Демократичний націоналізм i лiбералiзм про права нації і права особи

Антоніна Колодій. “Демократичний націоналізм i лiбералiзм про права нації і права особи” // Українські варіанти. – 1997. – № 2. – С. 46-61.


1. Політико-ідеологічні течії Галичини та України

Партійна статистика і соціологічні обстеження свідчать, що найпопулярнішими на Західній Україні є політич­ні рухи і партії, що сповідують національно-демократичні цінно­сті. Певного (наразі не дуже значно­го) впливу домагаються і націонал-радикальні організації. Однак їх вплив не мо­же зрівнятися з впли­вом національної демокра­тії. Що ж стосується соціалістів-комуністів (теоретично – “інтерна­ціо­налістів”) та лібералів космополітичної орієнтації, то їх вплив на Львівщині є дуже незначний.

Ми не говоримо тут про чисельність регіональних партійних організацій. При великому ба­жанні і бодай середніх адміністративних здібностях назбирати 500 чи навіть 1000 підписів не є аж та­кою проблемою, тим паче, якщо не ставити особливих вимог до “підписантів”. Окрім того, члени партії (реальні чи “паперові”), складаючи дуже не­­великий відсоток насе­лення, можуть репрезентувати тільки самих себе. Тому більш промовистим показником по­пулярно­сті будь-якої партії та ідей, які вона про­пагує, є її реальний вплив на населення, за­фіксова­ний у ре­зультатах голосу­вань під час виборчих кампаній та опитувань громадської думки. По­рів­няй­мо такі цифри: за даними газети “Зеркало недели”, отриманими від керів­ництва пар­тій, на Львівщині діє друга за величиною (після Донецької) обласна парторганізація Соц­партії, що нараховує 1 200 членів [1]. Однак, коли в 1995 ця партія разом з комуністами за­кли­кала населення прийняти участь у виборах депутатів районного рівня та проголосувати за висунених нею кандидатів (інші партії ці вибори бойкотували, вважаючи районні ради у містах зайвою ланкою в системі місцевого самоврядування), соціалістам вдалося зібрати біля урн не більше 6 % виборців. [2]

Лідер національно-демократичного руху в Україні В’ячеслав Чорновіл (1937-1999)

Отже, національно-державницька, чи то націоналістична (в широкому значенні) орієнтація більшості населення Львівщини не підлягає сумніву, і Галичину все ще маємо підстави вва­жати “бастіоном” націоналізму. Проте виникає потреба в уточненні: про який націоналізм іде мова і якими можуть бути його наслідки для політичного життя України?

Протягом 70-ти років комуністичного панування націоналізм трактувався як ідеологія націо­нальної виключ­ності, що сіє ворожнечу між народами. Цей стереотип ще й досі тяжіє над свідомістю насе­лен­ня незахідної частини України, чим користаються як “ліві” псевдо-інтер­націоналісти, так і лібе­рали так званої загальнодемократичної орієнтації. Надії на те, що зміст цього поняття прояс­ни­ться під впливом поширення політичних ідей Заходу, не справ­дились, бо і в засобах масо­вої інформації, і серед політологів та соціологів західних держав немає згоди ні щодо змі­сту поняття “націоналізм”, ні щодо класифікації його різновидів, ні щодо співвідношення певних його форм з пануючими на Заході демократичними ідеологіями лібералізму та кон­серва­тизму. Коли ж мова заходить про країни колишнього СРСР, то тут можемо зустрітись із справжньою плутаниною понять та відсутністю крите­рі­їв, що дозволяли б відрізнити ксе­нофобний право-радикальний націоналізм від демократич­ного; на­ці­о­налізм шо­ві­ністичний, що прагне зберегти чи встановити панування над іншими наро­да­ми, від на­ціоналізму визволь­ного.

Один із найвідоміших у пост-комуністичних краї­нах захід­них дослідників націоналізму Ер­нест Геллнер вважає, що для розгортання наці­ональних рухів на теренах Південно-Східної Європи і колишньо­го СРСР в цілому ха­­­рак­терне до­мі­нування антидемократичних, ірра­ціо­нальних форм націо­на­ліз­му, а відмін­но­сті на­ці­о­на­ліз­мів так званих історичних і неісторич­них, панівних та під­леглих у минулому націй тут нібито взагалі є не­сут­тєвими [3]. Дослідник регіональних відмінностей у політичному жит­ті України Домінік Арель (США) просто йде за “радянськими” (чи то вже “пострадянськими”) стерео­ти­па­ми і пише, що оскільки в Україні тих людей, котрі виступають за впровадження укра­їнської мови в усіх офі­ційних установах та дотримуються гасла “Геть від Москви”, “зазвичай нази­вають націона­лістами – принаймні так кажуть на них опоненти, отож і ми вживатимемо тут цього слова” [4]. Очима цих опонентів ди­виться Д. Арель на етнонаціональну політику ук­ра­їнської держави, вживаючи (без достатнього, на мій погляд, обґрунтування) ін­ший спірний термін: “націоналізація” Укра­їнської держави.

В самій Україні, якщо говорити про демократичну частину її політичного спектра, на першому місці серед опонентів націоналізму стоя­ть, звичайно, ліберали, котрі претендують на уні­версалізм, вселюд­сь­кість своєї індивідуалістичної ідеології та за­являють про опози­цій­ність до “партикуляр­ної” і “колективістської” (або, точніше, “кому­ні­тар­ної”) ідеології будь-якого націоналізму, причому не тільки в Україні. Їх підтримує значна частина науковців і політиків у пост-комуністичних країнах, які вважають, що спра­в­жнім захисником прав особи є інди­фе­рентний до національного питання лібе­ралізм, бо він утверджує так звані загальнодемократичні цінності і є ідеологією “просто демократів” на відміну від демократів національних. До “загальних (просто) де­мократів” себе зара­ховують такі різні люди як професор філософії Мирослав Попо­вич; радник Прези­дента Куч­ми, лідер партії МБР Володимир Гриньов, поль­ський суспільно-політичний діяч і політолог Адам Міх­нік. Усі вони переконані, що їхня пози­ція є най­більш демократичною, бо вони турбу­ються про пра­­­ва і свободи усіх людей, у той час як націонал-демократи стур­бовані стано­ви­щем спільнот, до яких належать, і начебто намагаються підпорядкувати особисті права та свободи людей ко­лек­тив­ним інтере­сам цих спільнот. “Для мене самостійна держава – не мета, а засіб досягнення прав осо­бистості”, – неодноразово стверджував В. Гриньов під час минулої ви­бор­­чої кампанії. “Право особистості вище права на самовизначення націй, права на само­стій­ність держави”.

Але чи є підстави для такого ранжування? Чи співмірні ці поняття? В яких площинах і за яких умов вони перетинаються? Як ставиться демокра­тичний націоналізм до ліберальних цінно­стей та чи такий вже безнаціональний лібералізм? Як співвідносяться ці дві ідеології, що лежать в основі програм двох центристських, але кон­ку­руючих політич­них течій України, котрі до того ж переважно представляють два політично найак­тив­ніші і також конкуруючі регіони держави – Західний і Південно-Східний? Таке ко­ло пи­тань буде пору­шено у цій ста­т­ті в теоретичному плані. Не претендуючи на остаточ­ні відповіді по кожному з них, автор хотіла б зняти табу з деяких замовчува­них до сих пір аспектів проблеми і запро­шує незгод­них до подальшої дискусії.

2. Чи актуальний націоналізм сьо­­годні в Україні?

Перше питання, що постає в зв’язку з порушеною темою: а чи доречно говорити про укра­їнський націоналізм, у тому чи­с­­лі й демократичний, за­раз, коли його “перша заповідь” – утворення національної держави – вже виконана; національна держава є. Дехто дотримується думки, що підста­ви для націо­наль­них ру­хів і націоналістичних партій з утворенням не­за­ле­ж­­­них держав зни­ка­ють, а ці течії не­­минуче перетворюються або в шовіністичні, як­що вони, гі­пер­трофуючи роль на­ціонального чинника, продовжують підкреслювати пріоритет­ність інтересів заголовної (титульної) етнона­ції [5], або в ліберальні, консервативні чи соціал-демократичні, якщо вони розуміють, що прі­о­­ритетними тепер стають загальносуспільні, загальнолюдські, а не націо­наль­ні проблеми. Наголос на питаннях мови та культури, підкреслює проф. політології Геор­гій Почепцов, може тільки зашкодити іміджу лідера Народного Руху України В. Чорновола, бо ці питання вже перестали бути пріоритетни­ми в Україні. [6] Група інших поважних аналіти­ків про­гно­­зує успіх на наступних виборах політичним силам ліберального спрямування, а позицію на­ціонал-демократів, котрі вважають, що “Україна має бути не лише незалежною і демокра­тич­­ною, а й “українською”, називають “головним чинником регіонального протисто­яння українського суспільства”. [7]

З таким підхо­дом можна було б погодитись, якби проголошення незалеж­ності та прий­ня­т­тя Конституції завершували, а не розпочинали процес державотворення і якби прагнення до вільного і необмеженого розвитку культури не було одним з найголовніших збудників усіх національних рухів, що лежать в основі національного самовизначення не тільки в Україні. Нація – це політизована етнокультурна спільнота. Інтересами, що перетворюють її на ко­лективного суб’єкта політики, є, передусім, збереження національної ідентичності і культур­но-мовної самобут­ності; свобода самовираження і наявність простору для цього – окремої розви­не­ної публічної сфери, в межах якої могла б вільно розвиватись дана культура; подаль­ша кон­со­­лідація спільноти і, заради всього цього, – створення або збе­реження власної дер­жав­ності та нала­год­ження стосунків з іншими націями і державами.

Автор концепції ліберального націоналіз­му, дослідниця з Ізраїлю Яель Тамір взагалі виводить право націй на самовизначення з права на культуру – індивіда (на вибір близького і рідного куль­турного середовища, можливість його розвивати і самоздійснюватись в ньому) та спіль­ноти (на створення суспільного середовища, окре­мої публічної сфери, в якій індивіди, що нале­жать до даної культури, могли б успішно і повно самореалізуватись). “Право на культу­ру вклю­чає, таким чином, право на публічну сферу, в якій індивіди могли б спілкуватися сво­єю мовою, згадувати своє минуле, шанувати своїх героїв, жити повноцінним національ­ним життям”. [8]

Сучасні позиції та вплив націонал-демократії в Украї­ні об’єк­тив­­но визнача­ють­ся, проте, не лише необхідністю розвитку української культури та збереження ідентичності. Найго­лов­ні­ше, що робить цю течію невід’ємною частиною українського політикуму – це незаверше­ність процесів національно-держав­ного бу­дівництва і нестійкі­сть демокра­тії в ній. Як пи­сав С. Гра­бов­­ський, “допоки в основополо­ж­­них моментах ще не стверд­же­на і на міжнародній арені, і в соціяльних настроях усіх співгромадян незалеж­ність Української дер­жа­ви, допоки не розв’я­зані зав­да­н­­ня того пакету, який нази­вається “Розбудова держави”, допоки у Києві відкри­ва­ють парасольку, коли у Мо­скві іде дощ, – доти для націонал-демо­кратії є місце під сонцем, і говорити про її “розпад” надзвичайно передчасно”. [9]

Клубок проблем перехідного суспільства: економічних, полі­тичних, соці­аль­­них, культурних, військових, демографічних, екологічних в Україні є значно заплутанішим, ніж у “старих”, тоб­то не новоутворених державах. А помил­ки, про­рахунки, зловживання, або просто невчас­не вирішення будь-якої з цих проблем все ще можуть поставити під питання її дер­жавну неза­лежність. Са­ме тому в інтересах усіх громадян держави, щоб за розв’язання цих проб­лем взялась полі­тич­на сила, яка є достатньо відданою ідеї незалеж­но­сті, щоб відчувати усі небезпеки, і достатньо гнучкою, щоб уміти їх відвертати цивілізованими методами або, ще краще, нейтралі­зу­ва­ти успіхами у розв’язанні внутрішніх і зовнішніх проблем.

Яка політична сила може розв’язу­ва­ти ці про­бле­ми в комплексі, не ставлячи під загрозу ні державну безпеку, ні націленість суспільства на трансформацію політичного і економічного ладу? Найбільш підходящою для виконання таких завдань є саме українська націонал-демократія, котра, звичайно, не є ідеальною політичною силою (як не є такою жоден інший рух чи політична партія), але об’єктивно стоїть усе ж таки найближче до того, щоб узяти на свої плечі тягар самостійності і тягар трансформації суспільно-політичного ладу, бо й те, і інше завжди було цінністю для неї. Саме націонал-демократи найбільше надаються до того, щоб синх­рон­но вирішу­вати усі проблеми, що постали перед суспільством, а не якусь одну із них (скажімо, економічну, на якій наголошують ліберали, чи військово-патріотичну, як уважають праві ради­ка­ли). Близькими до національної демократії силами, які однаково добре могли б грати роль і союзників, і опонентів (в рамках функціонування лояльної опозиції), могли б бути ліберально-державницька НДП (якщо її курс не зміниться під впливом яки­хось нових обставин) [10] та, за певних умов, – ліберали.

Мова йде саме про націонал-демократію, а не про націонал-патріотів інших, неде­мо­кратичних орієнтацій, бо другою, співмірною із збереженням незалежності полі­тичною проблемою, є збе­­ре­ження і зміцнення (консолідація) демократичного ладу, перехід від стадії прийняття по­лі­тич­­­них рішень, що визначають політичний режим у державі, до стадії “звикання” до нього, інсти­туціалізації стосунків, властивих са­­ме цьо­му режимові. Звичайно, національна демокра­тія не є абсолютно однорід­ною і різні напрямки в ній не однаково розуміють і цінують демо­кра­тію. Спільним знаменником для усіх партій, об’єднань чи окремих політиків, що назива­ють себе національними демокра­тами, є визнання національної державності та демократії як своїх пріоритетних цінностей. Проте, консервативне крило націонал-демо­кратичного руху (УРП в 1992-1994 рр.), ВНРУ та деякі окремі представники Руху роблять наголос передусім на про­блемах зміцнення національної державності, менше турбуючись проблемами ре­фор­­­му­вання суспіль­них відносин. Це є націонал-демократи – дер­жав­­ники. Лібе­раль­не крило націо­нальної демократії більшою мірою акцентує зна­чен­ня успіш­них ре­форм для зміцнення дер­жав­ності і пропонує альтернативні про­ек­ти їх здійснення. Це є націонал-демократи – рефор­матори. Саме вони най­ближ­че сто­ять до прагматично налаштованих центрист­ських сил (НДП), а також до лібералів.

3. Друзі чи вороги? В чому суть супе­речки між лібе­ра­лами і націонал-демократами?

Спорідненість демократичного націоналізму з лібералізмом настільки очевидна, що навіть шкі­ль­­ні підручники США трак­тують перший як логічне продовження другого. “Як­що лібе­раль­ні ідеї особистих прав, – говориться в одному з них, – застосувати до етнічних або расо­вих груп, то тоді люди, що належать до цих груп матимуть право вирішувати, якими мають бути їх кордони та хто повинен ними правити”. [11] Люди, що належать до однієї нації, пояс­нює далі автор, “мають спільну мову, спільні звичаї, по­дібні інтереси і мають бажання бути незалежними та вести свої справи як окре­ма нація. Ці при­к­мети складають те, що називається націо­на­лізмом…” (виділено мною – А. К.). [12]

Сказано ясно і дохідливо. Націоналізм – це прагнення людей, що належать до однієї на­ції, захистити свої інтереси та “досягти умов, що дозволяли б їм про­жити своє життя у зго­­ді з власними бажаннями” [13]. Хіба можна заперечити подібні прагнен­ня, посилаю­чись на лі­бе­раль­ні принципи пріоритетності прав і свобод людини? Адже права націй – це пра­­­ва людей, які їх складають, включно з правом визначатися в етнокультурному від­но­шенні, захищати свої інтереси та домагатися рівно­прав­ності своєї етнокультурної спіль­ноти, або, коли мова йде про великі сформовані нації, прагнути до політичного самовизначення і утво­рення влас­ної держави. Національні та народні демократи розуміють демократію в межах західного со­ці­аль­ного лібералізму і консерватизму і об’єктивно мали б стати природними союз­никами лібералів, які, проте відкидають національну ідею, висту­паючи під гаслами пріоритетності прав людини над правами нації. Чи завжди так було і чи дійсно лібералізм за означенням має бути ворогом націоналізму і vica versa? Звідки взялося це протиставлення прав особи і прав нації? Про права якої особи, власне, йдеться? Безнаціональної? Чи тієї, що належить до нацмен­шин? Чи й тієї також, що на­­лежить до заголовної національної спільноти?

1. Позиція лібералів. Засуд­жу­ючи з ліберальних позицій націоналізм як такий, Адам Міх­нік стверджує: “Націона­лізм суть не ідея сво­боди людини, а ідея національної держави: Росія – росія­нам, Литва – литов­цям, По­ль­ща – полякам”. [14] Підкреслюючи, що кожен народ повинен мати “свою домівку”, ми ніби проти­ставля­ємо людей різної етнічної приналежності, ризику­ючи тим, що завжди можуть знайтися бажаючі розпалити ворожнечу між ними і довести її до “етнічних чисток” в ім’я культурно однорідної національної держави, на чому наголошує у своїх працях Е. Геллнер. Здається, отже, ніби критика справедлива. Однак, глобальний про­цес творення національних держав, що, розпочавшись у ХVІІІ ст., триває й донині, глухий до неї. Досягнувши певного рівня політич­ного самоусвідомлення, кожен на­род праг­не створити власну державу, і ця держава зовсім не обов’язково є недемократичною, так само як націоналізм, що супроводжує її утворення, не завжди веде до міжнаціональ­них конфліктів, а інколи є навіть засобом їх гасіння. Хоч це й заперечують більшість лібералів.

2. Позиція націонал-демократів. Переставивши слова у процитованому вище висловлю­ванні А. Міхніка, одержимо достатньо помірковану позицію націонал-демократії, яка звучати­ме вже без виклику: росіянам – Росія, литовцям – Лит­ва, полякам – Польща, кожному наро­дові – своя держава, свій “дах”, своє політичне “ук­ри­т­тя”, яке одне тільки й може створити умови, необхідні для збереження і роз­вит­­ку його наці­о­нальної іден­тичності і культурно-мов­ної самобутності. Держава давно перестала бути тільки “нічним сторожем”, навіть у найлібе­раль­ніших країнах. Через низку причин вона мусить сьогодні, за влуч­ним виразом Е. Гелл­нера, виконувати функції “ство­рювача погоди” для економіки. Перефра­зувавши цей вислів, можемо сказати, що національна держава мусить бути “створювачем пого­ди” і для національ­ної культури, бути її політичним покровителем, без підтримки якого культура приречена на посту­пову загибель. М. Гончаренко справедливо зазначає, що національна дер­жава є гарантом роз­витку навіть такої культури як швей­царська, котра “лише з повер­хового по­гляду туриста яв­ляє органічну цілісніть. Насправді ж – це згладжене і згармонізо­ване ча­сом співіснування трьох культур: італійської, французької і німецької. Що стосується мов, то кожна з них має могутнє джере­ло підживлення з боку держав, що межують із Швей­царією, – Італії, Франції і Німеччини. Та­ку прерогативу [піджи­в­люватись із зовнішнього дже­рела – А. К.] в Україні має російська мова і культура. Сама ж укра­їн­ська мова такого зов­ніш­нього дже­рела підтримки не має, бо немає поруч іншої Укра­їни. Про це, до речі, слід пам’я­та­ти борцям за “рівні” умо­ви”. [15]

4. Ернест Геллнер про неузгодженість “етнічного” націо­на­ліз­му з лібе­ралізмом

Істинність цього твердження стосовно старих державних націй визнає більшість західних до­слідників. Як вважає Е. Геллнер, в нові часи виникає об’єктивна необхідність у тому, щоб кор­дони суспіль­ства визна­ча­лись у відповід­но­сті з межами поширення пев­ної культури, “бо для вели­чез­ної і дорогої ос­віт­ньої машин, яка робить усе це можливим [ма­ються на увазі про­це­­си модерніза­ції – А. К.], потрі­бен політич­ний протектор, господар, що платить і конт­ролює якість”. [16] Харак­теризуючи паралельні про­цеси формування громадян­ського суспіль­ства та на­ціо­нальних дер­жав на Заході, Е. Геллнер зазначає, що вони були б неможливі без ви­ник­­нен­ня під впливом різних чинників модуль­ної (стандартизовано-помір­кованої, з секу­ля­­­ри­зова­ною свідомістю) людини, котра була носі­єм ідеалів суверенітету, рів­ності та індиві­ду­­а­ліз­му, і переносила ці ідеали на ті спільноти, до яких належа­ла. Модульна людина була націо­на­ліс­том за означен­ням, бо в ту епоху і в тих кра­їнах, де сформувався цей тип особис­тості, лібе­ра­лізм і націона­лізм не суперечили один одному, а були взаємно допов­ню­ваними до­к­три­нами. Хоч у принци­пі, на думку Геллнера, лі­бе­ра­лізм індивідуалістичний, і ньому закладено не­при­йнят­тя будь-якого комунітарного (колек­тивістського) підходу, що й проявилося на пізніших етапах істо­рії.

Пояснення розбіжностей двох доктрин подається на основі сформульованого в працях Ганса Кона протиставлення етнічного східноєвропейського націоналізму громадянському західно-європей­ському. Ще наприкінці 60-тих років Кон ха­рак­теризував етнічний націона­лізм як най­більш консервативну і анти-лібе­раль­ну політичну течію на тій під­ста­ві, що в центр націо­нальної ідентифікації він ставить від­даність пев­ній куль­­­турі; прагне будувати націю навкруг ірраціо­наль­ної, до-цивілі­зо­ваної кон­цеп­­ції народу, і через це, мовляв, легко під­дається впливу перебільшеної уяви і збудже­них емоцій. Врешті-решт, це призводить до ство­рення закри­тих суспільств і ксенофобії та несе в собі загрозу катастрофи, стверджував Кон. [17] Його підхід поділяють А.Вінк­лер, Дж.Пламенац та інші західні дослідники. У цілому з ним погоджується і Е.Геллнер, але до­пов­нює його власним поясненням походження вад ет­ніч­ного націо­на­ліз­му, ви­­ко­­ристовуючи для цього інтерпретовану на свій лад концепцію “уяв­них [уявлених] спільнот” Б.Андер­со­на. [18] Етнічні на­ції Геллнер розглядає як штучно створені уявні спільноти, що з’яви­лися на світ вна­­слідок міфо­твор­чої і пропагандистської (за М. Грохом – будительської) діяль­ності еліт.

У. Геллнер пропонує класифікацію національних рухів у Європі за чотирма “ча­со­вими поя­сами”. До першого належать Франція, Британія, Іспанія, Португалія; до другого – Німеччина, Італія; до третього – країни Центральної і Південно-Східної Європи; до четвер­того – країни колишнього СРСР. У першому поясі націоналізм виник природнім шляхом, як відгук на потребу модернізації. На­ції тут формувались в централізованих дер­жавах, які поширювали існуючу “високу” культуру на пев­ний етно-географічний ареал. У другому поясі, централі­зо­ва­них держав не було, але була сформована висока культура, яка прагну­ла здо­бути собі державний простір. Це й було тут основним змістом націоналізму. В країнах ІІІ і ІУ часових поясів не було ні держави, ні високої культури. І те, й інше прагнули створи­ти еліти, начебто – заради своїх вузьких групових інтересів (не зовсім, правда, зрозуміло, яких саме, якщо не бра­ти до уваги марксистську тезу про прагнення національної буржуазії самій експлуа­тувати свій народ). Еліти використали „низьку селян­ську культуру”, яка, в кінцевому під­сум­ку, і є причиною ре­ак­ційності да­ного ­виду націоналізму та притаманної йому тендеції до перетворення в екстре­міст­ські форми на зразок фашизму. [19]

Отже, корені ірраціональності етнічного націо­на­ліз­му, за Геллнером, – у нама­ганні будувати націю на міфах про спільне походження та в “низькій”, “вегетуючій” селянській куль­­­­­турі, що використовується для цього будівництва. Конструкція, без сумніву, спрощена і тро­хи на­гадує марксистську концепцію реакційності селянства. Схема часових поясів, що в цілому допо­ма­гає глибше зрозуміти специфіку умов ви­ник­нення та завдань різних історичних форм наці­о­на­лізму, також не позбавлена деяких слабких місць. Помітною, зокрема, є упередженість ав­тора щодо країн так зва­ного четвер­то­го пояса та властивого їм етнічного націо­на­ліз­му. Част­ко­­во її можна пояснити фак­тами жорстоких наслідків крайніх форм націо­на­ліз­му для етніч­них меншин, щодо яких, як зазначає Е. Геллнер, ет­ніч­ні націона­лісти готові застосувати будь-які заходи: асиміляцію, виселен­ня, і навіть фізичне знищення. Але не зрозуміло, чому саме цей регіон видається за най­більш небе­з­­пе­чний з точки зору по­ши­рення крайньо-ради­кальних, ксе­­­но­­фоб­них форм націона­ліз­му, коли жодна з колиш­ніх ци­та­делей фашизму – Німеччина, Італія, Японія – не нале­жа­ли до “четвертого пояса”, а націо­нальні конфлікти в Ольстері нічим не кращі за су­тич­ки в Таджикистані чи на Балканах. З ін­шого боку, залишилось непоміче­ним, що право мати сво­го полі­тич­ного по­кровителя “високої” культури – національну дер­жа­ву не є ви­ключ­ною власністю наро­дів Західної Європи. Пізніше, але з тими ж підставами, це право стає на­дба­н­­ням усього світу, включно з народами Східноєвро­пей­ського та Євразійського ре­гіо­нів. [20]

З методологічного боку зрозуміло, що упе­ред­женість, яка завадила Гел­лне­ро­ві підійти до аналізу етніч­но­го націо­наліз­му з тією ж ґрунтовністю, як це він зробив у випадку з націо­наліз­мом громадянським, значною мірою була зумовлена пануючою в західній літературі, але, в цілому, незадо­віль­ною типологією націоналізмів. Саме до неї ми зараз і звернемося.

5. Про­бле­ма єдно­сті і багатоманітності націоналізму

Класифікація націоналізмів за історичними епо­хами (варіант – часо­вими пояса­ми) або, ще гірше, за країнами сама по собі є націоналі­стичною, або, щонайменше, – патерналістською. Адже вона стверд­жує, що є “хороші” народи з “хорошим” націоналізмом і є “погані” – з “поганим”. Перші мають право на утво­­рення національних держав, а другі – повинні задовольнитись уже існуючими полі­тич­ними утвореннями і не розпалювати ворожнечу. Бо все одно, як пише Е. Гел­лнер, у світі не може виникнути стільки держав, скі­ль­ки є культур, а прагнення утворювати все нові держави набуває характеру безглуздої не­скін­ченності. Од­ним словом, як говориться у тому жарті: “хто не встиг, той запізнився”. . .

Теза про безперспективність тенденції до утворення все нових держав є дуже популярною в сучасній літературі з національних проб­лем і трактується дуже розмаї­то. Але ми не будемо вступати в дискусію з цього приводу. Зазна­чи­мо лише, що хоч вона має право на існування, у цілому питання про те, кому утворювати національні держави, а кому самови­зна­ча­тись іншим спо­со­­бом, вирі­шать мабуть не теоретики, а сама історія – так, як вона вже вирі­шила питан­ня про місце на­ціональних держав в організації людського спів­життя. Скільки б не го­ворили лібе­ральні тео­ре­ти­ки про переваги інтеграції, але вона­ успішно відбу­вається тільки на добровіль­ній основі, тільки при умові (підкреслено!) вели­кої вза­єм­ної пова­ги і тільки по­між націями, впевненими у тому, що їхньому існу­ван­ню як культурно-політич­них індивіду­аль­ностей ніщо не загрожує. Тому завдання для політології, яка аналізує ці про­це­си, полягає головним чи­ном у тому, щоб підказати, як зробити національні дер­жави демо­кра­тичними, то­ле­рантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональної ене­ргії, що містить­ся в колек­тив­ній національ­ній підсвідомості не тільки в якомусь одному регіоні.

З наукової точки зору сама постановка питан­ня про те, добрий націоналізм чи поганий, су­місний з де­мо­кратичними цінностями, чи ні, стосовно цілого регіону, так само як і цілої епо­хи – неко­ректні. “Коректними, натомість, є питання про його гло­баль­ний суспільний і інсти­туцій­ний контекст, про програми груп, які в цьому кон­тексті борються за вико­ри­стання сим­во­лу нації і надання йому певних значень”. [21] А. І. Міллер за­сте­рі­гає проти ототожнення ок­ре­­мих тенденцій в націоналізмі з його географічно-державними формами, проти його поділу на “громадянський”, інкорпоруючий, з одного боку, та “етніч­ний”, ексклюзивний з іншого. “Насправді, всі тен­ден­ції присутні в кожному націона­лістич­но­му дискурсі. Питання полягає в тому, які обстави­ни роблять ту або іншу тенденцію домі­ную­чою” [22].

Говорячи про контекст, зазначимо, що нації в країнах “третього і четвертого часових посів”, в яких за Геллнером модернізація запізнилася, мали низку причин для того, щоб розвивати­ся повільніше. Не останнє місце серед них займає чужоземний гніт, що зовсім не є міфом, вигаданим задля того, щоб трактувати власну історію як “стражден­ну”. Декотрі з народів цього регіону на­віть на високому ступені своєї консолідації зустрі­ча­ли сильну протидію зов­ніш­ніх сил щодо їх політичного самоствердження. Тому різницю наці­о­налізмів, яка полягає в більшій частці лібераліз­му і поміркованості в “громадянському” його варіанті та радикаль­ного екстремізму – в етнічному, слід було б у першу чергу пояснювати ці­єю протидією, опо­ром середовища спро­бам етнокультурної самореалізації народу за допо­мо­гою власної дер­жа­ви. Будь-який екстремізм, хоч він і притаманний одним психологічним типам більше ніж другим, отримує достатній соціальний ґрунт для свого поширення саме то­ді, коли опір заве­ликий, коли націоналісти “розчаровуються” в можливостях здобути і збе­рег­ти свободу демо­кратичними методами. Заради того, щоб зламати цей опір та захистити своє право на збере­жен­ня і розвиток власної ідентич­но­­сті, заради виживання ін­ди­віди об’єднуються і визна­ють пріоритет інтересів колективності над інтере­сами (а можливо й правами) особи і стають здатними на жертовність. До якої міри? На це питання можна від­по­вісти тільки врахувавши різновиди етнічного націоналізму. Вони ж бо, як буде показано нижче, є і різ­новидами націоналізму взагалі.

Цілком погоджуючись з Міллером, що дослідники націоналізму стоять сьогодні на порозі сприй­няття нової дослід­ниць­кої парадигми і що переступити цей поріг найбільше, очевидно, допоможе вивчення масових джерел [23] та побудова моделей окремих націоналістичних дис­кур­сів на історичному матеріалі [24], все ж таки завдамося питаннями: Що ж є суттю націо­на­лізму як явища згідно теперішніх наших уявлень та які є його різновиди в теоре­тичному, а не історико-географіч­ному плані? А також: що є найбільш важливим у суспільно-історичному контексті з точки зору набуття націоналізмом пев­ного, якщо не єдиного, то переважаючого забарвлення?

Націоналізм у найширшому значенні – це процес політичного самоствердження націй, утво­рення ними власних, національних держав. Це – природній рух людей, що ідентифікують се­бе з певною культурою, за збереження своєї ідентичності та культурно-мовної самобут­ності; за право самим влаштовувати свою долю, визначати суспільно-політичний устрій, вибира­ти правителів, встановлювати кордони і т. інше Цей процес і цей рух породжують по­лі­тизо­ва­ний тип етнонаціональної самосвідомості, теоретична, узагаль­нена форма якої є ідеологією націоналізму. Е. Сміт акцентує увагу на трьох складових змісту цього поняття:

– по-перше, “націоналізм” – це суспіль­ний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі); в цьому значенні термін “націо­налізм” тотож­ний поняттю “націо­наль­не відродження”;

– по-друге, “націо­наліз­м” – це формування національних почуттів, національної свідомості, націо­наль­ної солідарності; значення „націо­наліз­му” тут близьке до поняття патріотизму;

– по-третє, “націоналізм” – це розгортання і вплив ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до ста­ту­су нації. [25]

Отже, в цілому, націоналізм трактується як суспільний процес пов’язаний із ста­нов­ленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість і її скла­дова частина – ідеологія націоналізму, а також як діяльність політичних сил, що керуються цією ідеологією.

Рух і ідеологія – це ті два аспекти і два значення націоналізму, з якими нам постійно дово­диться мати справу, аналізуючи політичну ситуацію в посткомуністичних держа­вах. Причому для одних це явище абсолютно позитивне, бо його ототожнюють з пат­рі­о­тиз­мом, для інших воно абсолютно негативне, бо йому, відповідно до “марксист­сько-ленінської” традиції нада­ють змісту, що характерний лише для крайніх форм цієї течії: національного екстремізму або шовінізму. Насправді, в узагальненому вигляді поняття націоналізму нейтральне; воно лиш констатує, що певна етнонаціональна спільнота, усвідомивши свої особливі інтереси, ви­йшла на арену по­літичних змагань і теоретично обґрунтувала (або прагне обґрунтувати) свої прагнення. Ідеологія наці­оналізму обґрунтовує цілі і цінності кон­кретної нації, коли та вихо­дить на шлях дер­жавотворення, наголошує на пріоритет­нос­ті та специфіці її політичних зав­дань. Звід­си партикуляризм націоналізму, який не подобається лібералам. Однак ідеологія вклю­чає і певні загальнотеоретичні постулати. В цьому аспекті вона є уні­версаль­ною і може бути ліберальною та демократичною. Теорію націоналізму Я. Тамір вва­жає засадничо поліцентричною та універсальною, бо: “Національні права можна послідовно обґрунтувати тільки на універсальних підставах, посилаючись на те, якою цін­ністю для індивідів є існу­ван­ня націй, і враховуючи, що людські істоти так само турбуються про наці­ональне оточення, в якому вони реалізують свої життєві плани, як і про зміст цих планів. Поняття контекс­ту­аль­ної людини в усіх його аспектах, що базуєть­ся на праві індивідів на самови­зна­чен­ня, на визнанні важливості культурної приналежності, а також на утвердженні за­галь­ного права на культуру і на національне самовизначення, повинні тому перебувати в центрі будь-якої теорії націоналізму”. [26]

Тому було б неправильно класифікувати націоналізм тільки за специфікою зав­дань, поділя­ючи його на український, польський, єврейський, американ­ський. Геогра­фіч­на кла­си­фі­ка­ція дає нам зручності конкретного вивчення і фактологіч­но­го опи­сання різ­них історичних форм націона­лізму, але має сумнівну цінність з точки аналітичних мо­ж­ли­востей вияв­лення його джерел, природи, причин появи чи переважання в ньому тих чи інших тенденцій.

Оскільки теорія націоналізму обґрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі і цін­ності нації як суб’єкта політичного (чи історичного взагалі) процесу, спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї. А роз­ме­жування на­ціо­налізмів на три найбільш виразних типи – демократичний націоналізм, національ­ний екстремізм та шові­нізм – пов’язане саме з відмінностями у тракту­ван­ні змісту цієї їдеї та її спів­відношення з іншими ідеями і іншими завданнями. Екс­клю­­зив­ний підхід до розуміння на­ціональ­ної ідеї, гіпер­бо­лізація національних завдань, схиль­­ність до на­сильницьких методів боротьби, пошуки ворогів, неприми­ренність – ось що є найголов­ніши­ми при­кме­­та­ми національ­ного екстремізму та шовінізму як двох різновидів пра­во-радикального націо­налізму. Перший із цих різновидів притаманний націям, що самоутверджуються, другий – панівним націям або таким, що праг­нуть домогтися панування над іншими народами. Обидва є різно­ви­дом полі­тич­ного екстреміз­му, що ви­ко­ри­сто­­вує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політич­них цілей. Часто їх корені – загаль­носоціальні або зага­ль­нопо­лі­тичні. Тому й пояснення для їх поширення треба шукати не в природі націо­налізму як такого, а у тих суспільних умовах, за яких розгортаються націоналістичні рухи. Чим складнішими є ці умови, тим більшими будуть можливості для поширення крайніх форм націоналізму. І, навпаки, за спри­ят­ли­вих умов розвитку нації її націоналізм майже непомітний, він набуває форми по­мір­ко­вано­го, дер­жавницько-ре­фор­ма­тор­ського націона­ліз­му, що на­голо­шує на необхідності поєд­нан­­ня на­ціо­нальної ідеї і загально-цивілізаційних надбань люд­ства.

Отже, існує націоналізм як прагнення нації до збе­реження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шля­хів політич­ного самоствердження, пе­ред­усім через утворення власної держави. А є на­ціо­налізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються усі інші ідеї і прагнення. Ексклюзивний на­ціо­налізм, при всій його над-патріотичній рито­риці, є сьогодні ана­хронізмом в Україні, (відголоском інтеграль­ного націона­ліз­му), і може призвести тільки до де­струк­тив­­них наслід­ків. Він не здат­ний наповни­ти націо­наль­ну ідею су­час­ним змістом і не дуже до цього праг­не. [27] Натомість, демо­кра­тич­ний націоналізм – це конструктивна течія, що закладена в фунда­мент більшості сучасних демо­кра­тич­них держав. В умовах консолідації уже (нарешті!) державної нації демо­кра­тич­ний націоналізм в Україні прагне до наповнен­ня національної ідеї соціаль­ним змістом. А тому й мусить певним чином корелювати з лібераліз­мом, кон­­серва­тизмом чи со­ціал-демократиз­мом – ідеологіями, що да­­ють уяв­лення про те, яким буде соці­ально-політичне обличчя україн­ської дер­жави. У ро­зу­­мінні економіч­них завдань держави і в ставленні до особи демо­кра­тич­ний націоналізм в Україні близький до лібералізму, в тракту­ванні проблем культури – до консерватизму, а у вирішенні соціаль­них проблем він неминуче прямуватиме в бік таких течій як соці­ал-демократизм, християн­ський демо­кра­тизм або соціальний лібералізм, що є провідною течією сучасного лібералізму.

6. Про­бле­ма уні­вер­­сальності і різно­видів лібералізму

З полі­то­логічної точки зору, будь-яка ідеологія – це не що інше, як си­сте­матизоване обґрунтування цілей і цінностей колективних суб’єктів політичного процесу. Специ­фіка становища і інтересів цих суб’єктів вимагає орієнтації на якусь основну, цент­ральну ідею, що відіграє в даній ідеології системотвірну роль. Для лібералізму такою є ідея непо­руш­ності прав і сво­бод особи, для націоналізму – національна ідея (ідея політичного та духовного само­стверд­ження народу та його самоздійснення у тій специфічній формі, яка є орга­­нічною для нього), для соціалізму – соціальна ідея (захисту матеріальних інте­ресів трудо­вих класів та розши­рен­ня їх життєвих можливостей), для фемінізму – це рівноправ­ність, забезпечення рівних мож­ли­во­стей жінок з чоловіками і т.д.

На пер­ший по­гляд може здатися, що ідеологія лібе­ра­лізму, яка обґрунтовує пріоритет­ність індивіду­аль­них прав та свобод особи, є ідеологією окремих індивідів, а не су­спільних груп. При історичному підході, однак, виявляєть­ся, що, як і будь-яка інша іде­о­ло­гія, лібералізм з’яв­ля­ється на світ лише тоді, коли склада­ється достатньо чисель­на гру­па людей (клас, вер­ства), спільним інтересом якої якраз і є осо­би­ста сво­бода (включно з свобо­дою володіння і примно­ження приватної власності), правова рів­ність та захищеність ін­дивіда від втручання з боку держави. Все інше – матері­альну за­хи­щеність, куль­турну іден­тичність ці люди мають, або мають шанс здо­бути, або вона відступає на деякий час у їхній свідо­мості перед еконо­міч­ними пріоритетами. Не випадково, ліберал у розумінні бага­тьох авторів – це передусім еко­но­мічна людина.

Сказане можна проілю­стру­вати не лише на істо­рич­них прикладах, пов’язаних із станов­лен­ням капіталізму в Європі, але й на при­кладі формування ліберальних рухів і партій у пост­ко­муністичних країнах. Їх утворю­ють і до них входять передусім власники значних капіталів, що зумі­ли тим чи іншим способом їх створити в хаосі перехідних відносин і тепер мають на меті їх захист та при­мно­­ження. Напевне, можна стверджувати, що лібералізм – це ідеологія сильних (забезпе­чених, захищених). Саме цим можна пояснити постійну схильність лібера­лів до підкреслення формаль­них принципів рівності та свободи на шкоду реальній оцінці ста­новища тієї чи іншої групи, а значить – і індивідів, які її складають, в умовах конкретного суспільства. (Я зовсім не хочу сказати, що ті принципи не варті уваги).

Слід, разом з тим, зауважити, що лібералізм також має свої різновиди. Найпопулярніший у нас класичний лібе­ра­лізм з його принципом laissez faire, laissez passer має чималі заслуги в утвер­д­­женні в Захід­них країнах ринкової економіки, ліберальних і ліберально-демократичних режи­мів та право­вої держави. Однак на його рахунку не лише здобутки, але і втрати. Зокре­ма, притаманний йому формальний підхід до прав і свобод людини, пов’язаний з абстрагуванням від її соці­альних мож­ли­во­стей і потреб, призвів до народження великої кількості розмаїтих течій соці­алізму і кому­ніз­му у ХІХ ст., частина з яких так дорого коштували людству, особливо на Східноєвропейських та Азійських теренах. Тому не дивно, що як гнучка політична доктри­на, що включає в себе не лише ідеологічні принципи, а й передбачає певний спосіб політич­ної поведінки (в цьо­му аспекті він характеризується толерантністю, поміркованістю, прагма­тиз­мом і, як на­слі­док, ви­зна­нням неминучості поступових змін суспільної системи, її транс­формації у відповід­ності до вимог часу) лібералізм давно “соціалізувався”, набув рис соці­аль­ного лібералізму і служить, поряд з соціал-демократизмом, ідеоло­гічним обґрунтуванням дер­жа­ви загального добро­буту (welfare state). Тому для розвинених демократій Заходу кла­сич­­ний лібералізм у цілому є ідеологією навіть не вчораш­нього, а позавчорашнього дня.

Сучасна його версія – лібертаризм (з його монетаристською скла­довою стосовно економіки) справедливіше буде кваліфікувати як різновид консерватизму, що стоїть значно правіше від неокон­сер­ватиз­му і є приблизно настільки ж право-консервативною течією, як і традиціо­налізм. В останні десятиліття лібертаризм набув деякого поширення зав­дя­ки запропонова­ної ним “протиотрути” стосовно перегинів кейнсіанського регулювання еконо­міки, надмірної бюрократи­зації та необґрунтованого (з точки зору економічного зростан­ня) за­хоплення пере­розподілом національного доходу в державах загального добробуту. Ці пе­ре­гини та перспек­тива настання нової пост-кейнсіанської ери в західних країнах добре описані Р. Да­рен­­дорфом, який зазначає: “Ціна століттю справедливості [таким він називає ХХ ст. – А. К.] була вели­кою. Люди були бідні і боролися за цивілізований стандарт життя та соціальну безпеку. Величезні бюрократичні системи, що є могутніми організаціями, були створені для здійснен­ня саме цих завдань. Те­пер же, коли бідність подолана, люди раптом почали відчувати себе рабами інструмен­тів, які колись були створені якраз для покращення умов їхнього життя”. Після столітньої боротьби за справедливість, громадяни західних країн хочуть розпрощатися з минулим і прискори­ти настання ери “нової свободи”. [28]

Для перехідних суспільств, які не мають у запасі 100 чи 200 років, щоб перейти через усі перипетії класової боротьби, революцій і війн, через які пройшли такі привабливі сьогодні ліберальні демократії, вибір між лібертаризмом і соціальним лібералізмом взагалі не повинен стояти (окрім ви­падків вимушеного слідування приписам монетаристів у деяких аспектах реформ). Якщо ми хочемо брати за взірець форми сучасного капіталізму, то ми повинні усві­домлювати, що фор­мою лібералізму, яка відповідає сучасним уявленням про демократію, є соціальний лібералізм, що дуже близько стоїть до соціал-демократизму. [29]

Тому на питання, в бік якого ж лібералізму можуть рухатися українські націонал-демократи, відповідь може бути одна: звичайно, соціального, і тільки соціального. Пояснення просте: їм болить (повинна боліти! – інакше вони не націо­нальні демократи) доля народу, а не лише “грошових мішків”, хоч вони й не заперечують проти фор­мування українського при­ват­ного капіталу на законних підставах, визнаючи, що шлях до до­б­ро­буту лежить тільки через при­скорення економічних ринкових реформ. Про­грама бороть­би з бідністю, прийнята Пер­шою Всеукраїнською конференцією Руху, засвідчує, що ця партія пра­виль­но усвідомлює логіку свого становища в політичному спектрі України і здат­на відгуку­ватись на справжні загрози українській державі і демократії, що мають сьогод­ні, передусім, внутрішній економічний зміст. Їх орієнтація на приватну власність і перехід до рин­ку дорівнює ліберальній позиції. В цих питаннях націонал-демократизм і лібералізм союзники на практиці. Навряд чи мо­ж­на знайти суттєві відмін­ності у соціально-еконо­мічних заявах, голосуваннях з тих чи інших пи­тань представників цих політичних партій. Залишається узгодити позиції щодо змісту і форм захисту прав українського громадянства взагалі, а також тих його частин, які нале­жать до заголовної, української нації, і тих, що представляють собою національні меншини.

7. Про співвідно­ше­н­ня колективних та індивідуальних прав, прав нації і прав особи

Лібералізм справді виходить з того, що найвищою суспільністю цін­ністю є свобода особи. Проте, це лише ідеал. Реалістичний погляд на суспільство вимагає визнання, що свобода завжди об­межена (перед­усім, законами, але не тільки). [30] Обмеженість свободи змушує пере­нести ак­цент з цього абстрактного поняття на проблему гарантування кон­кретних прав і свобод особи, про­­голо­шених конституціями демократичних держав та міжна­родними право­вими докумен­тами. Важливе місце серед них займає “право на свободу мир­них зборів і асоціацій”. За Р. Далом, це право є одним з атрибутів сучасних ліберальних де­мократій – полі­архій. [31] Воно випливає з визнання того факту, що люди ма­ють не лише пра­ва, але й ін­те­реси. І як­що дотримання вже зафіксованих прав може здій­снюватись і контро­люва­тись сто­совно кож­ної особи зокрема, то виразити і захистити свої інтереси люди мо­жуть ли­ше дію­чи спільно з іншими людьми, що мають такі ж самі або подібні інтереси.

У 70-ті роки, коли консерватори США перейшли в наступ на соціальні програми уряду, аргу­ментуючи свою позицію тим, що демократичні інститути повинні мати справу з окремим ін­ди­­відом, а не з групами, соціолог ліберальної орієнтації Лестер Туроу писав: ”В економічній сфері ніхто не може з певністю сказати, чи піддавався той або інший індивід дискримінації, чи йому випадково не потала­нило. Таке судження можна зробити тільки на рівні групи”. Ті­ль­­ки ана­лізуючи становище груп можна побачити, якою мірою дотримано ліберального прин­ципу рівних можливостей та наскільки адекватною є допомога, надана індивідам з різних неза­безпечених груп. Більше того, на думку Л. Туроу, “використання групового кри­те­рію дискримінаторами в минулому [мається на увазі расова дискримі­на­ція в США – А.К.] примушує державу використовувати груповий критерій сьогодні, щоб по­збу­­тися наслідків дискримінації”. [32]

На такій підставі – усвідомлення і захисту групових інтересів, – виникають пев­ні колективні права, відмінні від прав особи. Це – права наро­ду, нації, культурної меншини (етнічної, мовної чи релігійної), права різних асоціацій. Від індивідуальних прав вони відрізняються перш за все своїм змістом та сферою засто­сування. Їх зміст, в основному, зводиться до ва­ріантів права на захист колективних інтересів даної групи чи спільноти, а також на ство­рення та використання інструментів цього захисту. Колективним правом економіч­ного класу чи його певної про­фе­сійної групи є право на справед­ливу оплату праці, на ство­рення профспілок, нарешті – на страйк. Колек­тив­ним правом соціально-демографічної групи жінок є право на рівність з чолові­ками в оплаті праці, у виборі професій, у вирішен­ні питан­ня про допустимість абортів та інше, а та­кож право на створення спілок, партій та асоціацій, на про­ведення різних акцій протесту і політичного тиску. Для націй таким правом є право на збереження і розви­ток своєї культу­ри, на створення окремої публічної сфери для її розвитку і для самореалі­зації індивідів у сприятливому для них “своєму” культурному середовищі, на політичне самовизна­чен­ня через утво­рення держав або іншим способом.

Колективні права не є при­род­ними; вони “формулюються і кристалізуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти або колективності”. [33] Однак це не значить, що їх по­трібно про­тиставляти правам особи або намагатися встановити, котрі з цих прав мають ви­щість, пріоритет. Хоч теза про пріоритетність прав людини над правами націй, народів та етнічних спільнот набула останнім часом значної популярності (в Росії таке положення навіть пропо­нували записати до Конституції), вона, по-суті, є безпідставною. Російський дослі­д­ник права А. Є. Козлов звертає увагу, що “в жодному з міжнародних пактів про права людини не гово­риться про пріоритет прав людини над правами нації, народу. Навпаки, як відзначається, наприклад, в Резолюції № 637 Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1952 р., “право народів і націй на самовизначення є передумовою для користування всіма основними права­ми людини”. Більше того, допускаються деякі відступи від прав і свобод у період, коли є загроза національним інтересам”. [34] Та це й зрозуміло, зазначає автор, адже “не може бути вільною людина, якщо невільним є її народ”. [35]

Як індивідуальні, так і колективні права є правами людей. І до тих, і до інших застосову­єть­ся одна і та ж вимога: вони не можуть здійснюватись коштом інших людей з порушенням їхніх прав. Це однаково стосується як спільнот, так і індивідів. Чи можемо ми сказати, що одні з них – універсальні (права особи), а інші – партикулярні (права спільнот та асоціацій)? Навряд. Адже колектив­ні права соціальних, етнічних, релігійних, демографічних та інших груп, спільнот та утворених ними асоціацій важливі для всього людства, яке складається з індивідів, котрі входять у ці колективності. І людство, і окремі суспільства є структурова­ними спіль­нотами і лише завдяки своїй структурованості можуть гарантувати дотримання прав як окре­мого індивіда, так і тих груп, до яких він входить.

До колективних відносяться ті права, якими окрема людина не володіє сама по собі, але набу­ває їх як член певної групи, спільноти чи асоціації. Наприклад, не може мати права на націо­нальну державу окремий індивід, бо він не утворює нації, але як член національної спільноти він набуває таке право разом іншими її членами. Не може мати права на страйк окремий робіт­ник, бо він просто фізично не може цього здійснити (одинична акція індиві­дуального про­тес­ту матиме інший резонанс і інакше називатиметься), але він набуває таке право як член асо­ціації – проф­спілки і т. д. Тобто, колективні права – це права, що стосу­ються захисту інте­ресів певної групи чи спільноти і справді визначаю­ться їх колективними цілями та інте­ре­сами. Напевне можна твердити, що вони є наслідком (або продовжен­ням) особистих прав людини: права на свободу, на рівність, на справед­ли­ву винагороду за працю і т. д. В цьому відношенні, колективні права є похідними, а права особи – первин­ними. У програмі Ліберальної партії України саме так і записано: “права особи мають первин­ність стосовно будь-яких над-особистісних утворень”. [36] Але це твердження буде правильним, якщо мова йтиме про первинність за походженням, а не пріоритетність за значенням, бо жодного змісту в ранжуванні індивідуальних та колективних прав немає. Прі­оритетність захисту прав зале­жить від ситуації, але апріорна пріоритетність прав – аб­сурд. Яке, скажімо право є пріоритетним для людини: індивідуальне право на вільне пересу­вання чи колективне право на користування рідною мовою? Ситуативно – те, яке порушуєть­ся. А апріорно?

Ідея пріоритетності прав особи над правами нації, як правило висувається тоді, коли мова йде про права національних меншин, або про права “безнаціональних людей”, космополітів. З цього приводу необхідно зауважити наступне. Говорячи про права меншин ми, по-перше, маємо на увазі їхні специфічні колек­тивні права та інтереси, бо загальні права у всіх людей однакові і гарантуються загальним законодавством; по-друге проблемі прав мен­шин традицій­но приділяється велика увага в рамках ліберального дискурсу [37]. Але нело­гічно виступати на за­хист прав меншин і водночас заперечувати права націй, які з фор­мально-правової точки зору нале­жать до розряду тих же самих колективних прав. Цю непо­слі­довність позиції лібе­ралів помі­тила Я. Тамір.: “ Ліберали, – пише вона, – часто стають на захист національних прав при­ни­же­них, неза­лежно від то­го, чи вони є корінними народами, чи дискримінованими мен­шинами або оку­пованими наці­ями, але чиї нещастя можуть легко викликати співчуття. Од­нак, якщо наці­ональні вимоги базуються на теоретично правильних і морально виправ­даних засадах, тоді їх застосування не повинно обмежуватись. Вони однако­во застосовують­ся до всіх націй, неза­леж­но від їхньої сили, багат­ства, історії їхніх страж­дань, або навіть від тих несправед­ливо­с­тей, які вони могли чинити в минулому стосов­но інших народів”. [38]

Коли мова йде про особисті права безнаціонального космополіта, що вважає себе “гро­ма­дя­нином” світу, то, по-перше, в демократичній державі вони гаран­то­вані Кон­ституцією; по-друге, таких людей дуже небагато у будь-якій державі, і на те є ва­го­мі причини. Т. Мете­льова справедливо зазначає, що про­дуктом лібералізму є економічна людина з такими риса­ми як самотність, розірва­ність, частковість. У неї немає виходу у світ Людяності, світ нескін­ченності й власно­го роду. Цей вихід людина отримує від демократич­ного націоналізму, який у той же час не позбавляє її особистих свобод та не перетворює в раба, як це роблять тота­лі­тар­ні системи. Тому націо­нальний демократизм має перспективи (з чисто психологіч­ного погляду) в постіндустріальну епоху. [39]

Цю позицію підтримує і Я. Тамір, коли пише, що привабливість націоналізму по­лягає в тому, що він “вказує на важливість контексту, приєднання до культури, на потребу в коре­нях, у приналежності, у людському розвитку і самоздійсненні, висвітлюючи таким спо­со­бом низку проблем, які лібералізм схильний відкидати”. [40] Саме тому, вважає Тамір, лібе­рали по­винні себе запитати, чи національні переконання хоч трохи важать для їхнього спо­со­бу ду­ман­ня, для їхніх цінностей, норм і зразків поведінки, для їхніх уявлень про соці­аль­ну спра­­вед­ливість, а також для всього діапазону практичної політики, яку вони підтри­му­ють”. [41] Адже, лібе­ральна позиція зовсім не вимагає заперечення прав колективностей на зразок націй. За­те вона вимагає дотримання принципу етичного індивідуалізму, згідно якого “єдиним спос­о­бом виправ­дан­ня будь-якої соціальної практики є посилання на інтереси тих людей, яких вона стосується”. Ліберальний націоналізм плюралістичний і відкри­тий; він розгля­дає національні групи як продукт не лише історії, але й людської волі і робить сильний наголос на можливості і важливості вибору. “Проте, сильний колективістський (commu­nal) вимір усіх форм націоналізму незаперечний, і ліберальний націоналізм справ­ді ви­хо­дить з того, що життя в своїй національній спільноті є цінністю для індивідів” (В обох випадках виділення моє – А. К.). [42]

8. Ліберали і національна держава

Ліберали часто закидають націоналістам намагання ста­вити національну державу на найви­щий щабель у си­сте­мі цінностей. “Національна держава – понад усе!” – саме це гасло націо­налістів, їх здатність на жертовність розгляда­ються лібералами як явища, що приховують у собі небезпеки для свободи особи. Висловлювання Михайла Гориня в перші роки незалежності про те, що він згоден навіть, щоб правили комуністи, лиш би зберегти державу, українські та російські лі­бе­ра­ли намагалися представити мало не як свідчення зра­ди демократичних ідеалів лідерами націонал-демократичних партій. Але якщо поглянути ширше, то в цьому висловлюванні нема нічого незвичайного. Кожне суспільство розглядає прихід до вла­ди тих чи інших політичних сил як свою внутріш­ню справу і не збирається з цієї причи­ни приєднуватись до іншої держави, втра­чати незалежність. У випадку війни ніхто не прагне поразки своєї армії лише тому, що в разі перемоги до влади в його державі може прийти небажана політична сила. Історії відо­мий, здається, лише один приклад подібної поведінки – це позиція більшовицького лідера В. І. Лені­на в роки І світової війни. Але Ленін не був лібералом.

Дилеми “держава чи демократія не існує”, бо в екстремальних умовах обов’язок кожно­го громадянина – націоналіст він чи ліберал – її захищати. Цього вимага­ють усі (і найлібераль­ніші також) конституції світу. Засобом досягнення прав особи є не держава, а той політич­ний режим, що встанов­люється в ній. Та про режим можна говорити тоді, коли є держава. Мабуть з цієї причини західні ліберали, самі того не усвідомлюючи, мають дуже багато спіль­ного з націоналі­стами у ставленні до власної держа­ви. А їхні національні держави – це скорше історичні спільноти, ніж добровільні асоціа­ції, як про це зазвичай пишуть ліберальні автори. [43]

Націоналізм у будь-якій формі найпомітнішим є тоді, коли відбува­єть­ся якіс­на транс­фор­мація нації з недержавної в державну (що вимагає значних по­лі­тичних та іде­о­логічних зусиль, мо­білізує політичних супротивників даної на­ції і т. п.), коли тво­риться нова держава. Але певні форми націоналізму властиві і ста­більним націям, що дав­но утвердили свою державність. Він привертає до себе меншу увагу, бо здійснюються в м’якших, менш конфронтаційних фор­мах, з використанням усіх засобів державної дип­ло­­ма­тії. Однак у справі само­ствер­д­жен­ня нації він важить багато. Зміст і мета націона­ліз­му державної нації полягає в ре­­алі­зації національ­них інтересів і пріоритетів; в оборо­ні і піднесенні націо­нальної честі і гідності; в “лікуванні душі і тіла” нації, якщо вона страждає комплексом меншовартості, песимізму, якщо її життєздат­ності загрожують “родимі плями” тоталітаризму чи колоніального минулого.

Далеко не кожен ліберал є тільки “системною”, “економіч­ною” людиною. Багато (а може й більшість) лібералів, що є громадянами сті­йких і процвітаючих держав, є поміркова­ними, я б сказала, несвідомими націона­лі­с­тами, у тому розу­мін­ні, що визнаючи пріоритетність прав будь якої особи (неза­лежно від її соці­альної чи культурної ідентифікації) та наголошуючи на необхід­но­сті за­хисту прав та інтересів меншин, вони за­­звичай не поступаються інтересами своєї нації чи етніч­ної групи, і мають на те усі підстави. Адже на політичну чи культурно-полі­ти­ч­­ну більшість також поширюється “право рів­ності”. А це і є позиція тотожна позиції націонал-демократів. Вона відображає ставлення тих і інших не лише до на­ції, що творить свою дер­жаву, а й до національних меншин, що вхо­дять до її скла­ду. Усі вони – рівні, дис­кри­­мінація – суперечить демократії у тій її лібе­раль­но-пра­вовій формі, щодо засад якої є пов­на згода між лібералами і націонал-де­мокра­тами. Ці засади втілені в Конституції, міжна­род­них правових актах і зако­нах України про національні меншини, прийняття яких було ініці­йоване націонал-демократами, зокрема Демократичною партією України уже в перший рік незалежності. Національні меншини в Україні, їхні культурні, релігійні, політичні, еко­но­мічні права та інтереси захищені значно краще, ніж права національних меншин у багато­на­ціо­наль­ній Російській Федерації.

Отже, демократичний націона­лізм не суперечить лібераліз­мові. Більше того, він прита­ман­­ний прак­ти­чно усім державним націям з лібераль­ним конституцій­ним ладом. Проте він має дещо відмінні прояви у двох типах країн: там, де право нації на самовизначення реалізоване давно і за порівняно сприятливих умов, де націо­нальній державі уже ніщо не загрожує (“громадян­ський” націона­лізм у західних країнах), і там, де національна дер­жава щойно утвер­д­жу­ється і на неї чату­ють всілякі небезпеки (пост-комуністичні країни). У другому випадку демокра­тич­ний націо­на­­­ліз­м, сповідуючи ті ж самі принци­пи, що й у першому, по формі менш толе­рантний; він більш зациклений на правах нації (особливо в цари­ні мов­но-культурного розвит­ку), на про­блемах її безпеки, частіше апелює до емоцій. На те є вагомі причи­ни: 1) продов­жу­ється опір середовища – претензії імперського центра, недостатнє визнання в світі, проб­ле­ми внутрішньої легітимації нової влади, у т. ч. її визнання з боку ком­п­ра­дор­ських кіл, тих, що дуже непогано почувалися в старі імперські часи; 2) вини­кає проблема виправлення на­слід­ків “історичної не­спра­ведли­вості” в галузі культури, вирішення якої у певному розумінні суперечить лі­бе­ра­ль­ним прин­ципам фор­маль­ної рівності і не має, здається, теоретичного роз­в’язку.

9. Проблема виправлення “істо­ричної несправедли­вості” і постра­дян­ські ліберали

Усунення наслідків дискри­мі­нації, якщо така була допущена в минулому стосовно ко­рінної (заголовної) нації, виправлен­ня “історичної несправедли­вості” в питаннях розвитку її мо­ви і культури – це і є та проблема, яка розводить лібералів і на­ціонал-де­мокра­тів України у різні боки. Як, на яких засадах вона повинна вирішуватись? У яких випадках і в яких формах тут може застосовува­тись система соціаль­них чи культур­них компен­сацій стосовно корінної нації? Чи всяке звуження сфери впливу культури і мови колишньої панівної нації, а тепер національної меншини має розглядатись як “націоналізм” і дискримінація? Здається, що фор­мальних принципів для виходу з подібних ситуацій ще не вироблено, хоч певні історико-географічні аналогії є і вони можуть нам дещо підказати.

У США про­блема “компенсаційної справедливості” бурхливо, але майже без­результатно – з точки зору теоретичних досяг­нень – обго­во­рю­валась протягом 60-х та першої половини 70-х років стосовно чорношкірої менши­ни. Науковці і політики сперечались про надання їй пев­них соціальних пільг, сприяння зміцнен­ню сім’ї, підне­сенню освітнього та культурного рів­ня. [44] Мова йшла про те, що “нерівне ставлення тепер” заради усунення наслідків “дискри­мі­нації в минулому” – загалом справедливе. Але противників такого підходу було немало і, в цілому, сторони за­ли­ши­лись на своїх позиціях. Недавня ж публікація книги “Дзвоно­подібна крива. Інте­лектуальні здіб­но­сті і класова струк­ту­ра в житті Америки” Р. Херрнстей­на та Ч. Мюррея [45] засвідчила невми­рущість нама­гань білошкірої еліти трак­тувати расову не­рів­ність як біологіч­ну, а не соціа­ль­ну проблему. Гору взяв консерватизм, а не лібе­ральні сподівання на “компенсаційну рівність можливостей”.

Інший приклад – проблема жорстких правил набуття громадянства етнічними меншинами в Бал­тій­­ських державах. Ті аналітики, котрі не ба­жають говорити про історич­ні ко­ре­­ні непо­розумінь між корінними балтами та прибулими туди слов’янами (що утворили росій­сько­мов­ну меншість, яка в радянські часи мала тенденцію перетво­рюва­­тись на більшість), а та­кож не беруть до уваги історичної неспра­ведливості, етно­циду, який по-суті чинився щодо цих чисельно невели­ких наро­дів, засуд­жу­ють бал­тій­ські нації за націо­на­лізм, ви­хо­дячи з форма­льно-лібераль­них позицій захисту прав особи. При цьому, як це часто трапля­ється з лібера­лами, вони враховують осо­би­сті права і групові інтереси лише нацменшин, забува­ючи про не меншу важливість особистих прав і групових інтересів корін­них і тепер уже панівних націй, включно з правом на збереження сво­єї етно-культурної ідентичності.

Економічна лю­ди­на, безнаціональний космополіт (або ліберал, що видає себе за такого) чо­мусь не помічає, що корінна нація, яка довгий час роз­ви­валась в стані підпорядко­ва­ності і за­лежності, стурбо­вана низкою проблем, часом не менших, а то й значно більших, ніж ті, що їх постають перед націо­нальними меншинами. Частково це можна, очевидно, пояснити позірною “вселюдські­стю” лі­бе­ралізму, його формалізмом, але інколи така позиція граничить з упередженістю та нещи­рістю певної частини лібералів проімперської орієнта­ції, економічні інтереси яких доб­ре впи­су­вались у старі кордони і які вдаваним космополітиз­мом маскують свої групові інте­реси. Бо як­би ліберали колишнього СРСР демонстрували щиру індиферент­ність до націо­на­ль­­них про­б­лем, вважаючи сут­тє­вими тільки проблеми еконо­міч­ного розвитку та захисту прав особи, то вони мали б погоди­тись з очевидним – закон­ністю прагнень корін­них націй, що утворили мо­лоді незалежні держави, зберегти і розвинути свою культуру, ство­ривши для неї можли­во­сті розвиватися під покровом власної держави, так само, як це давно вже зробили ба­га­то світових націй.

Та ж сама проблема виправлення “історичної несправедли­вості” виникає і у ви­пад­ку мовної політики в Ук­ра­їні. Щоправда, в даному разі принципи лібераліз­му по­ру­шуються ще менше – адже у більшості лібераль­них демократій, на­віть утворених на полі­етніч­ній основі, панує одна державна мова. [46] І все ж, пев­ний відступ від формаль­ної рівності тут має місце, що й по­род­­жує певну напругу між лібералами і наці­онал-демократами. Перші виступають у цьому випадку не тільки за формальне дотримання при­н­ци­пу рівності, а ще й – на захист власних групових інтересів, бо самі во­ни, як правило, росій­сько­мовні. Другі вважають, що на­ціона­льна державність має нарешті ком­пен­­су­вати (і то – якнайшвидше!) культурні та інші втрати попе­ред­ніх століть. І хоч у Консти­ту­ції це питання вирішується в дуже спокійній, поміркованій формі (див. ст.10, 11), в житті протистояння в окремих регіонах ще мабуть не ско­ро відій­де в минуле.

Отже, основні розходження між лібералами та національними демокра­та­ми стосуються не дилеми “права нації чи права особи”, а пробле­ми існування опору старих сил намаганням молодої держави самоствердитись і якнайшвидше виправити допущені в минулому неспра­ведли­во­сті щодо нації, яка її утворила. Ці проблеми не можуть ви­рі­шува­тись на основі якихось форма­ль­­них принципів (для даної ситуації їх просто не існує). Допомогти можуть ли­ше вза­ємні по­ступки обох сто­рін: представників нації, що була основним носієм дер­жав­но­сті у минулому (а саме її пред­став­ляють більшість наших лібералів), та на­ції, що стала но­сієм держав­но­сті тепер (націо­нал-демократи). І хоч ці питання бувають надто драж­ливими в політичному аспекті, саме їх потрібно обговорю­ва­ти українським лібералам та на­ціонал-демо­кратам, а не ховатись за більш загальні гасла прав особи і прав нації, які зов­сім не є анта­гоністичними і давно вже узго­д­жені міжна­род­ни­ми правовими акта­ми: Декла­рацією прав людини, у якій ідеться про права особи, та Уставом ООН, де го­во­­ри­ться про права націй, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні і культурні права, де говориться про те й про інше.

Висновок простий: оскільки націонал-демократи визнають ліберальні цінності свободи, рівно­сті і за­хисту прав меншин, оскільки ліберали не є безнаціональними істотами, визнають пра­во ін­дивідів на національну ідентифікацію, а націй – на самовизначення, оскільки і ті й інші ви­сту­пають за приватну власність і правову демократич­ну державу, то в них є широке поле для співробітництва і… тільки видимість анта­гонізму. Вони повинні йти на зустріч один од­но­му, зміцнюючи політичний центр та зменшуючи сферу впливу екстремістів.


[1] В. Кацман. О партийных “буйволах” и беспартийных “тиграх” // Зеркало недели. – 1997. – 22 февраля.

[2] Високий замок. – 1995. – 6 червня.

[3] Gellner E. Nations and Nationalism. – London: Blackwell publishers, 1983 (перекладено українською: Ернест Геллнер. Нації та націоналізм. Націоналізм. – К.: Таксон, 2003. – 299 с. Примітка 2006 р.); Его же. При­шествие национализма. Мифы нации и класса // Путь. – 1990. – № 1. – С. 3-61.

[4] Д. Арель. Спокуса “націоналізації” української держави // Сучасність. – 1995. – № 12. – С. 85.

[5] Я не вважаю вдалим термін “титульна” нація, який українські автори запозичили у своїх російських колег, а ті, своєю чергою, створили на основі невдалого перекладу, чи радше транслітерації, англійського “titular nation”. To title – давати назву, заголовок, у даному випадку – націона­ль­ній державі, яка, як правило, відповідає назві тієї етнополітичної спільноти, котра, самовизначившись, утворила свою державу. Термін “корінна нація” також є мало підходящим, оскільки в кордонах однієї держави можуть проживати декілька корінних народів, а сам термін затвердився в міжнародно-правовій лексиці на означення меншинних національних груп (тубільних народів), які потребують „підтримчих дій” як такі, що тривалий час зазнавали дискримінації з боку національної більшості. Порівняно з цими поняттями, термін “заголовна нація” є нейтральнішим і ширшим. Він більш адекватно описує статус домінантної етнонації в національній державі. Не виключаючи права інших етнічних груп вважати себе корінними, термін „заголовна нація” позначає той корінний народ, котрий був ініціатором чи основною рушійною силою самовизначення і поправу дав державі своє ім’я (а не став для неї просто “титульною” сторінкою чи „обкладинкою”).

[6] См.: Почепцов Г. За витриной политического универмага // Зеркало недели. – 1997. – 7 марта.

[7] Див.: Кремень В. Г., Безлюда Д. М., Бондаренко В. Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років. – К.: НІСД, 1996. – С. 52.

[8] Yael Tamir. Liberal Nationalism. – Princeton (New Jersey), 1993. – Р. 8.

[9] Сергій Грабовський. Чи є перспективи у націонал-демократів // Час/Time. – 1997. – 31 січня.

[10] Певне застереження щодо цієї партії необхідне тому, що вона утворена у 1996 р. і в ділі (під час виборів і після здобуття певного числа мандатів) ще себе не показала як цілісна організація, а не як просто сукупність лідерів, що вже побували на вершині політичної піраміди і знову прагнуть там опинитись.

[11] James, Leonard F. Western Man and the Modern World. 2. Rivalry, Reason and Revolution. – New York etc.: Pergamon Press Inc., 1977. – P. 116.

[12] Ibid.

[13] Так формулює зміст і мету націоналізму вихована на традиціях американського лібералізму американка українського по­ходження Марта Богачевська -Хом’як. Див.: Богачевська-Хом’як М. Про вжиток методологiй студій жіноцтва в дефi­нiцiї націоналізму // Політологічні читання. – 1993. – № 4. – С.116.

[14] Политика (Таллинн). – 1991. – № 1. – C. 52.

[15] Гончаренко М. Життєвість національного // Сучасність. – 1993. – № 2. – С. 123.

[16] E. Gellner. Conditions of Liberty… – P. 106-107.

[17] See: Kohn H. The Idea of Nationalism. – N. Y., 1967; Idem. The Age of Nationalism.– N. Y., 1968 [Див. Кон Ганс. Західний і східний націоналізм // Націоналізм. Антологія. – Київ: Смолоскип, 2000. – С.629-633.]

[18] See: Anderson B. Imagined communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. – London; New York: Verso, 1995 (Вперше опублікована у 1983 p.). [Укр.. переклад: Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001] Різниця в трактування націй як “уявлених” спільнот Андерсоном і Геллнером полягає в то­му, що перший визнає їх саме уявленими (а не уявними) і погоджується, що такими є усі великі спільноти (communities), значний кількісний склад яких не дає змоги їхнім членам вступати у безпосередній контакт один з одним. Натомість Геллнер трактує “уявний” саме як “штучно створений”, “вига­даний”, “несправжній”.

[19] Gellner E.. Conditions of Liberty. Civil Society and its Rivals. – London: Penguin Books, 1994, р. 113-118; Геллнер Э. При­шествие национализма… // Путь. – 1990. – № 1. – С. 41-47.

[20] На перший погляд може здатися дивним, що розглядаючи націоналізм з ліберальних позицій (а для ліберала принцип рівного ставлення – священний), Е. Геллнер відмовляє наро­дам схі­д­ноєвропейського та євразійського регіонів у тому ж самому праві мати свого полі­тич­ного по­кровителя культури – національну державу, яке за народами Західної Європи та Аме­рики визна­ється за щось саме собою зрозуміле. Але вся суть у тому, що поняття “народ” як осно­ва нації не вжива­ється Геллнером. За його термінологією, “держава” є у “культури”, а не у народу, що належить до однієї культури. Він заперечує будь-який зв’язок на­ції з культурни­ми спільнотами, що існували до їх виникнення, стверджує, що до настання нових часів еліти і маси в усіх державах мали абсолютно різні культури (твердження, що див­ним чином нага­дує ленінську тезу про “дві культури в одній культурі” в період капіталізму) . Оскільки ґрунтовна критика цього поло­ження вима­гала б не однієї сторінки, а можливо й не однієї статті, дозволю собі обмежитись посиланням на А. І. Міллера, який характери­зує Геллнера як най­біль­шого “модернізатора” в інтерпретації при­роди націо­на­лізму, зазначаючи: “Більшість до­слід­ни­ків згодні з ним у тому, що нації і націо­налізм в су­часному розумінні є продукт ХVІІІ ст. Однак, лише декотрі згодні прямувати за Геллнером в його абсолютному ігноруванні процесів, що передували індустрі­аль­ному роз­вит­ку”. Див.: А. И. Миллер. Национализм как теоретическая проблема (Ориентация к новой исследовательской парадигме) // ПОЛИС. – 1995. – № 6. – C. 56.

[21] Див.: А. И. Миллер. Национализм как теоретическая проблема (Ориентация к новой исследовательской парадигме) // ПОЛИС. – 1995. – № 6. – C. 57-58.

[22] Там же.

[23] Цю ж думку постійно підкреслює проф. Я. Дашкевич, з точки зору якого – історія націоналізму – це “не історія еліт, а історія дисперсії національної ідеї”.

[24] Див.: А. И. Миллер. Указ. соч. // ПОЛИС. – 1995. – № 6. – C. 59

[25] See: Smith A.D. The Diffusion of Nationalism: Some Historical and Sociological Perspectives // British Journal of Sociology. –Vol. 29. – No. 2. – June 1978. – P. 235.

[26] Y. Tamir. Liberal Nationalism. – Р. 83.

[27] Саме тому в передвиборчий блок – “Національно-патріотичний фронт” змогли об’єднатися такі здавалось би різні сили: від колись помірко­ваних консерва­торів-державників з УРП до тоталітаристів неофашист­ського ґатунку з ДСУ. Їх позитивні програми невиразні і, очевидно, несут­тєві і для них самих. Ці партії об’єднуються “проти”, а не “для”. Однак епоха “рево­лю­ціо­не­рів” минула із здо­­буттям незалеж­ності і знищенням монополії КПРС на владу. Подальші успіхи на­ціональної спра­ви (державного будівництва, націо­нальної консолідації, еко­номічно­го і культурного розвитку) неминуче перебува­тимуть в обер­нено-пропор­ціо­на­ль­ному від­ношенні до рівня конфронтаційності та ізоляціонізму найбільш впливових політич­них сил держави.

 

[28] См.: Р. Дарендорф. Справедливость без оков зависимости // Коммунист. – 1990. – № 16. – С. 123.

[29] Тут я абсолютно згодна з теоретиками ко­лиш­ньої ПДВУ та теперішньої НДП, з якими у націонал-демократії є значно більше точок дотику, ніж з чистими лібералами. Бо в середовищі останніх прагнуть задавати тон “акули українського капіталу” на зразок колишнього лідера І. Маркулова, інтересам яких повністю відповідає принцип laissez faire і котрі можливо й погодились би з твердженням одного з ідеологів сучасного лі­бер­та­ризму Р. Нозіка, що головне завдання держави – охороняти багатство тих, хто його має, від зазіхань бідняків, не допускаючи перерозподілу, у тому числі й за допомогою меха­нізму прогресивного оподаткування.

[30] Саме тому сучасні політологи США більш аде­ква­т­ним вважають вислів “автономність особи”.

[31] R. Dahl. Democracy and Its Critics. – New Haven & London: Yale University Press, 1989. – P. 221.

[32] See: Lester S. Thurow. A Theory of Groups: Which Age, Sex, Ethnic, and Religious Groups are Relevant? // Income Inequality: Trends and International Comparisons. Ed. by John R. Moroney. – Lexington (Mass.); Toronto, 1979. P. 169-182.

[33] Лукашева Е. А. Межнациональные конфликты и права человека. / Права человека и межнациональные отношения. Сб. статей. Отв. ред. Е. А. Лукашева. – М. : Ин-т гос. и права РАН, 1994. – С.48

[34] Козлов А. Е. Право на самоопределение кака принцип международного права и конституционное право человека. / Права человека и межнациональные отношения. С.73.

[35] Там же. – С. 72.

[36] Цит. по: В Яблонський. Сучасні політичні партії України. Довідник. – Київ, 1996. – С. 87

[37] Одним з найбільших авторитетів тут є канадський філософ Віл Кимлічка, який написав чимало досліджень з цього питання, висунувши в низку оригінальних ідей та концепцій, зокрема концепцію , яка пояснює, яким чином, гарантуючи специфічні колективні права національних меншин, можна уникнути порушення більш загальних особистих прав. [Примітка автора 2006 р.]

[38] Y. Tamir. – Op. cit. – p. 11.

[39] Див.: Метельова Т. Самотність економічної людини і націонал-демократизм // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 281.

[40] Y. Tamir. Op. cit. Р. 81. Цікаві міркування з цього приводу висловлює також Е. Геллнер, коли доводить, що про­дукт Західної цивілізації – модульна людина, яка створила громадян­ське суспі­ль­ство західного типу, навряд чи може сформуватись в інших культурно-цивілізаційних умовах – адже лібе­раль­ний світо­гляд та пов’язаний з ним індивідуалізм, що породили її, не дають при­хи­стку, затишку для особи, залишають людину нао­дин­ці з собою і сво­їми проблемами. Саме тому в інших регіо­нах світу більш поширеним є прагнення людини іденти­фіку­вати себе з певною спіль­нотою, бути її членом, до певної міри – розчинитися в ній. А антиподами громадянського суспіль­ства тут виступають певні види націоналізму, релігійний фунда­мен­талізм тощо. See: E. Gellner. Conditions of Liberty.

[41] Y. Tamir. Op. cit. – P. 3-4.

[42] Ibid. – P. 84.

[43] Ibid. – Ch. 7.

[44] Її піком була дискусія навкруг допо­відей профе­сора Гар­вардського уні­вер­си­тету Д. Мойніхена (1965), профе­сора уні­вер­си­тету ім. Джона Гопкінса Джеймса С. Коулмена (1966), котрі були радниками в адміні­страціях Л. Джонсона та Р.Нік­сона, навкруг їх наступних публікацій (1970-1973 років), а також навкруг статті Артура Р. Дженсена в Harvard Educa­tio­n­al Review (1969 р.) та книги К. Дженкса “Не­рів­ність: переоцін­ка впли­ву сім’ї та шкіль­ної ос­ві­ти”. Д. Мойніхен вбачав го­лов­­ну причину кризи расових відносин в США у розпаді негритянської сім’ї, в пануванні матріархальної культури у ви­хо­ванні негритянських дітей, у слабій мотивації чорношкірого населення щодо отримання освіти. Він пропонував уряду скон­центрува­ти увагу саме на цих аспектах про­б­ле­ми, з чим не погоджувались лідери негритянського руху, вбачаючи в позиції Мойніхена “новий расизм” ліберального типу та деякі більш радикальні теоретики. Розглядаючи бідність як на­слі­док недо­стат­нього або неправильного розвитку ряду сфер соціальних послуг, Мойніхен наполягав на першочерговості реформ в га­лу­зі шкільної освіти, меди­ч­ного обслуговування, житлового будівництва, професійної підготовки робітників (особливо чорно­шкі­рих) та на поєднанні цих реформ із новою “стратегією доходів”, що мала забезпечити гарантований мі­ні­­мум дохо­ду усім малозабезпеченим сім’ям. Запропонований ним законопроект не пройшов через фі­нан­совий комі­тет конгресу і про цю невдачу в застосуванні соціологічної теорії до політичної практики Д. Мойні­хен про­аналізував у кн. “Політика гаранто­ваного доходу. Адміністрація Ніксона і програма до­по­­моги сім’ям”. За редакцією Д. Мойніхена та Н. Глейзера у 1975 р. вийшла цікава з точки зору дослід­жуваної нами теми книга “Етнічність. Теорія і практика”. (Див.: Moynihan D. Тhe Politics of Guaranteed Income. Nixon Administration and the Family Assistance Plan. – New York: Random House, 1973; Glazer N. and Moynihan D., eds. Ethnicity. Theory and Experience. – Cambridge ( Mass.): Cambridge University Press, 1975. Позиція Крістофера Дженкса та його колег, з якими він проводив соціологічне дослідження, спрямо­ване на виявлення причин нерівності в Америці, у тому числі й між расовими общинами, була досить суперечливою (та ще й недостатньо обґрунтованою), через що викликала бурю заперечень як спра­ва, так і зліва. Зроблені ним висновки про те, що ні умови в сім’ї, ні рівень освіченості не були визначальними в досяг­нен­ні успіху та що боротьбою з сегрегацією в системі освіти не можна зарадити нерівності рас, бу­ли не­га­тивно сприйняті тими, хто виступав за покращення освіти і сімейного виховання негритянських дітей, не кажучи вже про радикальних лідерів негритянського руху. А твердження про те, що єдиний шлях до вирівнювання життєвих можливостей етнічних і соці­аль­них груп лежить через звуження розривів в системі розподілу взагалі, було сприйнято лібералами та неоконсерваторами як заклик замінити американську цінність рівних можливостей рівністю резуль­та­тів, тобто зрівнялівкою. Під вогнем кри­тики Дженкс продовжив дослідження теми з застосуванням де­­­що іншої методології і в 1979 р. видав другу книгу : “Хто досягає успіху. Детермінанти економічного ус­пі­ху в Америці”, в якій значною мірою “виправив помилки” попердньої ро­бо­ти, але в кінці семидесятих те­ма вже перестала бути настільки резонансною, як вона була протягом попередніх 15 років. (Див.: Jencks Ch. a. o. Inequa­li­ty. A Reassessment of the Effect of Family and Schooling in America. – New York; London, 1972; Jencks Ch. a. o. Who Gets Ahead? The Determinants of Economic Success in America. – New York, 1979. Дискусію з приводу ідей першої книги див. Harvard Educational Review. Vol. 43. No. 1. February 1973)

[45] Herrenstein R., Murrey Ch. The Bell Curve. Intelligence and Class Structure in American Life. – New York: Free Press, 1994. Про зміст цієї книги та громадсько-політичну реакцію на неї див.: М. Орлов. Тревожный звон //Зеркало недели. 1995, 13, 20 мая. Намагаючись з’ясувати причини відставання чорношкірих дітей у школі, Коулмен звертався до їх домашнього оточення, а Дженсен – до генетичних особливостей.

[46] Характерним є приклад становлення американської нації навкруг англосаксонського культурного стрижня з застосу­ванням англійської мови як державної, хоч це й не було записано в конституції. “Зараз уже зрозуміло, – зазначає Я. Та­мір, – що “плавиль­ний казан” не зміг, та й не мав на меті сформувати нову людину, яка б щи­ро і в однаковій мірі поєд­нувала риси усіх суспільних груп. Натомість, він використовувався для формування з усіх дітей одного специфічного типу Американця – білого, дехто каже – чоловічої статі, англомовного, про­те­стантського віросповідання”. Громадянське виховання було одночасно і національним вихованням, маючи на меті нівелювання усіх відмінностей. “Сімейні зв’язки, релі­гійна відданість, етнічні контакти – все розглядалось як приватні справи і тому несуттєві, навіть обтяжливі для громадянського життя. (Y. Tamir. – Op. cit. – P. ххіі – ххііі).

Leave a Comment