, але поки що не схвалюється суспільством загалом. З часом, однак, їхня просвітницька робота й агітація можуть змінити ситуацію. Вище розповідалося, що саме так було з партіями, які виступали за легалізацію марихуани.

Інший приклад такої мотивації – це створення в минулому Прогресивної Демократичної партії у Південній Кароліні (діяла в 1944-1948 роках) заради політичної мобілізації  афроамериканців, а в наш час  – Партії за голосування латиноамериканців (Latino-Vote Party) в штаті Массачусетс (2016 р.).  

Чи потрібні регіональні й штатівські партії? У США є багато організованих груп інтересів та рухів, здатних тиснути на легіслатури штатів у своїх інтересах. То чому ж виникають партії? Тут я погоджуюсь із загальною аргументацією щодо особливостей партій і потреби в них – незалежно від рівня їхньої діяльності. Адже «тільки політичні партії мають можливість об’єднувати вимоги, що сприяють компромісу між різними групами, можуть запропонувати виборцям програму альтернативних дій у сфері публічної політики, призначених для задоволення цих вимог, для залучення кандидатів на виборні посади, а за умови їх обрання мають змогу приймати законодавство та здійснювати нагляд за впровадженням публічної політики» [8, p.4]. В умовах децентралізованої країни така діяльність неминуча та/чи необхідна на рівні штатів, адже кожен штат – це міні-держава в питаннях внутрішньої політики. Від штатівської публічної політики в таких галузях як освіта, благоустрій, розвиток інфраструктури, охорона довкілля залежить якість життя громадян.

Корисність (і бажаність) регіональних партій у різних країнах різна, в залежності від спрямованості партійних програм і діяльності та загрози сепаратизму в кожній конкретній країні. Але всюди головним чинником сили партій, який мають враховувати і аналітики, і політичні та державні діячі, які хочуть утворювати або сприяти (чи, навпаки, перешкоджати) утворенню таких партій, є рівень децентралізації політичного життя в країні. Він переважує, зазначає Довн Бранкаті, значення регіональних розмежувань, а також інституційні особливості політичної системи країни, такі як фіскальна децентралізація, пропорційність виборів, наявність законів про транс-регіональні голосування, послідовність виборів до органів виконавчої та законодавчої влади тощо [19, p. 158-159].  До такого висновку автор дійшов на основі вивчення статистичних матеріалів щодо регіональних партій у 37 країнах світу з 1945 по 2002 рік.

На успішність регіональних і штатівських партій, а також на тривалість їх існування впливає також характер завдань, які вони перед собою ставлять. За загальним правилом, чим вужчі завдання, тим легше вони досягаються (якщо вони не є загальнонаціонального масштабу, де малі партії натикаються на дуже серйозну конкуренцію з боку двох основних партій). Але після їх досягнення партії зникають з політичної арени. Партії, що пропонують програми суспільного розвитку з популярними в тому чи іншому штаті вимогами, мають шанс проіснувати довше – за інших рівних обставин, у тому числі й законодавства, яке регулює їхню діяльність. Загалом, плинність цих партій дуже велика, що значно ускладнює їх дослідження, якщо не обмежувати його конкретним періодом чи регіоном.

Деякі уроки для України: 1. Без реєстрації партій і закону про партії партійне життя можна добре регулювати при допомозі виборчого законодавства. Зокрема, та чи інша партія, щоб висувати своїх кандидатів певного рівня, мусить бути визнаним Федеральною або штатівською виборчою комісією суб’єктом виборчого процесу (отримати ballot status).   Іншими  словами, вона повинна офіційно стати відповідно великою («основною») чи «третьою» національною або ж малою («неосновною», штатівською) партією. Втім, за Республіканською і Демократичною партією цей статус закріплений (негласно) назавжди як незаперечний факт, підтверджений їхньою постійною роллю в політичній системі країни.

В різних штатах вимоги щодо набуття статусу малих партій, як і їхні можливості після його отримання відрізняються, але вони однакового типу. Спочатку це збирання певної кількості підписів, а далі обов’язкова участь у виборах і отримання встановленого мінімуму голосів. Без цього партія не є партією у власному сенсі слова, бо не має змоги реалізовувати свою головну функцію. 

Гадаю, таким шляхом можна йти і в Україні, знімаючи з реєстрації партії, які цим двом вимогам не відповідають. Або можна взагалі не займатись цією зайвою метушнею довкола реєстрації різноманітних фейкових проектів, а вписувати в реєстр лише ті політичні сили, які були визнані на виборах за названими двома критеріями. Такими могли би бути поправки до чинного Закону про партії або положення нового Закону.

2. Слід (з обережністю) подумати про можливість офіційного визнання партій з регіональним чи обласним статусом, чітко визначивши сферу їхньої компетенції, означивши (не)допустимі назви та  програмні вимоги, що допоможе уникнути легалізації сепаратистських груп, з одного боку, і сприятиме активізації громадян довкола вирішення проблем регіонів, з іншого.

3. Цікавими є пропозиції, роздані учасникам конференції щодо аналітичного розмежування партій за рівнем їхньої діяльності (розмежування їх на національні, регіональні та локальні), але подекуди вони видаються надмірно жорсткими та деталізованими. Наприклад, такою є вимога, щоб регіональні партії діяли в територіально суміжних областях. А якщо вони діятимуть в одній групі областей та ще й у територіально відокремленій області? На мій погляд, підхід має бути гнучкішим.

Це стосується й кількості голосів, відданих за партії. Мені, зокрема, імпонує підхід до визначення міри націоналізації політичних партій, який базується не на отриманих партіями результатах виборів (хоча певний мінімальний поріг, можливо, й має бути встановлений), а на даних про регулярну участь партій у виборах і покриття нею своїми кандидатами певної кількості округів [20]. Адже на початках становлення партій важливі їх наміри, процес політичної участі, навіть і при мінімальних результатах. Цей критерій, на мою думку, так само добре підходить і для подальшої кваліфікації партій як національних, регіональних чи локальних.

Посилання:

1. Шведа Юрій. Основна інтрига – чи зуміють “постмайданівські” партії стати потужними політичними силами й запропонувати новий порядок денний для України // Партійна система України до і після Майдану: Зміни, тенденції розвитку, суспільні запити. Матеріали до круглого столу 16 вересня 2015 р. в Центрі Разумкова. – Р. 72-73. –   URL: http://old.razumkov.org.ua/upload/1442416518_file.pdf

2. Кармазіна Марія. Людина, що грається: політичні партії в Україні // Дзеркало тижня. 31 березня. Випуск №12, 31 березня-6 квітня. – URL: https://dt.ua/internal/lyudina-scho-grayetsya-politichni-partiyi-v-ukrayini-273771_.html

3. Кармазіна Марія. Партії в Україні: власні/привласнені, іменні, “використані”… // Дзеркало тижня. 9 квітня. Випуск №13, 7 квітня-13 квітня – URL: https://dt.ua/internal/partiyi-v-ukrayini-vlasni-privlasneni-imenni-vikoristani-274508_.html

4. Кармазіна Марія. Регіональні політичні партії в Україні: зародження феномена // Дзеркало тижня. Випуск №14, 14 квітня. – URL: https://dt.ua/internal/regionalni-politichni-partiyi-v-ukrayini-zarodzhennya-fenomena-275126_.html

5. Directory of U.S. Political Parties. – URL: http://www.politics1.com/parties.htm

6. Lewis-Beck, Michael S. and Peverill Squire. The Politics of Institutional Choice: Presidential Ballot Access for Third Parties in the United States // British Journal of Political Science.  Vol. 25, Issue 3, July 1995 , pp. 419-427. – URL: https://doi.org/10.1017/S0007123400007274 

7. Ballot access for presidential candidates // Ballotpedia. – URL: https://ballotpedia.org/Ballot_access_for_presidential_candidates

8. Norris, Pippa. Building political parties: Reforming legal regulations and internal rules. Harvard University. Report commissioned by International IDEA. 2004. – URL: http://citeseerx.ist.psu.edu/viewdoc/download?doi=10.1.1.614.3500&rep=rep1&type=pdf

9. Working Families Party – URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Working_Families_Party

10. Vermont Working Families Party – URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Vermont_Working_Families_Party 

11. List of United States Progressive Party presidential tickets. – URL:  https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_United_States_Progressive_Party_presidential_tickets

12. Washington Progressive Party. Platform. – URL: http://www.waprogressive.party/platform/

13. Washington Progressive Party. – URL:  https://en.wikipedia.org/wiki/Progressive_Party_of_Washington_State.

14. Ecology Democracy Network. – URL:  http://www.ecologydemocracynetwork.org/

15. Bielawski, Michael. The Green Mountain Party gets official party status in Vermont // True North Reports (The other side of Vermont news). – December 14, 2017. – URL: http://truenorthreports.com/green-mountain-party-gets-official-party-status

16. Ecology Party of Florida – URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Ecology_Party_of_Florida

17. Kolodii, Antonina. Modern Democracy and Populism: related opponents // Агора. Вип. 19-20. Київ, 2017. – С. 37-43. – URL: https://kennankyiv.org/aгора-випуск-19-20/. Доступно: https://political-studies.com/wp-content/uploads/2017/11/Agora_19_20.pdf

18. Is the Midwest Ready for Recreational Marijuana? // Governing Magazine. – URL: http://www.governing.com/topics/public-justice-safety/gov-2018-marijuana-ballot-measures-legalization-recreational.html

19. Brancati, Dawn. The Origins and Strength of Regional Parties // British Journal of Political Science. Vol.38, No. 01. January 2008. P. 158. – URL: https://www.researchgate.net/profile/Dawn_Brancati/publication/231965411_The_Origins_and_Strength_of_Regional_Parties/links/54ceee7d0cf24601c09278c9/The-Origins-and-Strength-of-Regional-Parties.pdf

20. Lago, Ignacio and José Ramón Montero. Defining and measuring party system nationalization // European Political Science Review / European Consortium for Political Research /  Volume 6, Issue 2. May 2014, pp. 191-211 (Abstract: https://www.cambridge.org/core/journals/european-political-science-review/article/defining-and-measuring-party-system-nationalization/90D36524494B1F98A6F817320959CA23)

Leave a Comment