Олександр Мотиль підкреслює наявність двох основних підходів до формування національної ідентичності: 1) “природний” підхід, що пов’язує виникнення націй з вродженою здатністю людей відчувати психологічний комфорт, перебуваючи в групі подібних, з їх прагненням консолідуватись у такі групи, утворювати окремі політичні одиниці, відділяючись від інших, більших і культурно неоднорідних політичних одиниць; 2) “ситуативний” підхід, що стверджує штучність національних рухів, їх появу внаслідок конструювання елітами, що переслідують свої інтереси, певних історико-культурних міфів про спільну історичну долю, культурну спорідненість етносів, що творять націю тощо. Перший чітко сформульований у книзі Яель Тамір “Ліберальний націоналізм”[ix], другий — у декількох працях Ернеста Геллнера[x]. Саме другий підхід з точки зору Е. Геллнера, Е. Гобсбаума та деяких інших дослідників є найбільш підходящим для аналізу націогенези етнічних націй.
Е. Геллнер пропонує класифікацію національних рухів у Європі за чотирма “часовими поясами”. До першого пояса належать Франція, Британія, Іспанія, Португалія; до другого — Німеччина, Італія; до третього — країни Центральної і Південно-східної Європи; до четвертого — країни колишнього СРСР. У першому поясі націоналізм виник природнім шляхом, як відгук на потребу модернізації. Нації тут формувались на основі держав, які поширювали існуючу “високу” культуру на певний етно-географічний ареал. У другому поясі, централізованих держав не було, але була сформована висока культура, яка прагнула здобути собі державний простір. Це й було тут основним змістом націоналізму. В країнах ІІІ і ІV часових поясів не було, мовляв, ні держави, ні високої культури. І те, й інше прагнули створити еліти, роблячи це штучно, у своїх вузькокорисливих інтересах.
Посилаючись на модернізацію, Геллнер, пропонує, по-суті, суто технологічне пояснення причин виникнення націй у Західних державах. З настанням нових часів, зазначає дослідник, тут виникає об’єктивна необхідність у тому, щоб кордони суспільства визначались у відповідності з межами поширення певної культури, бо для величезної і дорогої освітньої машин, яка робить можливим процес модернізації, “потрібен політичний протектор, господар, що платить і контролює якість”.[xi] Відповіддю на цю потребу часу і було утворення націй-держав у Західній Європі та Америці.
Характеризуючи паралельні процеси формування громадянського суспільства та національних держав на Заході, Геллнер зазначає, що вони були б неможливі без виникнення під впливом різних чинників “модулярної” людини, котра була носієм ідеалів суверенітету, рівності та індивідуалізму, і переносила ці ідеали на ті спільноти, до яких належала. Вона була “націоналістом за означенням”, однак цей “громадянський” націоналізм був поміркованим і не суперечив цінностям лібералізму, на відміну від “етнічного” націоналізму, що пізніше виник у Східній Європі. Тут, на думку Геллнера, нації з’явилися на світ не природнім чином, а внаслідок етнічного націоналізму, що був продуктом міфотворчої і пропагандистської діяльності місцевих еліт. На відміну від політичних націй у західних країнах, етнічні нації, за Геллнером, будувались елітами з широким використанням міфів про спільне походження та “низької”, “вегетуючої” селянської культури. І саме в цьому, на його погляд, ховались причини реакційності даного виду націоналізму та притаманної йому тенденції до перетворення в екстремістські форми на зразок фашизму.[xii]
Протиставлення Геллнером двох націоналізмів, а заодно і двох шляхів націогенези, здійснюється на основі концепції Г. Кона, сформульованої ще наприкінці 60-х років, яку поділяють і деякі інші західні дослідники (А. Вінклер, Дж. Пламенац тощо).[xiii] Кон характеризує етнічний націоналізм як найбільш консервативну і антигуманну політичну течію на тій підставі, що вона ставить в центр національної ідентифікації відданість певній культурі, прагне будувати націю навкруг ірраціональної, до-цивілізованої концепції народу, і через це, мовляв, легко піддається впливу перебільшеної уяви і збуджених емоцій. Врешті-решт, це призводить до створення закритих суспільств і ксенофобії та несе в собі загрозу катастрофи. Е. Геллнер доповнює цей підхід по-своєму інтерпретованою концепцією “уявних спільнот” Б. Андерсона.[xiv]
Конструкція, без сумніву, спрощена і трохи нагадує марксистські тези про прагнення національної буржуазії самій експлуатувати свій народ та про реакційність селянства. З іншого боку, вона залишає непоміченим, що право мати свого політичного покровителя “високої” культури — національну державу не є виключною власністю народів Західної Європи. Пізніше, але з тими ж підставами, це право стає надбанням усього світу, включно з народами Східноєвропейського та Євразійського регіонів. Більш того, концепція Геллнера пропонує поділ націй на “хороші” з “хорошим націоналізмом” і на “погані” — з “поганим”. Перші з них мають право на утворення національних держав, а другі — повинні задовольнитись уже існуючими політичними утвореннями і не розпалювати ворожнечу. Така постановка питання з наукової точки зору абсолютно некоректна. Адже, як зазначає А. І. Міллер, “насправді, усі тенденції присутні в кожному націоналістичному дискурсі. Питання полягає в тому, які обставини роблять ту або іншу тенденцію домінуючою”[xv].
Говорячи про обставини, варто зазначити, що нації в країнах “третього і четвертого часових поясів”, в яких, за Геллнером, модернізація запізнилася, мали низку причин для того, щоб розвиватися повільніше. Не останнє місце серед них займає чужоземний гніт, який аж ніяк не був міфом. Декотрі з народів цього регіону навіть на високому ступені своєї консолідації зустрічали сильну протидію зовнішніх сил щодо їх політичного самоствердження. Тому різницю націоналізмів, яка полягає в більшій частці лібералізму і поміркованості в західному, “громадянському” його варіанті та радикального екстремізму — в етнічному, слід було б у першу чергу пояснювати цією протидією, опором середовища спробам етно-культурної самореалізації народу за допомогою власної держави.
Чи не найголовніша помилка Геллнера полягає, проте, в абсолютизації ним різниці у способах формування етнічних та політичних націй. Відмінності в націогенезі цих спільнот, безумовно, є, але вони не настільки глибокі, як це зображено у працях Е. Геллнера. Більш того, спільного у їх становленні, здається, є більше, ніж відмінного. Це проявляється як у тому, що нація будь-якого типу і за будь-яких умов формується навкруг певного етно-культурного стрижня і є його еволюцією, так і в тому, що основним агентом націотворення, його “головою”, що визначає мету і напрямок руху, завжди виступає еліта, у той час як “тіло” нації, її основний субстрат складає народ, маса.
Геллнер заперечує будь-який зв’язок націй з культурними спільнотами, що існували до їх виникнення, стверджуючи, що до настання нових часів еліти і маси в усіх державах мали абсолютно різні культури. Він взагалі уникає будь-якого згадування про народ чи етнос як попередника націй. За трохи дивною термінологією Геллнера, на певному етапі історичного розвитку, а саме — в епоху модернізації, “держава” з’являється у “культури”, а не у народу, що належить до цієї культури. Тому, як зазначає А. І. Міллер, більшість дослідників згодні з Геллнером у тому, що нації і націоналізм в сучасному розумінні є продукт ХVІІІ ст.; вони вважають його найбільшим “модернізатором” в інтерпретації природи націоналізму. “Однак, лише декотрі згодні прямувати за Геллнером у його абсолютному ігноруванні процесів, що передували індустріальному розвитку” [xvi].
Справді, мало хто може погодитись з твердженням, що нації є абсолютно новим видом спільнот, що не мали попередників у минулому. Адже етно-культурний вимір більшості націй сягає в глибину тисячоліть. Складно заперечувати й наявність культурної спільності між різними верствами одного й того самого народу на донаціональному ступені його розвитку, не скотившись до вульгарної концепції “двох культур в одній культурі”. Хоч культурна єдність різних верств була тоді слабшою, ніж у пізніші часи, але її цілком вистачало, щоб кожен народ був розпізнаваним серед інших як окрема історико-культурна одиниця. Станові відмінності та конфлікт інтересів не могли перекреслити спільності тих аспектів культури, які виростали з спільності племінного походження, історичної долі та спільних природно-географічних умов існування, які були обумовлені соціально-психологічними особливостями народу. Еліта могла бути менш або більш відчужена від народу, її культура могла відрізнятися від народної рівнем розвитку, більшою кількістю запозичень. Панівні класи, щоб підкреслити свою “вищість”, могли користуватись навіть іноземною мовою. Проте, завжди знаходилась і достатньо патріотична частина еліти, що засвідчувала свою культурну та історичну спорідненість зі “своїм”, навіть поневоленим народом. (Як приклад можна навести погляди і діяльність польського підданого і українського патріота С. Оріховського-Роксолана[xvii]). І саме в тих випадках, коли культура народу і культура еліти співпадали якнайбільше, живили одна одну, складалися сприятливі умови для успішного формування нації та для раннього її самоствердження як носія державності.
Зрозуміло, що для етнічних націй етно-культурна спорідненість є не лише основним стрижнем націотворення, а й основою самозбереження народу в умовах його неминуче повільного (адже цьому чинились перешкоди!) виходу на вищий, національний ступінь свого розвитку, у той час як політичних націй цей чинник важив менше. Він відступав у тінь на тлі державного забезпечення процесу націотворення. Адже, коли етнос має свою державу, в якій він складає провідну верству (не лише панівну, а й культурно найбільш розвинену), то справа його розвитку, модернізації, економічного й культурного зростання значно полегшується. Він не лише сам стає носієм політичної свідомості, а й має змогу інтегрувати інші “близькі” чи “податливі” етноси, домогтися спільного з ними формування політичної нації — при збереженні в ній своєї провідної ролі, особливо в питаннях культури. Приклади басків, курдів, українців говорять нам, однак, про те, що “близькість” — поняття відносне і зовсім не тотожне “податливості” в питаннях асиміляції. А чим ця податливість визначається, вчені поки що не встановили, та й не відомо, чи зможуть коли-небудь установити.
Роль активної суспільної сили, агента у творенні націй завжди відіграють еліти. Різниця лише в тому, що ті етно-політичні спільноти, котрі ще в середньовіччя мали свої держави, займаючи в них панівне становище, трансформувалися в націю за допомогою правлячої політичної верхівки, яка при переході від традиційного до індустріального суспільства змінила свою соціальну (але не етнічну!) сутність, почала використовувати нову ідеологію та виступати вже не від імені династії, а від усього народу—громадянства—нації. Тобто, роль інтегратора, об’єднувача у цьому випадку неминуче відігравала політична правляча еліта та державні структури, що були її знаряддям.
Якщо ж мова йде про ті народи, які не мали власної держави (а значить і правлячої еліти), і культура, яких, можливо, дійшла до занепаду, не перекресливши, однак, їх життєвої сили і бажання зберегти свою етно-культурну окремішність, то їх шлях у коло сучасних політизованих спільнот — державних націй — неминуче лежав через активність, спочатку культурницьку, а потім і політичну національно (етнічно) свідомої інтелігенції, для якої культура — саме життя і яка була достатньо аристократична (у арістотелевському розумінні), щоб підпорядкувати свої особисті інтереси інтересам спільноти як цілого. Тобто, мова йде про активність на ниві культурного відродження і політичної консолідації тієї провідної верстви — еліти, яку витворили, зберегли, і, всупереч обставинам, мали ці народи. Агентами націотворення, у цьому випадку, спочатку виступали невеликі групи ентузіастів-інтелектуалів, а вже потім — більш масова верства ідеологів та організаторів націоналістичного політичного руху.
Масштабність і силу цих рухів навряд чи можна вивести з потреби поширення спільної високої культури в епоху модернізації, як це робить Е. Геллнер. Ця суто технологічна потреба могла б пояснити хіба що те, чому держава та економічно пануючі верстви були зацікавлені в усуненні перегородок для поширення однієї мови (але нею могла б бути, скажімо, латина) і однієї культури на всій території держави — хай та буде національною чи багатонаціональною. Саме так і діяли імперські уряди, а більшовицький уряд Росії, зберігши імперію, намагався, заради майбутньої стабільності в цьому питанні, витворити “нову історичну спільність — радянський народ”. Проте в нього нічого не вийшло не тільки з “єдиним народом”, а навіть і з “єдиным общепонятным языком”, хоч певних успіхів в останньому питанні в умовах тоталітарної несвободи, загального страху і приреченості, вдалося досягнути. Результат виявився усе ж таки не тривким, бо в основі національних (націоналістичних) прагнень до творення власних держав лежать не прагматичні міркування щодо створення спільного простору для функціонування нових технологій, а природній потяг усіх народів, що перестали бути пасивним матеріалом історії, до творення власної держави, а в її межах — власного, близького по духу, а тому й “зручного” культурного середовища, в якому легко і приємно самореалізуватися і яке здатне оцінити прагнення і здобутки кожного члена спільноти[xviii].
За поясненням джерел невгамовності рухів за самовизначення народів і за утворення ними національних держав нам потрібно тому звертатися не до E. Геллнера, а до Я. Тамір. З її точки зору, “у відкритому та постійно змінюваному сучасному світі необхідною передумовою для здійснення раціонального вибору і для того, щоб стати само-керованим, є життя в такому культурному оточенні, яке є близьким, зрозумілим і, внаслідок цього, передбачуваним”. Життя у своїй національній спільноті дає, на думку Тамір, ще одну перевагу: бути визнаним іншими. А можливість жити в умовах взаємного розуміння і визнання дає людині відчуття, що вона чогось варта у цьому світі. Мова йде не про повну гармонію стосунків, а про “присутність певних невловимих зв’язків між членами національної спільноти”, яких людям бракує поза нею. “Національне життя дає змогу індивідам досягнути такого рівня самоздійснення, якого вони не можуть мати кожен сам по собі”. На додачу, “уявне” відчуття спільності породжує взаємну відповідальність індивідів.[xix]
Необхідність мати єдину “високу” (писемну) культуру не пояснює нам, чому для її поширення взято межі саме національної держави. Адже, враховуючи інтернаціоналізаторські можливості капіталізму, розміри культурної, а затим і політичної інтеграції народів могли б поширитися аж до “світового злиття націй” (одна з утопічних фантазій кремлівського “мрійника” В. Леніна). Тим часом національна держава стає типовим політичним утворенням. У культурному і політичному відношенні (на відміну від економічного) вона демонструє надзвичайну стійкість та ефективність — навіть в епоху глобалізації, яка практично не зачіпає ні національної ідентичності розвинених народів, ні суверенних прав їхніх держав.
Питання про те, хто створив кого: нації еліти, чи еліти нації, є ні чим іншим, як одвічним питанням про яйце та курку. Якщо ж усе таки на нього потрібно відповідати через однозначну відповідь тих, хто писав до нас, то можна зауважити наступне. Як і будь-які великі спільноти (уявні в розумінні Андерсона, а не Геллнера), нації, щоб стати колективними дійовими особами політичного процесу, повинні виділити з свого середовища осіб, що зайняті політичною та ідеологічною роботою безпосередньо. Ними якраз і є еліти: державно-політичні або духовно-інтелектуальні Ні ті, ні інші не творять націю у буквальному значенні. Але вони сприяють етно-національній консолідації, політизації її свідомості та шліфуванню, модернізації культури. Щоправда, співвідношення культурницької та власне політичної роботи у еліт політичних та етнічних націй різне, бо у перших культура мала змогу розвиватись природнім способом, під покровом своєї держави, і її не треба було “відроджувати” в етно-національному значенні. Її ж політичне утвердження проходило порівняно безболісно, не зустрічаючи спротиву ззовні, а тому її націоналізм міг утриматися в рамках ліберальної ідеології, не суперечити її основним принципам.
“Націоналістична” ж — просвітницька і політична — діяльність еліт поневолених націй (вони ж — нації етнічні) найчастіше викликала жорстокий спротив з боку панівної нації і держави. І чим сильнішим був цей спротив, тим імовірнішою була поява крайніх, радикальних проявів націоналізму. Цей націоналізм був породженням не особливої природи ніби-то штучно створених елітами етнічних націй та їх “вегетуючої селянської культури”, як пише Геллнер, а умовами самоствердження цих націй у світі вже “поділеному” на національні та не-національні, але також визнані світом державні утворення.
Говорячи про роль еліт в етногенезі, слід, отже, враховувати фактор репрезентації інтересів (нації в цілому — її елітою) та фактор розподілу діяльності в суспільстві (інтелектуальну роботу нації може виконати тільки духовно-інтелектуальна еліта, а політичну — політична еліта). І та, й інша еліта належить до нації (етно-національної спільноти періоду народження націй), є її частиною, так само, як держава належить до суспільства як соціальної системи, хоч для деяких пізнавальних цілей ми і розглядаємо їх як антиподи: еліта — народ (маса); держава — (громадянське) суспільство. Але так само, як не може бути держави без суспільства, не може бути еліти без народу.
Уже той факт, що в один і той самий період у західних державах висуваються вимоги і народного (внутрішній вимір нації як спільноти), і національного суверенітету (її зовнішній вимір), підтверджує, що справжнім носієм національності є народ. Проте, коли з настанням нового часу розгорнувся процес пробудження народів, він природно починався з “голови” — національної еліти. Як найбільш освічена і свідома частина народу, національна еліта була здатна не лише відчути на власній долі, але й теоретично чи художньо осягнути ущербність залежного, підневільного існування народу та переваги його самостійного розвитку. Приблизно те саме відчували, хоча й менш усвідомлено, пересічні члени етносів, і саме з цієї причини вони відгукнулись на заклики своїх еліт настільки енергійно, що рухи за створення кожним народом своєї державності перетворились у наймогутнішу політичну течію ХХ ст. Це навряд чи сталося б, якби еліти діяли своєкорисливо, а їхні суб’єктивні зусилля не були органічно вплетені в канву об’єктивних факторів націотворення, або якби нації були уявними спільнотами, а не реальними групами інтересів, котрі прагнуть до самореалізації за допомогою власної держави[xx]. Отже, завдяки елітам, етнічні спільноти заявили про свої політичні, державницькі претензії на повен голос: спочатку вустами своїх провідників, а потім і “голосом” масових рухів. Але щоб еліти могли це зробити, народ мав виділити їх зі свого середовища і надати їм політичну підтримку.
[ix] Див.: Yael Tamir. Liberal Nationalism. — Princeton (New Jersey), 1993.
[x] Геллнер Э. Нации и национализм. — М., 1991; Его же. Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Путь. — 1990.— № 1; E. Gellner. Conditions of Liberty. Civil Society and its Rivals. — London : Penguin Books, 1994.
[xi] E. Gellner. Conditions of Liberty… — Р. 106-107.
[xii] E. Gellner. Conditions of Liberty… — Р. 113-118; Геллнер Э. Пришествие национализма… — С. 41–47.
[xiii] See: Kohn H. The Idea of Nationalism. — New York. — 1967; Idem. The Age of Nationalism. — New York. — 1968.
[xiv] See: Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. — London; New York: Verso, 1995 (Вперше опублікована у 1983 p.).
[xv] А. И. Миллер. Национализм как теоретическая проблема (Ориентация к новой исследовательской парадигме) // ПОЛИС. — 1995. — № 6. — С. 56.
[xvi] Там само.
[xvii] Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), визначний мислитель епохи Ренесансу, перший політолог українського походження, народився в селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства в шляхетсько-руській родині. Більша частина українських етнічних земель входила в той час до складу Польсько-литовської держави – Речі Посполитої, яка за формою правління була спочатку становою монархією, а пізніше – так званою шляхетською республікою. На вдосконалення цієї форми правління і були спрямовані політичні трактати С. Оріховського, зокрема його “Напучення” королеві польському Сигізмунду. Не виступаючи проти польського панування як такого (для цього ще не настав час), С. Оріховський чітко усвідомлював і пропагував окремішність українського народу, пишався його талантами, обороняв його інтереси, проявляючи не просто етнічну самосвідомість, але й етнонаціональний патріотизм, який щойно почав зароджуватись у Європі в епоху Ренесансу. Про свій народ він писав як про людей мужніх, що вимушені жити в суворих умовах постійного протиборства з ворогами і тому поки що (йшлося про XVI ст.) не настільки освічених в науках, як західноєвропейці. Однак їх інтерес до наук зростав і С. Оріховський висловлював гордість з приводу здобуття ними знань в європейських університетах. (Див.: “Українська література ХІV–ХVІ ст.” — К.: Наукова думка. 1988. — С. 153–158).
[xviii] Tamir, Yael. Op. cit. — Р. 83–84.
[xix] Ibid. — P. 84-85.
[xx] Та й що могла мати, наприклад, українська духовно-інтелектуальна еліта XIX – поч. XX ст. від своєї “будительської” діяльності, окрім висилки, тюрем та постійних переслідувань? Однак вона не покидала своєї праці і, почавши з просвітництва, закінчила утворенням УНР у 1918 році. Не зважаючи на поразку військово-політичну, ця еліта підготувала грунт для могутнього сплеску національного відродження 20-х років, і для діяльності майбутніх дисидентів – нескорених речників національної ідеї в жорстоких умовах тоталітаризму. Та й зараз, у час державотворення, українці звертаються до її надбань в галузі історії, розвитку політичної думки, культури, запитуючи себе: що ж штовхало українську інтелігенцію та тих, хто її підтримував, на шлях самовідданої боротьби за відродження нації, за створення незалежної української держави?
Переглянути інші статті з розділу: Дослідження націй