До питання про типологію та шляхи формування націй

Антоніна Колодій. “До питання про типологію та шляхи формування націй” // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 2. – Львів, ДУ “Львівська політехніка”, 2000. – С. 5-26


Вступ

У політиці взагалі та в процесах утворення і функціонування держав зокрема особливу роль відіграють великі людські спільноти — нації. Вони уособлюють горизонтальну диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм в нові часи[i]. Розглядаючи нацiю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки “полiтичностi” цієї спiльноти, визначає специфічні риси нацiональної свiдомостi та її найсуттєвішої складової частини — нацiональної iдеї. Водночас визначення суті нації як історичної спільноти та шляхів її формування є одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Мета цієї статті полягає в тому, щоб висловивши деякі загальні міркування щодо розмаїття шляхів націогенези, окреслити ті спільні риси, які роблять націю нацією, і ті спільні чинники, що ведуть до переростання донаціональних спільнот у національні. Зокрема, я хочу викласти деякі аргументи проти досить популярної в сучасній західній націології тенденції протиставляти причини, способи виникнення і природу так званих політичних і етнічних націй та інтерпретувати останні як штучно створені “уявні” спільноти,  для яких, нібито, завжди характерний ірраціональний, етнічний націоналізм.

І. Нації та їх історичні попередники: етно-політичний підхід

Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Що ж таке етнос та чим він відрізняється від нації? В перекладі з грецької “етнос” означає народ. Як і нація, він належить до стійких спільнот, що уособлюють  горизонтальний поділ окремих суспільств і людства в цілому. Мiж тим, коли йдеться про рівень їх консолідованості і політичної суб’єктності, ці спільноти iстотно рiзняться.   

Поняття “етнос” вживається для позначення історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури, але зовсім не обов’язково усвідомлюють себе як політичну єдність.  Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — в рамках однієї державності (що додатково сприяє появі і зміцненню спільних рис та формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як “свої”, узвичаєні, “нормальні” форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: “ми” – “вони”, “свої” – “чужі”, “звичне, наше, рідне” – “дивацьке, чуже, далеке”. 

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово “полiтизується”, вони стають учасником полiтичного процесу і трансформуються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в національну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI — XVII ст.) на Україні. Повстання i нацiонально-визвольна вiйна пiд проводом Б. Хмельницького 1648–1654 р.р. засвiдчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи полiтичною спiльнотою, він прагнув зберегти свої здобутки в сфері суспільно-політичної творчості, відстояти незалежність у відповідності до принципу “один народ — один політичний устрій”. Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі[ii]. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватись досить рано.  Проте пізніше цей процес перервався через внутрішні і зовнішні причини, і остаточно нація сформувалась лише на кінець ХІХ– початок ХХ ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VІ–VІІ ст., а може й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу половину XІІ столiття.

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підгрунтям  націогенези, її головним, найзагальніше сформульованим чинником. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно  є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. З цієї точки зору, нація – це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не дозволяв народу сконсолідуватись у цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність всередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювались за династійним принципом і саме династії мали право об’єднувати та роз’єднувати етноси, і це їх право вкрай рідко ставилось під сумнів суспільною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця ХVІІІ ст., прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання: чиї ми?, то тепер головними стали питання: хто ми? що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? де мають пролягати кордони нашого суспільства? тощо.

Цікавим є погляд О.-І. Бочковського на зміст етно- й націогенези як на “поступове усуспільнення” усіх верств населення. Роль національно активного (і, додамо, політично задіяного) прошарку населення переходить від аристократії до буржуазії (“третього стану”), а потім — до робітництва і селянства. “Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість, в народі (тобто етносі — авт.) нація була по черзі репрезентована лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід — нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом”[iii]. Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—правителі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають громадянське суспільство і націю; 2. зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспільство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функціонально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої, як зазначає Богдан Кравченко, є водночас процесом зростання її внутрiшньої солiдарностi, встановлення чимраз ефективнішого контролю спільноти за поведiнкою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.


[i] Обгрунтування вирішальної ролі націй в історичному процесі в нову добу дається у працях професора Гарвардського університету (США) Романа Шпорлюка: R. Szporluk. Communism and Nationalism. Karl Marx versus Friedrich List. — New York, Oxford, 1991; Р. Шпорлюк. Українське національне відродження в контексті Європейської  історії кінця XVIII — початку XIX ст. // Україна. Наука і культура. Вип. 25. — К., 1991. С. 159–167.

[ii] Див.: Ю. Липа. Призначення України. — К., 1992. — С. 214.

[iii] Бочковський О.-І. Вступ до націонології. Мюнхен, 1991–92. — С. 98; 166–170.

Leave a Comment