Опубліковано в кн.: Політичні партії і вибори: українські та світові практики: зб. ст. і тез за результатами четвертої міжнародної наукової конференції “Політичні партії і вибори: українські та світові практики” (пам’яті Юрія Романовича Шведи) від 9 листопада 2019 року / за ред. Анатолія Романюка і Віталія Литвина. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2020. – Вип. 4. – 400 с.
Примітка: Стаття писалася в час підготовки до конференції «Популізм під прожектором», організованої Інститутом Кеннана (при WWICS, США) та Центром Східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOIS, Німеччина) і була опублікована в часописі «Агора», випуск 20 англійською мовою (2017 р.). Проте після закриття офісу Інституту Кеннана в Києві його видання стали недоступні читачеві. Тому авторка пропонує власний переклад цієї статті українською з деякими незначними змінами для IV наукової конференції “Політичні партії і вибори: українські та світові практики” (пам’яті Юрія Романовича Шведи), яка відбудеьться 9 листопада 2019 року в ЛНУ ім. Івана Франка. Тема, на думку авторки є дуже актуальною для пояснення результатів президентських і парламентських виборів 2019 р. в Україні та їх наслідків.
The article is devoted to finding the common roots of the modern upsurge of populism in different parts of the world, particularly in developed and young democratic countries. The author views populism as an offspring and, at the same time, a threat to democracy, as a phenomenon that has certain historical forms. Shared feature of these forms is an appeal to the common people as always opposed to the elite. The specific feature of the present-day version of populism is its radically manipulative character. The author considers the roots of contemporary populist waves, reveals their connection with the crisis of liberal democracy and changes in the political spectrum, formulates suggestions on how to alleviate the danger of populists’ offensives on democratic institutions.
Історичне підґрунтя популізму в демократіях
Демократія – це правління народу, хоч її історичні форми відрізняються за способами й механізмами досягнення цієї мети. У стародавні часи демократія означала безпосереднє (пряме) волевиявлення народу. Люди брали участь у прийнятті важливих політичних рішень через крики, жеребкування або голосування. Головну роль у цьому процесі відводили демагогам – спікерам, здатним розбудити натовп і спрямувати його волю на ухвалення спільного рішення. Така процедура часто призводила до некомпетентних, нераціонально мотивованих рішень простих людей, включаючи найбіднішу частину вільного населення. Не дивно, що Платон і Аристотель визначали демократію їхнього часу як неправильну (викривлену) форму державного правління. Згідно з поглядами класичних філософів набагато кращою (власне, найкращою) була система, в якій правління перебувало в руках більш грамотної, проте усе ще достатньо численної середньої верстви, – своєрідна «золота середина», яка на практиці була дуже рідкісною. Аристотель назвав цю форму політією.
Формування і подальший прогрес демократії в сучасну епоху уже у формі представницького правління також пов’язані з пошуком певної золотої середини, яка означала б досягнення максимального вираження волі народу без втрати належного рівня компетентності і раціональності влади. Однак це – не проста справа. Оскільки рання представницька демократія була переважно елітарною системою, яка мала своїх теоретичних і практичних захисників, мислителі і соціальні групи, незадоволені її якістю, шукали компенсаційних механізмів, здатних зробити голос простих людей почутим, а можливості свавільного правління еліт – обмеженими.
В США, найбільш егалітарній[1] ліберальній державі XIX століття [9], яка, проте, мала лише дві великі політичні партії, причому обидві – елітарні, претензія на “справжню демократію” була пов’язана з популістськими і так званими “третіми” рухами, які тривали упродовж XIX-XX століть і збереглися аж до наших днів. Про історію та особливості американського популізму на початкових його стадіях можна прочитати, зокрема, в другому розділі монографії Ірини Кіянки [2, с. 111-166], яка називає цю форму «народною утопією». Так, у 1870-80-х роках тут діяла антимонополістична Партія “грінбекерів” (the Greenback-Labor Party), потім – Популістська партія 1890-х років, Прогресивна партія 1912 року (керівник – Теодор Рузвельт), Прогресивна партія 1924 року (керівник – Роберт М. Ла Фоллєт). Втім, під час і після Великої депресії характер популізму у США докорінно змінився. У 1930-х роках він став більш ультраправим і демагогічним, знайшовши вираз у діяльності руху Хью Лонга «Розділимо наше багатство» (1933–35), Чарльза Кофліна та партії «Союз» (1936). Після Другої світової війни рух популістів став ще більш різноманітним та неоднорідним – від Джорджа Уоллеса до Дональда Трампа.
Виступаючи з популістськими обіцянками, попередники Трампа безуспішно намагалися виграти президентські вибори як кандидати від третіх партій або як «незалежні». Такою була традиція, яку відкинув Дональд Трамп. Йому вдалося проникнути в одну з основних партій і, залишаючись популістом, стати її кандидатом. Роблячи це, “епатажний мільярдер зумів схопити й відобразити настрої роботяг з американської глибинки, стати своїм для мільйонів таких виборців” [10].
На думку американського соціолога Сеймура М. Ліпсета, популізм, який розуміється як «політичні принципи, що підтримують права і повноваження простого народу в їхньому протистоянні привілейованій еліті», став складовою американського кредо – поряд з егалітаризмом, індивідуалізмом, свободою підприємництва і традиціоналізмом [22]. Ця рання інтерпретація популізму була пов’язана з його розумінням як політики врахування і підтримки проблем простих людей [див. 13].
У Європі з її більш класово-диференційованим та ієрархічним суспільством роль основної компенсаційної влади [щодо правління привілейованої еліти] відігравали соціал-демократичні та інші ліві партії. “Політична гойдалка” – почерговий прихід до влади правоцентристських і лівоцентристських політичних сил – була тут політичним механізмом, який дозволяв шукати “золоту середину” і досягати певної міри суспільного консенсусу.
Важливо підкреслити, що популізм – і як сукупність політичних принципів, і як значний політичний рух – був породженням демократичного суспільства (або, принаймні, демократичних намірів окремих діячів чи груп суспільства, як, наприклад, громадських інтелектуалів або інтелігенції, коли ми говоримо про Україну чи Росію). У своїх ранніх формах він був наслідком чесних намірів і старань політиків або інших громадських діячів допомогти простим людям, іноді пропонуючи може й не зовсім адекватні, спрощені методи. Такий популізм відображав раннє (незріле) розуміння демократії необізнаними масами та їхніми низовими лідерами.
З часом, однак, усе змінюється. Розуміння демократичних правил
стає більш складним та витонченим, тоді як популізм стає все менш сутнісним та
більш інструментальним політичним явищем. Зміни відбувається в напрямі від «надання
підтримки простим людям» до «отримання підтримки простих людей»
(переважно, під час виборів). Кембриджський словник відобразив цю модифікацію,
визначивши популізм як “політичні ідеї та заходи, які мають на меті
отримати підтримку простих людей, надаючи їм те, що вони хочуть” [11].
Щоправда, слово
«надаючи» у більшості випадків можна було б замінити «обіцяючи надати». Замість
того, щоб підтримувати простих людей з метою змінити їхнє життя на краще,
сучасні популісти звертаються до мас з метою вербування їх лише заради приходу
до влади. Риторика політиків не завжди збігається з їх реальними намірами.
Оксфордський словник визначає популізм як “звернення до простих людей або націленість
на них” («aimed at» –
тобто,
коли життя простих людей є метою) [16]. “Звернення
до” відрізняється від “націленості на”, хоча іноді важко відрізнити
один тип політичної поведінки від іншого.
Сучасний сплеск популізму та його особливості
Сучасний популізм має різноманітні форми. Деякі з них ідеологічно забарвлені, інші – ні Але, незважаючи на широкий спектр і множинність явища, важливо розрізняти два його види, що закорінені в історії. Вони використовують ті самі анти-елітарні гасла, але різняться за своєю сутністю: народницький популізм (щирий, такий, що виростає з чесного бажання допомагати народові) та демагогічний (технологічно маніпулятивний, який використовує невдоволення обділених увагою мас для набуття політичної сили, яку потім можна використовувати для зовсім інших цілей). З певних причин (вони будуть розглянуті нижче) другий тип популізму домінує в сучасній політиці. Більше того, зараз термін “популізм” використовується для характеристики саме цієї маніпулятивної та оманливої політичної стратегії отримання влади, а остання є самоціллю для більшості сучасних популістів. Їх стратегічна мета – це мобілізація всіх незадоволених соціальних груп та окремих осіб і застосування їхньої підтримки для набуття та/чи утримання влади. Їх тактика – це використання різних ідеологічних кліше (залежно від потреби моменту) та політичних маневрів, включаючи надання обіцянок, які завідомо не можуть бути виконані та можуть сильно відрізнятися від їхніх реальних намірів та мотивів.
Після тріумфу цієї тенденції демократія та популізм стали спорідненими супротивниками. Попри демократичне походження цього світогляду та поведінки, популізм у багатьох випадках прокладає шлях до авторитарного правління.
Існує багато великих і малих, наукових і журналістських публікацій про сучасний популізм англійською [див. 12, 13, 17, 18, 19, 20], українською та російською мовами [див. 1, 2, 5, 6, 7 та ін.], які окреслюють його основні риси. Їх можна звести до такого переліку:
–
апеляції до простих людей, до їх волі та інтересів;
– особлива увага до
найбільш невдоволених груп; збирання їхніх вимог, перехоплення гасел,
відображення їхніх політичних штампів і стереотипів у передвиборчій риториці;
– наголошення
опозиційності простих людей до еліт, підкреслення їх відчуженості, стимулювання
ворожості;
– уникнення
формулювання серйозних програм та пропозицій, заснованих на раціональній
аргументації, оперування спрощеними судженнями;
–
підтримка та підбурювання радикальних настроїв і позицій;
– звернення до емоцій
натовпу;
– підпорядкування всіх
виступів і дій одній меті: догодити виборцям, використовуючи для цього
політичні технології;
– звернення до
обіцянок, які завідомо не можуть бути виконані;
– широке використання
маніпулятивних технологій, включаючи відверту брехню про опонентів та обман
щодо їхніх можливостей.
Усі ці характеристики
важливі для розкриття змісту сучасного популізму у всій його різноманітності.
Часто популізм називають специфічною політичною грою: способом “купівлі” голосів і збереження влади за допомогою певного способу виступів та поведінки політичних лідерів, а також реакцією електорату на цю поведінку. Михайло Мінаков пропонує визначати популізм як “специфічну екстра політичну логіку, яку поділяють політичні лідери та виборці”. З гносеологічної точки зору, за його словами, популізм – це “логіка, що діє зі спрощеними судженнями, заснованими на широко розповсюджених забобонах, які роблять політичні інститути зайвими”[5]. О. Крамар зазначає, що “популізм традиційно означає риторику, яка звертається до незадоволення електорально значущих соціальних груп своїм життям, страхами та сподіваннями, груп, які вважають свої інтереси антагоністичними інтересам еліти” [3].
Це правда, що популізм – двостороннє явище, яке передбачає наявність не лише суб’єкта (певних політичних акторів, схильних до використання цих технологій), але й об’єкта (реципієнтів, певних верств людей, готових прийняти їх і відповідати на них позитивно). Але котра з цих сторін є відповідальнішою за все більшу присутність популістських ігор у політичному процесі?
Людей, які звертаються до демагогії та маніпуляцій, щоб здобути владу, завжди, на мою думку, було і буде багато. Проблема полягає в тому, наскільки їхні зусилля знаходять відгук серед простих людей, до яких вони звертаються. Сьогодні кількість сприйнятливої публіки швидко й повсюдно зростає. У цій ситуації ми повинні відповісти на запитання: Чому позитивний відгук мас на заклики популістів став переважати? Чому сьогодні домінує поверхневий погляд на серйозні проблеми, який допомагає нещирим, політично не підготовленим демагогам здобувати високі політичні позиції навіть у старих демократіях із начебто досвідченими виборцями?
На поверхні це дійсно виглядає як культурна або, навіть, гносеологічна проблема – проблема сприйняття та розуміння. І я не відкидаю освітніх та культурно-психологічних причин цього явища, особливо тих, що з’являються внаслідок зростаючої ролі посередників у політичному спілкуванні та їх отруйного впливу на виборців. Інформаційна ера з широкими маніпулятивними можливостями засобів масової інформації, розширенням споживацьких настроїв загалу, які розповсюджуються й на політику, створює благодатні умови для успішної діяльності різного роду демагогів. Але з іншого боку, нинішній підйом популізму в усьому світі не можна пояснити лише цими технологічними та культурними чинниками. Причини цього сплеску популізму є більш складними і включають багато соціально-економічних та політичних факторів.
Про деякі недосконалості ліберальної демократії та її нинішню кризу
Мій намір у даному випадку – підкреслити незадовільний стан ліберальної демократії: не лише неоліберальної ідеології та політики, а й застарілих, часто анахронічних та нефункціональних інституційних механізмів представницької демократії загалом. Їх сучасний стан часто характеризується такими термінами, як “криза ліберальної демократії”, “дефіцит демократії” або як етап “постдемократії”. Ці характеристики вказують на більш глибокі корені та фундаментальні причини швидкого поширення популізму на Заході, а також у Південній, Центральній та Східній Європі.
Що лежить в основі цієї кризи?
Колін Крауч, винахідник терміну “постдемократія”,
висловив думку про те, що сучасний “глобальний капіталізм” породив
само-референтний політичний клас, який більше турбується про налагодження
зв’язків із заможними бізнес-групами, ніж про здійснення політичних програм,
які відповідають запитам простих людей. Найбільше переймаючись глобальною гонкою
економічного зростання, політичні еліти, як правило, звертаються до
неоліберальних концепцій, які поглиблюють розрив між ними та простими людьми [14].
Тим часом класова
політика та масові ідеологічні партії занепадають через структурні причини. Протягом
останніх десятиліть відбувся перехід до нової моделі політики: від партійно
орієнтованої ідеологічної моделі до «валентної» моделі так званого
компетентного голосування. Останній термін означає, що вибір під час
голосування тепер базується не на ідеологіях чи інших традиційних засадах
політичної лояльності, а на «судженнях людей про загальну компетенцію
конкуруючих політичних партій» [21, pp. 60-63]. Це завдання є дуже складним саме по собі, і воно стало ще
складнішим через маніпулятивні можливості сучасних засобів масової інформації,
з одного боку, а з іншого – завдяки роботі різних видів консультантів,
експертів та інших посередників, що працюють у складі більшості партій.
“Сучасна політика перебуває в кризі”, – каже британський експерт Меттью Тейлор. – Вона стовідсотково перетворилося на конкуренцію та спорт, коли всі думки стосуються боротьби та перемоги, а не ідей” [8]. Партіям, говорить Тейлор, стало занадто легко обіцяти, але виборцям – дуже важко судити, яка обіцянка буде більш надійною. Як наслідок, час між виборами перетворюється на періоди загального розчарування. Це створює основу для недовіри, що підсилюється засобами масової інформації.
Більшою чи меншою мірою популізм завжди присутній у демократичних суспільствах, але він стає потужним трендом за певних умов. Його привабливість (і агресивність) швидко зростає в часи кризи демократії, оскільки тепер він слугує сурогатом деяких важливих демократичних якостей, втрачених у країнах старої демократії і ще не набутих новими і слабшими демократичними режимами. Про що йдеться?
Демократія вимагає відчуття наявності “нашого, свого уряду“. Якщо ж воно відсутнє, зростає відчуженість простих громадян від еліти. Сучасний популізм є наслідком цього зростаючого розриву між обітницею та реальністю демократичного суспільства. Авраам Лінкольн у своєму Геттісбурзькому зверненні виразно висловив цю обітницю, сказавши: “Ми тут твердо постановили, що уряд народу, здійснюваний народом і для народу, не щезне з нашої землі” [15].
Такий ідеал. А реальність у різних країнах різна. В усталених демократіях виникли проблеми з «перезрілою» представницькою системою, яка не зуміла своєчасно відповісти на виклики інформаційної епохи та занепад класово орієнтованої ідеологічної політики, наслідком чого стало зростання впливу популістів. Популізм тут є і наслідком, і симптомом кризи демократії. У перехідних суспільствах маємо недостатньо розвинену, незрілу демократію з низкою патологій, які, з одного боку, викликають розчарування у діях поміркованих політиків, а з іншого – породжують очікування на швидку і кардинальну зміну ситуації з радикальними популістами.
Підсумовуючи, хочу підкреслити три загальні напрямки зміни характеру політичних процесів, які спричинили сучасний сплеск популізму у всьому світі:
дистанціювання політичних еліт від народу в умовах економічної глобалізації та панування неоліберальних індивідуалістичних підходів до соціальних проблем;
надмірне опосередкування політичного простору: занадто багато з’явилося прагматичних, навіть цинічних посередників, що працюють між людьми та політичними суб’єктами; їхня діяльність спрямована на задоволення власних потреб та запитів своїх замовників, але не народу;
Занепад класичних політичних партій (разом із ідеологічно обґрунтованим поділом політичного спектру на праві й ліві політичні сили).
Перший і другий фактори породжують недовіру, яка посилюється нескінченними обіцянками всіх політиків, котрі дивляться на політику як на вид спорту і намагаються перемагати, а не вирішувати проблеми. Вони обіцяють все більше і більше, а виконують з обіцяного все і менше і менше (через об’єктивні, а також суб’єктивні причини). Недовіра стає всеохопним настроєм ще й через надто критичну позицію засобів масової інформації.
Як справедливо зауважує Едуард Лукас популісти різних мастей “проголошують різні заяви, але черпають свою силу з одного джерела: недовіри” [4]. На цьому ґрунті зростають антисистемні настрої. В очах простих людей немає великої різниці між усталеними партіями, які не виконують своїх обіцянок, і новими акторами, які тільки починають прагнути до високих політичних посад і висловлюють свої сміливі, популістські запевнення. Більше того, останні мають перевагу, оскільки пропонують радикальні рішення проблем, що тривалий час лишалися без розв’язку.
Третій фактор – занепад класичних політичних партій і, особливо, ослаблення позицій лівих політичних сил, посилюють відчуття розмежування між верхом і низом суспільно-політичної драбини та незахищеності низів. Раніше з позиції захисту інтересів робітничих та інших нижчих класів виходили ліві партії. Віра в їхню прихильність до інтересів простого народу базувалася на ідеологічних кліше та класовій ідентичності. Політична «гойдалка» – альтернативний прихід до влади політичних партій, протилежних одна одній, які, добре чи погано, але представляли інтереси різних соціальних груп та класів, була механізмом згладження протиріч між інтересами правителів і народу. Зараз ці фактори зникли або ослабли. Як результат, популісти потенційно можуть залучити на свій бік усіх громадян, які шукають соціального захисту. А розчаровані в системних політиках люди вважають, що все пішло не так, а тому потрібні радикальні поза- чи анти-системні дії для виправлення ситуації.
Популізм і зміни в політичному спектрі
Радикалізація поглядів та очікувань з одночасним зниженням ролі політичних ідеологій та класової політики призвела до ситуації, коли горизонтальна вісь право-лівих поділів політичних сил втрачає своє значення. Її заміняє вертикальний поділ на поміркованих політиків, з одного боку, і радикалів (екстремістів), з іншого. Як влучно зауважив французький політичний аналітик Ніколя Енен, конфлікт між лібералами та популістами зараз важливіший, ніж боротьба правих і лівих. В очах простих людей всі помірковані центристи, що їх у сукупності називають “лібералами”, представляють істеблішмент. Відтак, “крайні” радикали (крайні праві, крайні ліві або просто популісти із сумішшю ідеологічних гасел) мають хороший шанс представити себе справжніми захисниками народу (див. рис. 1).
Рис. 1. Зміна ваги горизонтальної і вертикальної осі політичного поділу на користь останньої.
Відчуження та радикалізація пересічних громадян призвели до значних змін у вазі різних позицій політичного спектру. Ще кілька десятиліть тому протистояння відбувалося на класово-ідеологічній основі між політичними акторами, що представляють праву та ліву півкулі (горизонтальний вимір). Сьогодні боротьба радикалів, що займають антисистемні позиції, проти центристів як представників істеблішменту, набула вирішального значення (вертикальний вимір). А більшість радикальних політиків, з означений вище причин, нині є популістами.
Видимий успіх сучасного популізму в багатьох країнах є не тільки наслідком радикалізації пересічних громадян в умовах кризи представницької демократії, але й підтвердженням здатності різних політиків використати цю радикалізацію у своїх інтересах. У деяких випадках сучасний популізм є заміною лівої політики; в інших – це реакція на неоліберальний ентузіазм щодо економічної конкуренції та зневага до недоліків ринкових механізмів у царині розподілу та рівних можливостей. У будь-якому випадку, популізм виглядає як наслідок зменшення ваги горизонтальної осі та збільшення ролі вертикальної у політичних змаганнях.
Урахування цих змін підказує, чому популізм не є ідеологією. Звертаючись до простих людей, популісти намагаються об’єднати їх не за чи проти будь-якої політичної / ідеологічної позиції вздовж горизонтального виміру політичного спектру, а намагаються об’єднати їх навколо свого радикального, емоційно забарвленого, переважно – уявного вирішення найбільш болючих проблем. Ідеологія за таких умов може грати інструментальну роль або взагалі не мати ніякої ролі. Все залежить від питань, які акцентують популісти залежно від конкретної країни та поточної політичної ситуації.
Деякі автори, такі як Кас Мадд і Бен Стенлі, вважають популізм «тонкою» ідеологією, заснованою на тій простій ідеї, що демократія повинна зберігати свою основну особливість: уряд обирається народом і служить народові [див. 17, 20]. Цей підхід може бути прийнятним, але лише стосовно ранніх форм популістських рухів народницького типу, а не сучасного демагогічного, маніпулятивного, інструментального популізму. Однак пошук шляхів нівелювання популізму, обмеження його впливів, очевидно, вимагає врахування важливості цієї ідеї та зневіри в ній тих, хто підтримує популістів.
Деякі висновки та рекомендації
З позицій політології сучасну форму популізму можна визначити як обґрунтовану політичну стратегію масової мобілізації поза- або анти-системними радикальними політиками, придатну для умов, коли звичайні люди відчувають, що жодна інша (традиційна, поважна) політична сила не заслуговує на їх довіру і не може вважатися справжнім захисником їхніх інтересів.
Така стратегія ідеально підходить до умов кризи: економічної, політичної чи обох. Ця стратегія має на меті отримати підтримку всіх незадоволених осіб та груп для здобуття чи збереження політичної влади. У її арсеналі – різні методи та засоби: чесні й нечесні, демократичні й недемократичні, законні й незаконні (наскільки дозволяє існуючий політичний режим). Вона супроводжується тактикою, здатною радувати очі і вуха простих людей, необізнаних з тонкощами публічної політики.
Звичайні популістські методи включають нічим не обмежені обіцянки, які навряд чи можуть бути виконані за будь-яких обставин і часто далекі від реальних намірів та мотивів цих політиків. Як наслідок, популізм відкритий для використання прямої чи прихованої брехні. Це, однак, не означає, що кожного політика, який не виконує своїх обіцянок (причини можуть бути різні), слід називати популістом.
Як і будь-яке інше політичне явище, популізм має позитивні й негативні сторони та функції. Позитивним можна (умовно) назвати те, що він служить своєрідним барометром політичного клімату в країні, демонструючи ступінь незадоволеності народу урядовою політикою. Інша позитивна функція популізму – привернення уваги до найгостріших нерозв’язаних проблем, що стоять перед суспільством. Крім того, психологічно популізм відіграє роль бодай часткового анестезійного засобу: пропоновані ним радикальні, прості, емоційно представлені рішення відволікають виборців від неприємних сторін реальності, допомагають їм долати недовіру та невизначеність. У цьому сенсі популізм можна назвати останнім прихистком знедолених верств, даючи їм можливість висловити своє розчарування.
Негативна сторона популізму, яка переважає всі його позитивні риси, пов’язана з демагогією, обманом, пануванням ірраціональної поведінки різних диктаторів, що загрожує демократичним цінностям та інституціям.
Маючи на увазі, що сучасний світовий сплеск популізму є симптомом і наслідком кризи ліберальної демократії, можна сформулювати деякі загальні пропозиції щодо зменшення небезпеки руйнування популістами досягнень інституціалізованої демократії.
По-перше, правлячі еліти, зацікавлені у збереженні демократичних інститутів, мали би вжити серйозних заходів, щоб зменшити прірву, яка відокремлює їх від простого народу, пам’ятаючи про ідею «нашого уряду, який служить людям». Це може бути здійснено, насамперед, розширенням сфери участі громадян у розробці державної політики у формах, які краще відповідають умовам інформаційної епохи, а також роз’яснення її непопулярних кроків та зменшення «рожевих» обіцянок (а отже і їх невиконання).
По-друге, політичні партії в демократичних державах повинні перетворитись з виборчих машин, які забезпечують успіх певних людей у здобутті влади, на лабораторії спільної роботи політиків та громадських активістів над проектами, що стосуються вирішення нагальних соціальних проблем.
По-третє, оскільки йдеться про молоді незрілі демократії, будівництво демократичних інституцій має бути виведено з-під крила олігархічних, егоїстично налаштованих груп і рухатись у напрямі творення відкритої політики, у різний спосіб підзвітної громадянам, яка враховує і два перші пункти.
Список використаної літератури:
- Баранов Н.А.: Эволюция взглядов на популизм в современной политической науке. Viperson/Виперсон. 12 декабря 2001. – URL: http://viperson.ru/wind.php?ID=486463.
- Кіянка І.Б. Популізм в історії та сучасності: ідеологічні течії, рухи та політичні ідеології. – Львів: Простір-М., 2016.
- Крамар, Олександр. Вирватись із порочного кола // Тиждень. 21 січня, 2016. – URL: http://tyzhden.ua/Society/156531
- Лукас, Едвард. Популізм у головах. – Тиждень. 11 травня, 2016. – URL: http://tyzhden.ua/Columns/50/164041.
- Мінаков Михайло, Палій Олександр. Популізм в українській політиці. Радіо Свобода. 12.08.2010. – URL: https://www.radiosvoboda.org/a/2126311.htm/
- Популізм вбиває. – Тиждень. 28.01.2016 (спеціальний випуск). – URL: http://tyzhden.ua/Subject/157079.
- Прядко Т. П. Формування популізму як суспільно-політичного руху. – URL: http://naukajournal.org/index.php/naukajournal/article/download/74/88.
- Тейлор, Меттью: «Сучасна політика перетворилася на спорт, коли всі думки лише про перемогу, а не про ідеї» (Інтерв’ю) // Тиждень. – 1 вересня, 2013. – URL: http://tyzhden.ua/Politics/87620.
- Токвіль, Алексіс де. Про демократію в Америці. Київ: Всесвіт. 1999.
- Фесенко Владимир. Заметки о 14-м форуме “Ялтинской европейской стратегии”. – Українська правда. 18 вересня 2017. – URL: http://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/59bf6c0bbba17/ .
- Cambridge Advanced Learner’s Dictionary & Thesaurus. Cambridge University Press – URL: http://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/populism.
- Canovan, Margaret. Populism. New York: Houghton Mifflin Harcourt P, 1981;
- Cowley, Matthew. Populism Doesn’t Mean What You Think. – URL: https://matcow7.wordpress.com/2017/02/03/populism-doesnt-mean-what-you-think/.
- Crouch, Colin. Post-Democracy. – London: Polity Press, 2004.
- Lincoln, Abraham. Gettysburg Address. – URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Gettysburg_Address/
- Lexico. Powered by Oxford Dictionary. – URL: https://en.oxforddictionaries.com/definition/populism.
- Mudde, Cas. Populist Radical Right Parties in Europe. – Cambridge: Cambridge University Press. 2007. P. 277-292.
- Müller, Jan-Werner. What Is Populism? University of Pennsylvania Press, 2016.
- Populism: its meanings and national characteristics / edited by Ghita Ionescu and Ernest Gellner. – London, Weidenfeld & Nicolson, 1969.
- Stanley, Ben. The thin ideology of populism // Journal of Political Ideologies. 2008. Vol. 13, Issue 1. Pp. 95-110.
- Stoker, Gerry. The Rise of Political Disenchantment // New Directions in Political Science. Responding to the Challenges of an Interdependent World. Edited by Colin Hay. – Palgrave Macmillan, 2010.
- The American’s Creed. – URL: http://www.spangledwithstars.com/national-symbols/american-creed.htm.
[1] Такій, що забезпечує рівність; від фр. Égalité – рівність.