( Про українське традиційне житло як етнокультурну спадщину)
Уривок зі спогадів Антоніни Колодій, які згодом будуть опубліковані у повному обсязі.
70-і роки ХХ століття. Ми з чоловіком почали працювати (спочатку – асистентами в університетах, на ставку 105 крб.пізніше – доцентами, отримуючи від 250 до 320 крб.) і стали допомагали тітці Анюті, яка мене виростила. Щомісяця намагалися посилати їй 25 крб. – на додачу до її колгоспної пенсії розміром у 12 крб., на які на той час уже мало що можна було придбати. Тітка була жінкою економною. Одяг майже не купувала, переробляючи те, що я їй віддавала зі себе. До хати теж ніяких нових речей не потребувала. Тож із часом наскладала суму, необхідну для накриття хати залізом замість соломи, бо дуже боялася, щоб блискавка не запалила стріху й не почалася пожежа (таке по селах траплялося). Крім того, вона добудувала собі ганок.
Шкодую, що ми не зробили фотографії цієї вже оновленої хати, так само, як і її внутрішнього прóстору: особливостей умеблювання, оздоблення стін фотографіями, вишитими картинами та рушниками, облаштування кута з іконами та лампадкою, жердки з одягом тощо. Тогочасні фотоапарати не були розраховані на знімання в приміщенні, тож ми навіть не пробували це робити. А, крім усього, тоді ніхто не придавав такого значення фотографуванню речей та будівель, як тепер, то й ми не задумувались про те, що колись це все стане історією.
Мої намагання підібрати в інтернеті інтер’єр, подібний до тітчиної хати, поки що не увінчались особливим успіхом, бо там наведені в основному музейні експонати, а в них завжди є якась штучність. Мені кожного разу здається, що на тих фотографіях щось розставлене неправильно, є зайві речі (виставлені напоказ) або чогось важливого бракує. То стола немає, а замість нього – якась тумба, то хатина замала чи занизька, то долівка[1] невідомо для якої цілі потрушена сіном. Насправді, долівка мала бути гладенькою, чисто підметеною і кожної суботи змазувалась червоною глиною. Кут з іконами завжди мав бути виразний, з лампадкою. Втім в різних районах, та й у різних людей хати виглядали, звичайно, по-різному. Особливо відрізнялися хати багатих і бідних людей, а також ті, де жінки були господині, від тих, де все було абияк.
Над кожним вікном і поміж ними – «картини»: фотопортрети членів родини, вишиті букети, а вже над ними – рушники. На стіні справа ще висіло дзеркало та радіо – гучномовець «Рига», який мені подарували за відмінні успіхи в навчанні; він прийшов на зміну воронкоподібному репродуктору, який ставили в усіх хатах при проведенні в село радіо у 1952 р.
Попід цією стіною була довга, пофарбована лава зі спинкою. Якщо приходили гості, то стіл розвертали вздовж неї, а з другого боку ставили ослін. В інший час стіл стояв у куті, накритий домотканою білою скатертиною з простим узором (червоними смужками з двох боків і сіро-білим перетканням усього полотна). Часом, для більш практичних цілей, на столі могла бути клейонка. За столом ми обідали, сідаючи з вужчого боку та приставляючи стільчики, яких тітка мала зо два чи три.
Навпроти печі стояв столик – шафка для посуду і деяких продуктів. А на стіні коло дверей висів мисник – поличка для посуду. Скриня для одягу, який щодня не носився, стояла в коморі, а повсякденний одяг висів на жердці – вздовж полу, від печі і до стіни. Інтер’єр виглядав веселим завдяки тому, що все в хаті було побілено, зі сволоком і трамками включно, на вікнах теж були біленькі занавіски і квіти в горщиках, долівка змазана червоною глиною охристого кольору (її довкола нашого села було вдосталь).
Радували око рушники. У тітки було багато тканих рушників, але до початку 1960-х років, відповідно до моди, ми їх замінили вишитими різнокольоровою гладдю, які я гаптувала під час навчання в технікумі за своїми власними ескізами на купленому в магазині коленкорі.
Довкола біленьких хатин під соломою колись усе було природнім: витоптана стежка зі споришем і подорожником по боках, моріжок обабіч хати, в саду чи біля нього, мальви, чорнобривці, кручені паничі, красоля та інші квіти попід вікнами. Усе це рідне кожному українцеві й милує око. Селянські українські хати під соломою – це наше минуле, наша спадщина, але сьогодні для декого – ще й екзотика. Багато українських художників роблять їх об’єктом свого замилування. Краса на таких картинах не в добротності садиби, а світлій аурі довкола неї: в біленьких стінах, обсаджених квітами й плодовими деревами, в жіночому (та й чоловічому) національному вбранні.
Однак не варто забувати і про те, що житло, художнім образом якого ми нині тішимось, було ще й свідченням бідності, яка не створювала особливого комфорту для наших предків. Вони справді долали цю бідність доступними їм засобами: обсаджуючи хати квітами, розмальовуючи печі, розвішуючи на стінах ткані й вишиті рушники, застелюючи лавки й ліжка чудовими ряднами й килимками. Але… загроза пожежі, холодна долівка зимою від цього нікуди не зникали.
З того часу, як я прочитала казку про трьох поросят на ймення Наф-наф, Нуф-нуф і Ніф-ніф, мене не покидає алюзія, що Україна – це третє порося серед європейських народів, яке вирішило будувати собі житло легке й дешеве[2]. Але чому? Невже через лінощі чи недбальство? Ні, ці риси для українського національного характеру нетипові. То чому ж?
Для себе я це пояснила поєднанням впливу історико-географічних та соціально-економічних факторів. Постійні набіги кочівників упродовж століть привчали людей ховатися в укріпленнях, а хати не були аж такими фундаментальними. Якщо вони й не зберігались, то їх можна було швиденько відновити – толокою. Географія обумовлювала відсутність природного міцного матеріалу (навіть деревини, не кажучи вже про камінь), а економічна слабкість робила неможливим його завезення (через відсутність коштів). Відтак, обходились мінімумом усього, покладаючись на підручні матеріали: стріха – з соломи, огорожа – з лози. Важливим чинником була й та нещадна експлуатація, якій піддавалось українське селянство, починаючи з часів Катерини ІІ. Сáме визискування селян спричинилося до їхньої економічної неспроможності. Про нього то гнівно, то з розпачем писав Тарас Шевченко, воно ж – подане через окремі жіночі долі – стало темою багатьох творів Марка Вовчка і чи не всіх українських письменників наступних поколінь, аж до радянських часів, коли нарешті усе стало по-соціалістичному «реалістичним», бо «благоденствувало» (саме в часи Голодомору вампір Сталін сформулював тезу «жить стало лучше, жить веселей»). Тобто, соціальна тематика була панівною в українській патріотичній літературі й передалася також художникам-передвижникам та наступному їх поколінню. Свою мету вони бачили з зображенні селянського побуту таким, яким він був в натурі, іноді навмисно акцентуючи бідність, вишукуючи сюжети, які би пройняли глядача, викликали в нього співчуття до долі свого народу.
Було чимало справжніх майстрів пензля ХІХ – початку ХХ ст., що на своїх полотнах відображали український побут: М. Пимоненко, С. Васильківський, П. Левченко та інші. Я свідомо не беру до уваги російських художників-передвижників, які дещо навіть ідеалізували українське життя, захоплювались красою українських краєвидів, українських жінок та їхнього вбрання. Натомість дехто з українських митців, найбільше П. Левченко, чи то через меланхолійність характеру, чи через соціальні переконання малювали не лише красу, але й занепад, безпросвітність, убозтво. Це, ясна річ, не применшує мистецької вартості їхніх творів, які зроблені майстерно та з великим відчуттям і співчуттям. Однак сьогодні, на мій погляд, українці мають думати, де виставляти і як коментувати подібні речі. Історія – так; художність образів – так; але лише в контексті інших образів і інших історичних сюжетів, принаймні, коли йдеться про зарубіжні країни.
Мені аж серце заболіло, коли в 1999 р. я побачила, як у посольстві України в Канаді весь вестибюль був завішаний картинами українського художника, на яких була зображена суцільна «українська бідося» (нині я вже призабула, чиї саме були ті твори: чи то Петра Левченка, чи може, Олекси Булавицького). Можливо, моя реакція була й надмірною, але вона виникла тому, що в таких місцях відвідувачі знайомляться з особливостями країни, її досягненнями, рівнем цивілізації й культури, а зовсім не з тонкощами живописної майстерності її художників.
До роздумів про «поетизацію бідності» мене підштовхнули й деякі
сучасні фотографії розваленого, занедбаного українського житла, опублікованих тільки
тому, що те житло під соломою. Прикро, що пропустивши момент, коли в
українських селах ще можна було знайти типові для народного побуту хати з
солом’яною стріхою, що належали людям різного соціального рівня, тепер
вишукують закинуті, напіврозвалені халупи, де доживають віку одинокі люди, і
намагаються подати цю роботу як якесь досягнення в дослідженні народного побуту
чи народної архітектури, надаючи йому значення мало не патріотичного проекту[3]. Я
б цим людям сказала, що не варто докладати надмірних зусиль до популяризації
того, що є не стільки спадщиною, скільки свідченням бідності або занепаду (сіл,
сільського способу життя). Фотографування напіврозвалених халуп, можливо, має
якесь значення для окремо взятого художника, якому хочеться щось таке
відтворити в умовах, коли «натури» вже майже не лишилося. Але тоді цей матеріал
– для його приватного фотоальбому. А оприлюднення фотографій більшості таких
халабуд, разом з їхніми знедоленими мешканцями, може пригодитися хіба що
соціальним працівникам – для поширення сфери соціальної допомоги на занепалі
села. Але мистецьке, ба, навіть історичне значення подібних публікацій більш,
ніж обмежене.
[1] Долівкою називалася глиняна підлога в хаті.
[2] Наф-наф уособлює Англію, Німеччину, де і хати, й укриття будувалися на віки, з каменю; Нуф-нуф – країни Центрально-Східної Європи (Польщу, Румунію), де житло, умовно кажучи, середнього рівня міцності (за казковим сюжетом – з дерев’яних стовпців та лози), а Ніф-ніф – це Україна з її біленькими, під солом’яними стріхами хатками, які загорались, мов солома в печі, – від одного сірника.
[3] Тисячна Тамара. Жива історія Вінниччини: трьохсотрічні хати під соломою. 16 лютого 2015. http://vlasno.info/kultura/6/patriotichni-aktsiji/item/1809-zhyva-istoriia-vinnychchyny-trokhsotrichni-khaty-pid-solomoiu?tmpl=component&print=1.Стаття. Це – про фотографії художника Володимира Козюка, а про його творчість – інша стаття авторки: Тамара Тисячна. Вінницькі хатки під соломою їдуть до Китаю. 03 серпня 2016. – http://vlasno.info/kultura/7/vistavki/item/12819-vinnytski-khatky-pid-solomoiu-idut-do-kytaiu.