Проблеми націй і націоналізму в сучасній західній науковій літературі

Антоніна Колодій. “Проблеми націй і націоналізму в сучасній західній науковій літературі” // Народознавчі зошити. – 2002. – №2. – С. 199–211.


Мова йтиме про дискусії та теоретичні здобутки (а можливо й деякі втрати) в англомовній західній літературі, причому, головно, ті, що мали місце протягом останнього десятиліття (тобто, 90-х років ХХ ст.) і так чи інакше зачепили українську націологію. Щоправда, значну частину ідей, які перебували упродовж цього періоду в центрі обговорення, було сформульовано раніше (у 80-і, а деякі й у 70-і роки), проте, актуалізовані вони були саме в цей період. Більше того, саме тепер вони стали значно ширше представлені в наукових та публіцистичних виданнях в Україні, а деякі набули й значної популярності. На сьогоднішній день в Україні склалися порівняно непогані умови для обізнаності українського фахівця з проблем націй і націоналізму щодо ситуації в цій галузі знань у світовому вимірі. Їх покращенню сприяла поява як аналітичних праць українських авторів, так і перекладів українською мовою досліджень західних учених [1].

Хоч революційних змін за означений період в націо- й етнології не сталося, але все таки відбулась істотна, на наш погляд, переоцінка цінностей з низки проблем, змінилось співвідношення сил (з точки зору свіжого й переконливого аргументування та появи новаторських досліджень) між певними течіями націологічної думки.

Загалом, сучасну ситуацію в дослідженні етно-національних проблем визначають такі тенденції:

  • Триває старе протистояння конструктивізму проти етніцизму, модернізму проти примордіалізму чи перенніалізму і навпаки у трактуванні сутності й походження націй – з тією особливістю,  що в наш час з’являється все більше праць, у яких спрощення конструктивізму активно критикуються, його скептицизм стосовно суспільних функцій націй (подаваних переважно в негативному плані) долається, стверджується не лише життєздатність (а отже й історична перспективність) націй, а й їхня “природність” у тому розумінні, що властива їм солідарність відповідає і людській природі, і потребам суспільного розвитку.
  • Певною мірою піднімається проблема гаданої протилежності громадянського (цивільного) та етнічного націоналізму, хоч її інтерпретація істотно змінилася з появою низки творів, автори яких відстоюють можливість, ба, більше – суспільну й особистісну цінність ліберального (і водночас – етнічного) націоналізму.
  • У межах ліберальної філософії відбувається переоцінка цінностей стосовно проблеми: права меншин проти розбудови націй; дискутується концепція мультикультуралізму, у якої є як прихильники, так і противники.
  • Приділяється значна увага застосуванню наявного методологічного інструментарію для оцінки проблем “національного відродження” й “національного будівництва” в Центрально-східноєвропейському регіоні і, зокрема, в Україні.

Кожна з цих тенденцій заторкує так багато теоретичних проблем і стосується такої кількості поважних розвідок, що могла би бути темою для окремої статті. Ми ж своє завдання вбачаємо в тому, щоб маючи на увазі ці тенденції, зосередитись на дискусії про сутність націй і шляхи націотворення, як вона відбита в останніх публікаціях зарубіжних та вітчизняних авторів.

Сутність конструктивістського підходу до розуміння націй

Причина того, що визначення суті національних спільнот є одним з найдискусійніших питань теорії нації протягом більше як століття, ховається як у складності самого феномена, так і в тому, що його вивчення наштовхується на емоційно забарвлені ставлення, які часто обумовлюють вибір кута зору. [2] Різне оцінки нації як суспільної вартості притаманні насамперед двом головним сучасним підходам до розуміння націй та націоналізму, які особливо виразно окреслились в останні два десятиліття ХХ ст., – “ситуативного” або “конструктивістського” та “природно-історичного” або “етніцистського”.

Конструктивістський, він же – “ситуативний” підхід, побудований на запереченні або мінімізації ролі етнічного чинника в процесах націогенези,  стверджує штучність націй і національних рухів, їх появу внаслідок конструювання елітами, що переслідують свої інтереси, певних історико-культурних міфів про спільну історичну долю, культурну спорідненість етносів, що творять націю тощо. Прихильники цього підходу шукають коренів нації в суспільних змінах, особливо – технологічних, у модернізації, мобілізації та інших процесах, притаманних епосі нового часу, заперечуючи спадкоємність націй щодо територіальних, культурних чи політичних спільнот попередньої епохи. Інакше кажучи, нації в їхніх творах зображені як абсолютно нові, модерні утворення, що не мають ні аналогів, ні прямих попередників у  минулому. Найвідомішими речниками цього напряму є Ерік Гобсбаум, Ернест Геллнер, Бенедикт Андерсон [3].

Концептуальним попередником конструктивізму можна вважати політичний підхід до визначення націй, який упродовж останнього століття набув значення домінуючої парадигми в сприйнятті націй у країнах Заходу. В ньому відбилося розуміння нації як макрогрупи, що, проживаючи на однiй території, має спiльний уряд та iншi полiтичнi iнститути; в крайньому варіанті – просто як державно-правового утворення. Політична чи етатистська концепцiя нації вiдмовляє народам, якi не утворили в силу рiзних причин (iноземне поневолення, насильницька асимiляцiя) своєї нацiональної державностi, у правi навiть називатися нацiями, визначати свою нацiональну iдентичнiсть. Мiж тим iсторичний досвiд показує, що чимало нацiй, пiд час iноземного панування, не маючи своєї державностi (як-от українська нацiя пiд владою царизму чи австро-угорського цiсарського правління), досягали значного рівня консолідації та політичного самоусвідомлення,  боролися за своє законне право на самовизначення, створення самостiйної держави.

Значний вплив на виникнення конструктивізму як новітньої течії, що опанувала націологічним дискурсом останнього двадцятиріччя, справили ідеї Карла Дойча, викладені в книзі “Націоналізм і соціальна комунікація”. У ній національна консолідація прив’язана до таких понять як модернізація, функціональність та “комунікативна ефективність” нації (рівень цієї ефективності визначає, чи існує національна спільнота як така), а націоналізм розглянуто як засіб соціальної мобілізації індивідів. [4] Г. Касьянов справедливо зазначає, що К. Дойч послуговується інструментальним визначенням націй, адже він “розглядає їх як засоби створення єдиного простору спілкування, завдяки чому модерні суспільства здатні успішно розв’язувати різноманітні проблеми”. [5]

Зв’язок з цими ідеями найбільше прослідковується в працях Ернеста Геллнера – “законодавця моди” в галузі національного дискурсу упродовж останнього десятиліття. Як і Дойч, він пов’язав виникнення націй у Західних країнах з процесом модернізації – набуття суспільствами (спочатку передовими, що й шли попереду інших країн в технологічному, економічному, і соціально-політичному розвитку, а потім і більшістю інших) тих рис, які прийнято вважати ознаками сучасної цивілізації. До рис модернізованого суспільства зазвичай відносять індустріалізацію, розвиток науки і технологій, високий (або, принаймні зростаючий) рівень освіченості, формування “високої”, як пише Е. Геллнер, загальнонаціональної культури, бюрократизацію управління державою і економікою та ін. Це були глибокі перетворення в усіх сферах суспільного життя, які, як зазначає Е. Геллнер, вимагали більшої культурної гомогенності. Виникла потреба в тому, щоб кордони суспільства визначались у відповідності з межами поширення певної культури, бо для величезної й дорогої освітньої машин, що забезпечувала успішність процесу модернізації, потрібен був “політичний протектор, господар, що платить і контролює якість”. [6] У відповідь на ці запити модернізму й сформувалися нові утворення – нації, що одночасно стали продуктом і знаряддям модернізації. [7]. По-суті, Геллнер, пропонує суто технологічне пояснення причин виникнення націй у Західних державах, а саму сутність національних спільнот інтерпретує політично, як нації-держави, що утворюються під тиском владних структур.

“Громадянський” націоналізм, що супроводжував виникнення політичних націй в країнах Заходу, був поміркованим і не суперечив цінностям лібералізму, на відміну від “етнічного” націоналізму, що пізніше виник у Східній Європі. На відміну від політичних націй у західних країнах, етнічні нації, за Геллнером, будувались елітами з широким використанням міфів про спільне походження та “низької”, “вегетуючої” селянської культури. І саме в цьому, на його погляд, ховались причини реакційності даного виду націоналізму та притаманної йому тендеції до перетворення в екстремістські форми на зразок фашизму. [8] Свою схему Е. Геллнер доповнює спрощено інтерпретованою концепцією “уявлених спільнот” Б. Андерсона, які він розуміє як “фальшиві”, “сфабриковані”, за що й піддається критиці автором концепції [9].

Геллнер заперечує будь-який зв’язок націй з культурними спільнотами, що існували до їх виникнення, стверджуючи, що до настання нових часів еліти і маси в усіх державах мали абсолютно різні культури. Він взагалі уникає будь-якого згадування про народ чи етнос як попередника націй. За трохи дивною термінологією Геллнера, на певному етапі історичного розвитку, а саме – в епоху модернізації, “держава” з’являється у “культури” (нової, “високої”, що була відгуком на потребу модернізації), а не у народу, що володіє цією культурою. Тому, як зазначає А. І. Міллер, більшість дослідників хоч і погоджуються з тим, що нації й націоналізм у сучасному розумінні є продукт ХVІІІ ст., “лише декотрі згодні прямувати за Геллнером у його абсолютному ігноруванні процесів, що передували індустріальному розвитку” [10].

У принципі це стосується й інших конструктивістів. Наприклад, Андерсон пише про “глобальні” релігійні спільноти як попередників націй [11], але не згадує про етноси, що суперечить як історичним джерелам, так і попереднім теоретичним напрацюванням націологів, яких він, до-речі, ніяк не спростовує. Адже якщо етнічні спільноти, що творили культурне середовище, в якому жили народи Середньовіччя, відрізнялись від націй становою роз’єднаністю і тим, що не сприймались як основа для творення династичних держав (в Україні, між іншим, ситуація була іншою), то чи можемо ми співставляти процес формування сучасних націй з розпадом абсолютно верхівкових культурно-релігійних спільнот, що базувались на сакральних мовах? Чи були вони спільнотами у власному розумінні слова та ще й “глобальними”?

Можна погодитись з модерністами в тому (і це справді роблять більшість етніцистів [12]), що сучасні нації є продуктом нового часу (пишу “сучасні”, бо термін “нації”, як відомо, вживався й раніше, і не тільки в Західній Європі: Пилип Орлик обгрунтовував прагнення українців відокремитись від Москви “людським і природним правом козацької нації”). Саме в цей час відбулись революційні світоглядні й інстутуційні зміни в житті народів Європи та Америки, що дали змогу народам самоусвідомитись як нації. Проте, одна справа визнавати кардинальні якісні зміни, а інша – твердити про конструювання спільнот при допомозі міфів чи уяви. Щонайменше, як пише О. Мотиль, це є “величезною переоціонкою можливостей уяви творити реальні речі” [13].

Принадність “Уявлених спільнот” Б. Андерсона

Останнім часом найпопулярнішою працею конструктивістів, зокрема в Україні, стала книга Бенедикта Андерсона “Уявлені спільноти”. [14] Андерсон відносить нацiю до “уявлених полiтичних спiльнот” у тому розумінні, що її членам мало що відомо про iнших представникiв своєї нації, проте вони все ж таки, завдяки своїй уяві, наділяють їх певними рисами і на цій підставі відносять до тієї ж спільноти, що й самих себе. В цьому плані нації, визнає Андерсон, не унікальні. Будь-яка група людей, “більша за первісне поселення з безпосередніми контактами між мешканцями (хоча, можливо, й вона), є уявленою” [15]. Тобто до уявлених спільнот відносяться класи, територіальні та інші спонтанно утворені макрогрупи, в яких відсутнє міжособове спілкування людей. Особливістю націй однак є те, каже Андерсон, як саме вони себе уявляють.

Отже, розмаїття національних сутностей зведено до спільного знаменника: усі вони – уявлені спільноти. Чи є тут наукове відкриття і про що воно говорить? Якщо розуміти це твердження таким чином, що нації як спільноти винятково залежать від зусиль уяви, то тоді це “несправжні”, а як тепер прийнято говорити – “віртуальні” спільноти. Однак сам Андерсон і його прихильники таку інтерпретацію заперечують. Мова йде про уявлені (тобто суб’єктивно сприйняті), а не про уявні (тобто неіснуючі) спільноти, кажуть вони. Суть проблеми, отже, не в “уявленості” нації, а  в тому, в який спосіб її уявляють.

“Кожна спільнота, – пише М. Рябчук – по-особливому залежить від зусиль уяви. І коли йдеться про націю, то книжка Андерсона цим особливостям, власне, й присвячена: що спричинило новий спосіб концептуалізації в абстрактних (сиріч “уявлених”) категоріях національності – на зміну попередньому способу класифікувати людей за їхньою релігійною та становою приналежністю?”. Виникає низка запитань, а саме: чому “абстрактних (сиріч “уявлених”)”, а не просто – абстрактних? Мабуть, тому що “уявленість” усе ж таки стосується самоусвідомлення спільноти (сиріч – національної ідентичності, якщо перефразувати Рябчука), а “абстрактність” – теоретичного пізнання наслідків такого самоусвідомлення дослідниками. Чому “концептуалізація” та “класифікація”, а не скажімо “солідаризація” чи “консолідація”? Мова йде про пізнання чи про виникнення спільнот, нехай і на підставі самоусвідомлення? Свідомість присутня в обох випадках, але її рівень та носії не ті самі. І головне зауваження: “як саме (по-особливому) залежать” і “що спричинило” – це зовсім не тотожні питання і відповідь на одне з них зовсім не обов’язково передбачає відповідь на інше. А саме на цій підміні побудована вся концепція Андерсона.

Зрештою, якщо суть не в тому, що нація уявлена, а інші спільноти ні, то навіщо взагалі виносити в заголовок цю її уявленість? Адже це слово означає приблизно те саме, що й ідентичність, національне самоусвідомлення тощо. Те, що свідомість бере активну участь у творенні різних макрогруп, у тому числі й націй – не є відкриттям; про це писав навіть К. Маркс (“клас у собі” й “клас для себе”, внесення свідомості в робітничий клас “передовими” інтелектуалами тощо). Заголовок же претендує на підкреслення сутності “відкриття”. [16]

Отже, спробуємо розглянути питання про “особливість уявлення” націй (тут має бути захована суть відкриття: що ж таке нації за Андерсоном) та про “особливість їх формування” (шляхи та передумови виникнення), як передумову цієї “особливості уявлення”.

Андерсон стверджує, що нація уявляється: 1) обмеженою (такою, що має свої межі; а якою ще може бути спільнота? Вона ж не все людство, заперечує Мотиль); 2) суверенною, бо народилась як явище в епоху руйнування династичних держав (але ж суверенною є скоріше нація-держава, аніж національна спільнота); і, нарешті, 3) “вона уявляється спільнотою, адже, незважаючи на фактичну нерівність і експлуатацію, які там панують, нація завжди сприймається як глибоке й солідарне братерство” (а це вже й зовсім “масло масляне” – “спільнота уявляється спільнотою”). [17] Таке авторське пояснення. Мене воно мало задовольняє, бо, окрім неповного й недостатнього пояснення такої особливості націй як їх претензії на суверенність, інші риси зовсім не є для них специфічними, порівняно з будь-якою іншою спільнотою, і нічого не пояснюють.

М. Рябчук наголошує на тому, що головною особливістю уявлення націй за Андерсоном нібито є той винятково “потужний емоційний відгук”, який вони викликають у людських душах. Проте, чи є в цьому щось нового? Навряд. На цьому наголошують чи не всі спеціалісти з теорії націй і націоналізму, починаючи від Ренана [18]. Отже, новизна може бути хіба що в поясненні коренів такого “відгуку”: в чому причина такої емоційної відданості людей нації, аж до готовності відати за неї своє життя?  Коротка відповідь Андерсона полягає в тому, що ця уявлена спільнота є “культурний артефакт особливого роду”: її коріння сягає часів, коли розпалися попередники націй – релігійні спільноти, базовані на сакральних світових мовах, та абсолютні монархії, підставою яких була віра в божественне походження монархів. Їм на зміну прийшли нації, які аналогічно до цих своїх “попередниць”, пробудили почуття відданості спільноті (або “націоналізм”) близьке до почуттів кревної спорідненості (kinship) та релігії, релігії –  насамперед, бо “націоналістична уява”, як і релігія, цікавиться питаннями смерті й безсмертя. [19]

Не хотілось би в даному випадку обговорювати питання, до чого ближчий націоналізм: ідеології, релігії, чи родинних почуттів, адже нас тут цікавить інше: як у націоналізмі – цій особливій національній уяві – відбивається специфічність нації як уявленої спільноти. Під цим оглядом мене в поясненні Андерсона не влаштовує насамперед ототожнення націоналізму з патріотизмом. Хоч часом ці поняття і явища справді збігаються, є немало прикладів, коли люди, що вважають себе належними до певної нації (скажімо, курди), не хочуть вмирати за Патрію (країну-батьківщину), а думають винятково про свою розшматовану поміж сусідами спільноту і проявляють готовність вмирати тільки за неї. Якщо проблема тільки в жертовності, прагненні благородної смерті – і не більше, то чом би їм не задовольнитись наявною “великою батьківщиною”, адже її також не вибирають? Відповідь про гноблення не прояснить суті справи, бо а) чому тоді в межах однієї країни ставлення до різних “уявлених” спільнот різне, чому, власне кажучи, виникає гноблення і б) чому там, де фактично немає гноблення (Квебек) проблеми майже аналогічні: “націоналізм” виникає всередині державного “патріотизму” або й супроти нього?

“Ми можемо говорити про націоналізм, – пише, наприклад Чарльз Тейлор, – коли основою спільної політичної відданості є певна етнічна, мовна, культурна чи релігійна ідентичність, яка існує незалежно від політичної системи”. [20] Отже, це скочування з питання про націю як культурний артефакт на відданість країні-батьківщині не видається методологічно коректним.

Коли йдеться про емоційну привабливість націоналізму, про готовність людей жертвувати собою заради нації, значно переконливіше виглядають пояснення “примордіаліста” Едварда Шилза, який виводить відданість людей своїм національним спільнотам з того, що вони дають людям відчуття причетності до споконвічного, без чого людина не може нормально жити. “На пізніх етапах особистого життя, – каже Шилз, – людина владна зменшити владу споконвічного над собою. Але до того споконвічне вже сформує її теперішнє існування. Чому споконвічне має таку владу над особистістю – загадка, котра ще чекає на своїх дослідників”. [21]

Подібно висловлюється й авторка концепції ліберального націоналізму, дослідниця з Ізраїлю Яель Тамір, яка стверджує, що цінність нації для людини полягає в тому, що тільки в близькому й рідному культурному середовищі людина може зреалізувати свою сутність, почувати себе комфортно та щасливо. Вона пише, що привабливість націоналізму полягає в тому, що він “вказує на важливість контексту, приєднання до культури, на потребу в коренях, у приналежності, у людському розвитку і самоздійсненні, висвітлюючи таким способом низку проблем, які лібералізм схильний відкидати”. [22]

Інакше, але також цікаво й набагато переконливіше, ніж Андерсон, пояснює походження та привабливість націоналізму Чарльз Тейлор, пов’язуючи його з властивим сучасній людині (а надто елітам культурних спільнот) уявленням про людську гідність і потребою визнання, небажанням бути підлеглим, “нижчим”, залежним. [23]

Одним із перших ґрунтовних критиків концептуальних претензій Андерсона була Яель Тамір. У статті “Загадка націоналізму” [24] вона показала, що якщо “уявленість” не є тим, що відрізняє нації від інших спільнот, то ця виклична фраза, винесена в заголовок книги, взагалі має плиткий зміст. Не високо ставлячи пізнавальний потенціал даної концепції, Тамір відмітила те єдине теоретичне досягнення автора, яке, на її думку, заслуговує на увагу дослідників – це велика роль свідомості, самоусвідомлення у творенні націй як спільнот.  Однак цей факт чимало вчених визнавало й до Андерсона, який, до речі цитує (хоч і в дуже урізаному вигляді) відоме висловлювання з цього приводу Г’ю Сетона-Вотсона: “Все, що я можу стверджувати, це те, що нація існує, коли значне число людей у суспільстві вважає, що вони складають націю, або коли ці люди поводять себе таким чином, як би вони її складали” [25].

Подібної думки дотримувались та дотримуються також і інші автори. [26] Головним і фактично єдиним індикатором нації у цьому випадку визнається її самосвідомість, самоідентифікація. Нація існує остільки, оскільки люди відчувають себе належними до неї. Це не означає, що поза людською свідомістю нації нема. Однак в усвідомленні своєї приналежності до певної національної спільноти ми маємо мало чи не єдиний критерій, який об’єднує усе розмаїття видів національних спільнот, які є в сучасному світі. Його ключову роль у визначенні суті націй визнають чимало сучасних полiтологів i соцiологів: Г. Кон, С. Лiпсет, М. Кренстон, Я. Тамір та iншi.

Тобто, думка про особливу роль самоусвідомлення в націєтворенні  не є відкриттям Андерсона, а уявленість спільнот, так само як і абстрактність понять, якими їх позначають науковці – це справді тривіальне твердження для кожного, хто хоч трохи обізнаний з теоретичною соціологією. Саме це закидає Андерсонові О. Мотиль, підтримуючи й розвиваючи думку Я. Тамір про теоретичну обмеженість його головного “нововведення” – поняття “уявленої спільноти” [27].

У праці Андерсона не використано тих надбань теоретичної соціології й антропології, які стосуються осмислення соціальних механізмів формування національних спільнот та виникнення національних ідентичностей, ролі в цьому солідарних зв’язків, процесів поділу у їх поєднанні з процесами асиміляції і т. д. А без цього неможливо показати, як і навколо чого (а не лише – ким і під впливом яких чинників) формується специфічна національна ідентичність.

На думку соціологів та антропологів, які вивчають загальні підстави формування соціальних, етнічних і національних груп, особливістю націй тут є поєднання аскриптивних ідентичностей (племінних, расових, етнічних) та договірних (територіально-політичних, громадянських, таких, що виникають на підставі добровільного приєднання). На цій основі виникає певний змішаний тип солідарності (і ідентичності), що єднає людей навкруг культурного ядра, осердя, передбачаючи також “включення”, інтеграцію зовнішніх груп. Як відзначав ще в 70-ті роки Д. Горовіц, і аскриптивна, й добровільна (громадянська) ідентичність є до певної міри відносними поняттями (оскільки у першій присутній значний момент вибору, а друга частіше пов’язана з походженням, ніж з індивідуальним вибором, який завжди може наштовхнутись на ті чи інші перешкоди) [28], проте це усе ж таки два відмінних способи ідентифікації, які дають нам змогу пояснити особливість формування нації в співставленні з іншими (уявленими) спільнотами.

Відомий соціолог-неопарсоніст Джефрі Александер стверджує, що ключовим словом при вивченні механізмів націєтворення та розвитку націй має бути поняття солідарності. “Солідарність означає суб’єктивні відчуття інтегрованості, що їх мають індивіди як члени суспільних груп”, але на відміну від цінностей, вона “має стосунок до реально існуючих груп”. [29] Для націй “солідарність стає фундаментальною, оскільки кожна нація повинна, зрештою, починатися історично… Вони засновуються групами, члени яких поділяють певні якісно відмінні характеристики, риси, навкруг яких вони й вибудовують свою солідарність” [30] (підкреслення мої – А.К.). Такі групи і таку солідарність Александер називає “серцевинними” і стверджує, що остання зберігається як риса національних спільнот у будь-якому, навіть найбільш ліберальному суспільстві. Розвиток націй полягає в зіткненні серцевинної групи з іншими солідарними групами та в продукуванні таких груп (внаслідок поділу, проліферації тощо), а також у їх включенні в дану спільноту, яке, проте, ніколи не буває повним.

“Я стверджував, – пише Александер в заключенні, – що оскільки більшість націй засновуються солідарною серцевинною групою (групою-осердям) і, оскільки соціальний розвиток після цього заснування є вкрай нерівномірний, напруга стосовно вузької та ексклюзивної національної солідарності є центральною навіть для найбільш громадянської нації-держави. Відмінності в національних процесах етнічного залучення – навіть в індустріальному світі – є величезними”. [31] Отже, Дж. Александер, що не належить до націологів, подає приклад справді глибинного й неупередженого дослідження суті феномена національного, вказуючи на важливі механізми формування спільнот та деякі засадничі причини міжнаціональної напруги.

Натомість, усе, про що пише Андерсон, позірно характеризуючи процес формування націй, є не більше, ніж описовим зображенням комунікаційної мережі, що забезпечує формування новочасного соціуму, а також виникнення політичної ідентичності у процесі утворення окремих держав. Адже політично організоване суспільство – це також уявлена спільнота і саме нею автор підміняє набагато витонченішу й складнішу (сказати б, багатошарову й дуже мінливу) національну спільноту. Доводиться погодитися з Мотилем: як антрополог і як історик Андерсон наводить цікавий матеріал, розповідає про становлення націй на різних континентах тощо. Однак теоретичного прориву не сталося, бо він так і не пояснив, в чому ж особливість цих уявлених спільнот та чим вони відрізняються від націй-держав, з якими їх постійно плутає.

Те, що на якомусь етапі, після тих, чи тих переорієнтацій політичних еліт, вони почали називати своїх співвітчизників “перуанцями”, ще нічого нам не говорить про характер цієї перуанської ідентичності: можливо вона була територіальною, як ми кажемо “кияни” чи “жителі Львівщини”, зовсім не передбачаючи, що всі вони мають якусь глибшу єдність, аніж ту, що пов’язана з їх проживанням в одному місті чи в межах однієї області. Територіальні та державно-територіальні спільноти, що формувались у межах латиноамериканських країн шляхом поділу, ще мали пройти значну відстань по шляху внутрішнього злиття, інтеграції, “серцевинної” солідаризації, щоб стати сучасними націями. Цей процес мав стосуватися не тільки подолання їх територіальної роз’єднаності, що відбувалось, за Андерсоном, головно завдяки друкарському верстатові, а за відсутності останнього – зусиллями паломників (очевидячки, він надає їм надмірного й занадто універсального значення), а й нівелювання етнічних, расових та племінних відмінностей, які в Латинській Америці тих часів були не менш, а скоріш за все – більш відчутними, ніж деінде. Багаторівневі процеси амальгамації, поділу й проліферації [32], у складному переплетенні яких формувалися латинсько-американські нації не знайшли відображення в праці Андерсона.

Не можна не зауважити в цій праці й своєрідної “націофобії”, яка, як уже мовилось, помітна й у працях інших конструктивістів, особливо коли йдеться про так звані етнічні нації. У Андерсона це виявляється в публіцистичному прагненні “вжалити” націоналізм і націоналістів якомога глибше (див. стор. 25-29). Хоч там ідеться не про національну спільноту як таку, а про культ “героїв” та “невідомих солдатів”, проте словосполучення на зразок: “примарні національні уявлення”, “новітня темрява” виразно говорять про авторські вподобання. Відхрещування від націоналізму як упередженого віровчення штовхає дослідників на стежку анти-націоналізму, що базується також на упередженні та на ідеологічних установках.

Цим я не хочу сказати, що книга Андерсона “Уявлені спільноти” взагалі не мала наукової цінності, чи що вона не вплинула на подальший розвиток теорії націй та націоналізму. Це звичайно не так. Уже те, що вона спровокувала стільки дискусій, свідчить про свіжість підходів та оригінальність мислення автора, що завжди йде на користь науці. Однак, позитивний внесок Андерсона в теорію націй (усе ж таки внесок, як пише Мотиль, а не відкриття, як наполягає Рябчук), на мій погляд, обмежується з’ясуванням окремих, більш-менш важливих аспектів націотворення, а ще більше – становлення націй-держав (що далеко не те саме), а зовсім не в “коперніковській революції” в розумінні націй як уявлених спільнот.

І все ж повернемося до принад книги Андерсона. Захищаючи викладені в ній думки та ідеї від уїдливих (і на мій погляд цілком слушних) зауваг О. Мотиля, Микола Рябчук  запитує: “чому саме ця “тривіальна” книжка стала інтелектуальним бестселлером у різних куточках світу, і чому її так приємно, захопливо, я сказав би, радісно читати – навіть коли ти виразно бачиш усі її композиційні, концептуальні та інші вади?”. Звичайно можна апелювати й до таких емоційно-суб’єктивних суджень (у кожного з нас є свої улюблені автори, і не лише в галузі художньої літератури), але якщо вади помітні й для “неозброєного ока”, то можна припустити, що для декого вони можуть видатися такими, що  переважують, або, принаймні, значно знецінюють зроблені автором “відкриття”.  Тим більше, що “радісність читання” зовсім не мусить бути доказом теоретичного прориву. Радше навпаки. Адже є дуже небагато справді глибоких відкриттів, які відразу були зустрінуті публікою з пієтетом.

На мій погляд, книга Андерсона стала на певний час бестселлером серед суспільствознавчої літератури тому, що дала оригінальну за формою (і за охопленим масивом матеріалу, який не попадав в поле зору попередників Андерсона), а головне – просту, доступну розумінню кожного, я б сказала “гладеньку” відповідь на складне, неоднозначне, заплутане численними дебатами і дуже “кострубате” питання про сутність і походження націй. Провокативний заголовок, несподіваний ракурс, свіжі приклади, ерудованість автора в областях знань, які рідко зачіпались націологами раніше, разом з поміркованістю щодо критики (відмежування від тверджень про штучність нації, розведення понять уявні та уявлені спільноти) – все це зробило працю Андерсона привабливою для певного кола читачів і дослідників, у тому числі й в Україні.

Звичайно, те, про що пише Андерсон, цікаво знати й розуміти; творчо налаштованих людей його оригінальний погляд наштовхує на нові плідні думки. Але щоб говорити саме про нації (не латиноамериканські на початках свого формування, а взагалі про повномасштабні нації, які за означенням підручника з соціології є групи, об’єднані спільними культурними зв’язками, що зазвичай мають спільну державу [33]), потрібно все-таки з’ясувати особливість націєтворення на відміну від творення інших спільнот: політичних, громадянських (в розумінні: цивільних), класових тощо. А цього книга Андерсона не дає, попри зроблену в заголовку та вступі заявку. Найбільше вражає якраз ця невідповідність заявленого й здійсненого: розповідаючи про новий спосіб уявлення спільнот взагалі, про творення новочасних суспільств, національних держав в Латинській Америці й поза нею, Андерсон випустив з-під уваги якраз те, що хотів було відкрити: в чому ж полягає специфіка націотворення і що таке нація як “культурний артефакт особливого роду”. Адже ця наукоподібна фраза вимагає глибокого висвітлення культурних процесів, що призвели до її утворення і більшої уваги до тих “серцевинних” груп, що стали стрижнем, основою націотворення в новочасну епоху.

Свого часу конструктивізм здобув вплив насамперед як не-ідеологічна течія, але таким ніколи не був. Розпізнання цього факту, так само як і схематичності його концепцій, веде до занепаду цієї течії, до того, що з ним важко погодитись людям, що походять з націй, які мають глибокі і легко прослідковувані історичні корені, або ж займаються дослідженням таких народів. Особливо, якщо йдеться про нації, які склались навкруг етнічного ядра, і, не маючи жодного впливу об’єднавчих зусиль власної держави, зуміли вистояти супроти асиміляціоністських зусиль держави чужої, зберігши свою культурну специфіку й спромігшися, заради її розвитку, створити врешті-решт свою державу.

Втрата конструктивізмом впливовості, яку він мав на початку 90-х років, не означає, що він нічого не дав науці. Притаманні йому підходи сприяли глибшому усвідомленню функцій сучасних націй. Його прихильники підкреслили та унаочнили на нових прикладах розмаїття шляхів націогенези; наголосили на ролі самосвідомості в становленні націй – хоч засадничо їхні пошуки були спрямовані на інше. З цього можна зробити висновок, що всяка дискусія корисна, бо піднімає дослідження теми на новий, вищий щабель.

Етніцистська (етно-політична) концепція нації і ліберальний націоналізм

Етніцистський, примордіалістський, перенніалістський [34], або – “природний” підхід пов’язує виникнення націй з вродженою здатністю людей відчувати психологічний комфорт, перебуваючи в групі подібних, з їх прагненням консолідуватись у такі групи, утворювати окремі політичні одиниці, відділяючись від інших, більших і культурно неоднорідних політичних одиниць. Пояснюючи відмінність націй від інших спільнот, прихильники цієї інтерпретації націй наголошують на ролі етнічної серцевини (стрижня, ядра, осердя), території та культури в утворенні націй, підкреслюють закоріненість націй у минулому. Політичний чинник представники цього напряму також вважають важливим, але підпорядкованим меті збереження й примноження культурних цінностей, якими володіє певний народ. Тому цей підхід найточніше було б назвати етно- чи  культурно-політичним.

Його духовним батьком можна вважати видатного німецького соціолога Макса Вебера. Він був одним із перших дослідників, хто пов’язав воєдино етно-культурно-політичні ознаки національних спільнот, вказуючи на те, що головна мета нації – культивування власної культурної індивідуальності, чого вона може досягти тільки маючи власну державу. Тому, за Вебером, не будь-яка культурна спільнота є нацією, а тільки та, яка оформлена у власну державу або ж свідомо прагне до цього. [35] Це штовхає її на шлях боротьби за створення й збереження власної держави, що і є, властиво, головним змістом націоналізму. Вебер вважав природною провідну роль (лідерство) інтелектуальних еліт у пропаганді національної ідеї, “оскільки індивідуальність нації пов’язана з її культурною ідентичністю”, носіями якої якраз і є інтелектуали. Ця думка спростовує властиві конструктивістам намагання пов’язати націотворчу активність еліт з гаданою “штучністю” націй. [36]

Націю, згідно з етно-політичним підходом, можна було б коротко охарактеризувати як “полiтизовану етнiчнiсть”, або, точніше, як полiтично самоусвiдомлену етнiчно-культурну спiльноту,  що заявила про своє право на державнiсть. Такий погляд поділяється багатьма західними та українськими науковцями. Такі визначні націологи як Е. Сміт, Е. Шилз, Дж. Ротшилд, Д. Міллер та інші, наголошують на значенні етнічності й культури, які ставляться в націогенезі на перше мiсце, а далi вже йдуть територiальний фактор i полiтична спiльнота. Етніцисти, як от Ентоні Сміт, стверджують, що прагнення націй відшукати власні корені в етнічному минулому є природнім і незнищенним. Тому тільки вивчення етнічних витоків політичних націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав допоможе створити тривкий світовий порядок. [37]

Одним з поширених способів визначення нації етніцистами є її характеристика через сукупність iндикаторiв, чи не найперше місце серед яких займає спiльнiсть території. Розрізняючи поняття національності і нації (перше є якістю, властивістю другого явища), американський соціальний філософ Едвард Шилз вважає “національність” станом колективної самосвідомости. А нація, на його думку,  це спільнота, яка “утворюється певною колективною свідомістю, референти котрої народжуються на обмеженій території, або є нащадками мешканців такої території.” “Індивідууми здатні змінювати національність, вільно обираючи місце проживання після народження і солідаризуючись із колективною свідомістю, що панує у новому суспільстві. Особа може мати кілька національностей одночасно, беручи участь в розвитку самобутньої культури. Ці феномени не треба змішувати з володінням кількома громадянствами, себто з ситуацією, регульованою публічним нормотворенням національних держав” [38].

Шилз показує, що демографічні та інші чинники привели до того, що кревні зв’язки примітивних суспільств заступила територіальна єдність сучасних націй. “Територіальна близькість у примітивних суспільствах ніколи не була визначним критерієм самодостатности, – пише він. – Вона, зрештою, виявилась менш необхідною, аніж кревні зв’язки… Саме розширення суспільств змушувало їхніх речників звертатись до територіальних чинників як основи для єдности – яку вони мусили мати органічно – замість первісних біологічних критеріїв” [39].

Справді, кожна нація первiсно формується в межах конкретної, географічно чи політично визначеної території. Територія є важливою матерiальною передумовою складання нації. Але чи доцільно цю матеріальну передумову її виникнення тлумачити, як це нерідко трапляється у сучасних авторів, в якості корінної характеристики самої спільноти? Адже нація – стійкіша і більш консолідована суспільна одиниця, ніж просто територіальна група. А якщо так, то на чому тоді базується ця її стійкість?

Вячеслав Липинський, український політолог І пол. ХХ ст., зазначав, що для зміцнення і розвитку нації, так само, як і для утворення нею своєї власної держави, самої території не досить. Тільки свідомість своєї території i хотіння мати свою окрему владу (тобто політична воля народу) перетворюють територію в активний політичний чинник. З цієї свідомості i цього хотіння народжується патріотизм, любов до своєї землі, до своєї Батьківщини i до всіх, без винятку, її мешканців. Отже патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія, лежить в основі національної консолідації, буття i могутності національної держави, вважав В. Липинський.

З культурною ідентичністю пов’язує формування, стійкість та емоційну привабливість націй Яель Тамір. Право на культуру, що його має, за її словами, кожна людина, включає в себе “право на публічну сферу, в якій індивіди могли б спілкуватися своєю мовою, згадувати своє минуле, шанувати своїх героїв, жити повноцінним національним життям”. [40] Дослідниця називає чотири чинники, що роблять національний контекст людської діяльності бажаним та виправданим.

  1. 1) Нація надає людині сукупність вірувань, інтересів і зразків поведінки, які є дуже важливі у сучасному відкритому та постійно змінюваному світі. Вона створює для неї близьке, прозоре, зрозуміле і, внаслідок цього, передбачуване середовище, в якому індивіди здатні самовизначатися та робити раціональний вибір.
  2. 2) Життя у своїй національній спільноті дає перевагу бути визнаним іншими людьми, а взаємне розуміння і визнання дає відчуття, того, що ти чогось вартий у цьому світі. Мова не йде про повну гармонію стосунків абощо, а тільки про “присутність певних невловимих зв’язків між членами національної спільноти”.
  3. 3) Національне життя дає змогу індивідам “досягнути такого рівня самоздійснення, якого вони не можуть мати кожен сам по собі”. Національне життя дає індивідам змогу “вести більш змістовне життя”. “Здатність обернути повсякденну дію в джерело національної гордості складає один з найбільш привабливих аспектів націоналізму”.
  4. 4) Дуже важливим є ще один момент: “уявне” відчуття спільності (togetherness) породжує “взаємну відповідальність індивідів”. [41]

Ліберали, пише Тамір, часто звинувачують націоналізм у тому, що він вимагає сліпої віри, відданості, готовності до самозречення, заперечує свободу волі, оскільки приналежність до нації – це доля, а не вибір. Відповіддю на ці звинувачення ліберального націоналізму є: “приналежність до нації – це і доля, і акт вибору”. [42]

Цікавим явищем останього десятиріччя, що підсилює етніцистський напрям, хоч часто звертається й до творчого розвитку, реінтерпретації постулатів конструктивізму, стала поява низки праць про нації й націоналізм, написаних представниками філософського лібералізму, у яких піддано перегляду стереотипні ліберальні упередження проти націй, націоналізму, групових прав національних меншин тощо.

Визнаний авторитет у дослідженні національних проблем Девід Міллер у своїй новій книзі “Громадянство й національна ідентичність” [43] розглядає проблеми співвідношення групових та національних ідентичностей, їх зв’зку з демократією. Стаючи на захист національності, він підкреслює значення національної солідарності для підтримки демократії й досягнення загальносуспільного консенсусу та стверджує, що побоювання деяких ліберальних авторів, що національні спільноти продукують партикуляристські лояльності і тому є несумісні з універсалістськими зв’язками лібералізму, не є виправданими.

Для того, щоб ефективно функціонували демократичні інститути, необхідна довіра. А вона, зазначає Міллер, виникає в суспільствах, де розвинені почуття солідарності й спільності обов’язку, де люди мають “парасолькову” ідентичність, яка охоплює всіх, де є відданість спільним цілям чи об’єктам. Ідентичність, яка поділяється усіма (а це, за термінологією Міллера, і є національність) стає передумовою досягнення таких суспільних цілей як соціальна справедливість та дорадча (deliberative) демократія.

Значна увага нині приділяється раніше не популярній у лібералізмі темі групових прав. В книзі Е. Ісіна  і Р. К. Вуд “Громадянство та ідентичність” [44] ці права розглядаються як третій вид свободи. На проблемі групових прав акцентує увагу і автор недавно перекладеної українською мовою книги “Лібералізм і права меншин” Вілл Кимлічка[45] Робота містить вельми цікаві теоретичні спростування міфів ліберальної теорії  щодо націй і націоналізму, як-от міфу про етнокультурну нейтральність ліберально-демократичної держави, про гадану несумісність індивідуальних та колективних прав (питання про колективні права розглянуте зовсім по-новому); про те, що політика “побудови нації” не властива ліберальним, нібито засадничо “не-націоналістичним” державам; про те, що права меншин нібито можна захистити шляхом захисту індивідуальних прав особи. Книга містить багато нових загально-теоретичних положень, що виходять за межі заголовка, а також окремий розділ про можливість застосування по-новому витрактуваних ліберальних підходів до вирішення національних проблем у країнах Центральної та Східної Європи.

Я. Тамір, В. Кимлічка, Д. Міллер, М. Кейнован, а також невтомний та плодовитий Ентоні Сміт висловлюються проти протиставлення націоналізмів західно- та східноєвропейських країн; заперечують, що етнічні нації продукують щось “реакційне” на відміну від демократичного громадянського націоналізму; звертають увагу на відповідність націоналізму людській природі, потребу в ньому, а отже і його позитивні функції. Їх праці та ідеї – важливі для розкриття проблеми стадій та аспектів формування і сутності громадянської нації, яка виникає на основі нації етнічної (її культурного ядра, серцевини, що її творить культура заголовної нації). Отже, українським фахівцям, що досліджують процеси національної консолідації, є на що спертися і що розвивати – з урахуванням специфіки умов постколоніальної країни, у якій існують не лише міжетнічні відмінності та суперечності, а й поділеною залишається заголовна нація.

Запізніле захоплення конструктивізмом в Україні

Етніцистський підхід притаманний багатьом, якщо не більшості українських дослідників, як утім і спеціалістам з інших країн, об’єктом вивчення для яких стали  так звані “етнічні нації”. Адже аналіз чинників та стадій становлення останніх попросту не вписується в конструктивістські схеми, якщо тільки не стати на вульгарну (чи, як її називає Чарльз Тейлор, цинічну) позицію, згідно якої всі національні рухи “приводяться в рух амбіціями соціальних еліт, які прагнуть встановити монополію на престижні й такі, що добре винагороджуються, види роботи” [46] (маються на увазі, насамперед, управлінські посади – А.К.). [47]

Загалом, як уже мовилось, конструктивістський підхід зараз уже не задовольняє науковців через свою схематичність та надмірний раціоналізм, тим більше, що вони застосовується до такої складної і все ще певною мірою загадкової сутності як нація. Проте, “активна ревізія й критика модерністських підходів на Заході” поки що не зачепила Україну. Молодше покоління дослідників захопилося конструктивізмом, особливо в його доволі гнучкій та поміркованій формі, представленій “Уявленими спільнотами” Б. Андерсона. Викладені в цій праці ідеї справді ж бо на перший погляд є новими, свіжими і, як може здатися, національно неупередженими. Але проблема в тому, що ця неупередженість, як уже зазначалось, є скоріше вдавана, аніж фактична. За нею приховується ідеологічний антинаціоналізм, а також, як додає Е. Сміт, намагання “дизайнерів” контролювати і конструювати глобальні суспільні процеси.

До фахівців, захоплених андерсонівськими “уявленими спільнотами”, окрім цитованого вже Миколи Рябчука, можна віднести й автора “першого в Україні систематичного викладу теорії нації і націоналізму” (за характеристикою Василя Лісового) Георгія Касьянова. Його захоплення конструктивізмом проявляється в тому, що “Уявлені спільноти” Андерсона згадуються безкритично, геллнерівське визначення націй наводиться просто як функціоналістське, а Ентоні Сміт як головний теоретик сучасних тлумачень нації як етнокультурної спільноти представлений не найвлучнішими й не поставленими в контекст визначеннями, які не дають доброго уявлення про специфіку його поглядів. Найголовніша й багато разів перевидана книга Е. Сміта “Етнічне походження націй” згадується один-два рази, без викладу й будь-якого аналізу наявних у ній аргументів.

Усіляко уникаючи формулювання власної позиції з обговорюваних питань упродовж усієї книги, Г. Касьянов усе ж таки не втримався від того, щоб виразно сказати про неї в заключному розділі. Побіжно коментуючи (бо аналізом це навряд чи можна назвати) останню працю Е. Сміта “Націоналізм і модернізм. Критичний огляд теорій націй і націоналізму” (1998 р.), в якій мовиться про те, що “модерністська парадигма”, що домінувала в дослідженнях протягом трьох останніх десятиліть “вичерпала себе”, Касьянов реагує на ці слова зовсім неадекватно. З одного боку він заявляє, що оскільки “ми вже розглянули” відмінності між модернізмом і перенніалізмом (примордіалізмом), то немає потреби коментувати ці думки Сміта. А, з іншого боку, стверджує, що Сміт підтримує примордіалістську концепцію, в якій “домінували підходи, характерні для націоналістичного світогляду, навіть тоді, коли їх формулювали ті, хто не належав до прихильників націоналізму як політичної доктрини”. [48] Звичайно, такі звинувачення ідеологізовані а не наукові. Це все одно, що якогось дослідника соціальних проблем бідності чи безробіття хтось би звинуватив у тому, що його підходи “характерні для соціалістичного світогляду”. Ідеології й соціальна наука взаємно підживлюють одна одну, проте критика теоретичних концепцій має базуватись на розгляді представленої в них аргументації, а не на тому, якою ідеологією використовується й чи використовується взагалі та чи інша концепція.

Заперечивши можливу в такий спосіб науковість етніцистського підходу, Г. Касьянов трохи далі пише: “Найпарадоксальнішим є те, що в цьому випадку українським суспільствознавцям справді “пощастило”: відродження, а точніше реінтерпретація й домінування вже відомих ще з початку ХХ ст. примордіалістських версій націогенези українців, збіглося в часі з активною ревізією й критикою модерністських підходів на Заході”. Добре це чи погано, питання спірне, і я, на відміну від Касьянова, не брала б слово “пощастило”  в лапки. Адже якщо у відкритій науковій полеміці перемагає певна точка зору і бодай на деякий час проясняються переваги її аргументації, то від цього виграє наука. Інша справа, що й подолані, або частково подолані (бо для українців, з нашою відірваністю від світового “поля науки”, деякі з них ще довго залишатимуться новими) погляди потрібно знати хоча б для того, щоб не відкривати повторно велосипед, а також враховуючи те, що прирощення наукового знання відбувається по спіралі: не пройшовши певний її виток, що складається з утвердження й заперечення, важко досягнути вищого рівня осмислення проблеми. Тільки шляхом наукових дискусій можна прийти або до витіснення менш обґрунтованих поглядів, або до формулювання нової концепції – на основі найбільш обґрунтованих ідей з деякими “добавками” з концепції, котра зазнає поразки.

Загалом, наявність прихильників обох підходів: етніцистського й конструктивістського – в Україні є добрим знаком: плюралізм думок та дискусії мають шанс перешкодити застою в українській етно- й націології. Лиш би при цьому не було так, що вже подолані за допомогою аргументів спрощення складної проблеми у нас подаватимуться як останнє слово науки. А така ситуація не виключена, враховуючи запізнення з перекладами й те, що багато критичних статей і книг просто недоступні українському читачеві.

4 лютого 2002 р.


[1] Андерсон Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування про походження й поширення націоналізму. Перекл. з англ.— К.: Київ: Критика, 2001. — 271 с.; Касьянов Георгій .Теорії націй і націоналізму. — Київ: Либідь, 1999. 352с; Кимлічка Вілл. Лібералізм і права меншин. Перекл. з англ. — Харків: Центр освітніх ініціатив, 2001. — 176 с.; Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000; Мотиль Олександр. Реконцептуалізація націй // Критика. — Число 10 (36). — Жовтень, 2000. — С.4-12; Лісовий В. Перший в Україні систематичний виклад теорій націй та націоналізму // Вступ до книги: Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. – К., 1999. – С. 13-14; Рябчук Микола. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — Київ: Критика, 2000; Рябчук Микола. Перевинахід нації // Критика. — Число 7-8 (45-46). — Липень/серпень, 2001. — С.4-12; Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — Київ: Основи, 1994. — 223 с.; Шпорлюк Роман. Імперія та нації. — Київ: Дух і літера, 2000. — 354 с. Значення самостійних праць, виразною концептуальною позицією, мають вступні розділи, писані В. Лісовим (самостійно й у співавторстві): Лісовий В., Проценко О. Націоналізм, нація та національна держава // Вступ до книги: Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 11-34. Полемічні аспекти мають також статті автора даної публікації: Колодій А. Демократичний націоналізм і лібералізм про права нації і права особи // Українські варіанти. — 1997. — С. 46-61; Колодій А. До питання про типологію і шляхи формування націй // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 2. — Львів, 2000. — С. 5-26; Добровільні громадські об’єднання як чинник формування міжнаціональної довіри й толерантності // Українські варіанти. — 1998.— № 3. – С. 49-52.

[2] Попри велику різноманітність позицій і більш або менш позитивістські претензії науковців на безсторонність та об’єктивізм, імпліцитно присутні в їхніх творах ціннісні установки дають підставу поділити усіх дослідників світу національного на “націофілів” та “націофобів”, за наявності, скоріше як винятка, аніж як правила, деяких проміжних, ціннісно не підпертих позицій. Для перших нацiя — це найвища або значна цінність, оскільки творить соціо-культурне середовище, у якому формується духовний світ людини та виникають найміцніші солідані зв’язки; для других — тимчасове, перехідне, або й штучно створене явище, яке лиш заважає людському поступу. Визнаючи певну умовність застосування таких термінів до людей науки, вважаю за необхідне зазначити, що виведення за дужки цього найзагальнішого і часто приховуваного поділу як некоректного в науковому плані робить нас безпорадними в судженнях про те, чому такі стійкі, взаємно майже недотичні концепції співіснують в націології протягом тривалого часу, фактично не впливаючи одна на одну. Розгадку, як на мене, слід шукати в ідеологічному підтексті теоретичних конструкцій націологів. Причому, ідеологічний момент інколи є найсильнішим там, де від нього найзавзятіше відмовляються.

[3] Порівняльний огляд їхніх праць див.: Грицак Ярослав. Чи прийшов час для сови “Мінерви?” // Сучасність. — 1993. — # 4. — С. 159-165.

[4] Див.: Deutch K. Nationalism and Social Communication. — New York, 1966; Геллнер Э. Нации и национализм. — М., 1991; Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Путь. — 1990.— № 1; E. Gellner. Conditions of Liberty. Civil Society and its Rivals. — London : Penguin Books, 1994.

[5] Георгій Касьянов. Теорії націй і націоналізму. — Київ: Либідь, 1999. — С. 11.

[6] E. Gellner. Gellner Ernest. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. — London: Penguin, 1994. — Р. 106-107.

[7] А також, як зазначає Р. Шпорлюк, порушуючи “чистоту” модерністських підходів, — спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму.

[8] Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Путь. — 1990. — № 1.— С. 41–47; E. Gellner. Conditions of Liberty… — Р. 113-118. Критичний аналіз розгляду націй як уявних, штучно створених елітами спільнот див. у моїй  статті “До питання про типологію і шляхи формування націй” // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Вип. 2. — Львів, 2000 (частина ІV).

[9] Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування про походження й поширення націоналізму. — Київ: Критика, 2001. С. 23

[10] Там само.

[11] С. 29-36.

[12] See: A. Smith. The Ethnic Origins og Nation. — Oxford (Engl.); Malden (Mass.): Blackwell Publishers,1998. — P. 10-13.

[13] Мотиль Олександр. Реконцептуалізація націй // Критика. — Число 10 (36). — Жовтень, 2000. — С. 5.

[14] Anderson, Benedict. Imagined Communities.  — London – New York, 1995. — xv, 224 p; Андерсон Б. Уявлені спільноти. — Київ: Критика, 2001 — 271 с.

[15] Андерсон Б. Уявлені спільноти. — С. 23.

[16] Саме в цьому заголовку я й вбачаю ідеологічно обумовлене лукавство автора. Акцент слові “уявлені” йому був потрібен, щоб  “перемикнути” думку читача з консолідаціїних пооцесів на творення націй в саме в “уяві” (хай там вони будуть “уявні” чи “уявлені”, байдуже), творення кимось, отже конструювання.

[17] Андерсон Б. Вказана праця. — С.24.

[18] Див.: Ренан Ернест. Що таке нація? (1882) // Українські варіанти. — 1997. — Ч. 1. — С.6-12.

[19] Андерсон Б. Уявлені спільноти. — С. 20, 25-29.

[20] Taylor Charles. “Nationalism and Modernity” / In: J. McMahan and R. McKim, eds. The Morality of Nationalism. — New York: Oxford University Press, 1997. — P.201.

[21] Шилз Е. А. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство // “Ї”. —  2001. —  № 21. — С. 84.

[22] Tamir Yael. Liberal Nationalism. — Princeton (New Jersey), 1993. — Р. 81.

[23] Taylor Charles. “Nationalism and Modernity” … — P.206-209.

[24] Tamir Yael. “The Enigma of Nationalism”. (Review Article) // World Politics. A Quarterly Journal of International Relations. — Vol. 47. — No. 3. — April 1995. — Р. 418-440.

[25] H. Seton-Watson. Nations and States. A Inquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder (Colo.), 1977. p.5

[26] “Суб’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питанні національної ідентичності”, – зазначають Крейчі Я. та Велімський В. (див.: Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 487.)

[27] Див.: Мотиль О. Реконцептуалізація націй // Критика. — Число 10 (36). — Жовтень, 2000. — С.5. Прикра, та дуже типова для українських перекладів, помилка закралася на цю сторінку: відому ізраїльську дослідницю Яель Тамір тут поіменовано яко чоловіка. Наші редактори чомусь не завдають собі зайвого труда звірити стать людей, про яких ідеться в публікаціях.

[28] Цю відносність Дональд Л. Горовіц описує так: «Етнічність таким чином відрізняється від добровільного приєднання не тому, що ці два явища є дихотомічні, а тому, що вони займають різні позиції в межах контінууму» (P. 114).

[29] See: Alexander, Jeffrey C. Core Solidarity, Ethnic Out-Groups, and Social Differentation / In: Differentation Theory and Social Change. Comparative and Historical Perspective. Ed. by Jeffrey C. Alexander and Paul Colomy. — New York: Columbia University Press, 1990. — P. 268

[30] Ibid.

[31] Ibid. — P. 286-7

[32] Про це див.: Horovitz Donald L. Ethnic Identity / In: In: Ethnicity: Theory and Experience. Ed. by N.Glazer, D. Moynihan. — Cambridge (Mass.): Cambridge University Press. — 1975. — C. 114-120.

[33] Див.: Calhoun, Craig, Donald Light and Suzanne Keller. Sociology. — New York etc.: McGraw-Hill, Inc., 1994. — P. 453. Подібно визначав націю і відомий сучасний націолог Ентоні Сміт, характеризуючи її як “різновид культурного об’єднання”. “Сьогодні, — писав він у 1979 р., — термін “нація” зарезервовано тільки для найважливіших та найбільших різновидів культурного об’єднання, і ми схильні сперечатись, чи менші (і більш віддалені в часі) культурні групи є “справді” націями” (Див.: Antony D. S. Smith. Nationalism in the Twentieth Century. — Oxford, 1979. — P.167-168).

[34] Усі ці слова характеризують давність та одвічність явища: етніцизм підкреслює наявність етнічного стрижня націй, який, зрозуміло, витворений історією упродовж століть або й тисячоліть; прімордіалізм (від primordial — первісний, фундаментальний, базовий) та переніалізм (від perennial — споконвічний, невмирущий, довготривалий) вказують на звернення до історичних коренів нації. Хоч не всі ці терміни однаковою мірою застосовні до всіх авторів, підведених під дану течію, проте в межах статті неможливо подати детальніший поділ позицій.

[35] The Nation // Weber M. Essays in Sciology. — L., 1948 — P. 172. Тут і далі цитовано за працею Г. Касьянова “Теорії націй і націоналізму. — Київ: Либідь, 1999. — С. 58-60.

[36] У цьому контексті цікавою є відповідь професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка на закид Андерсона про те, що націоналізм — це скоріше релігійне вірування, аніж ідеологія, бо “йому не вдалося породити свої власних видатних мислителів, таких як Гоббс, Токвіль, Маркс чи Вебер”. Вебером націоналізму, стверджує Шпорлюк, є… сам Вебер.

[37] A. Smith. The Ethnic Origins og Nation. — P.2.

[38] Шилз Е. А. Вказана праця. — С. 80.

[39] Там само. — С. 84.

[40] Tamir Yael. Liberal Nationalism. —  Р. 8.

[41] Ibid. —  Р. 84-85.

[42] Ibid. —  Р. 87.

[43] See: Miller, David. Citizenship and National Identity. — Cambridge: Polity Press, 2000.

[44] Isin, Engin F. & Patricia K. Wood. Citizenship and Identity. — London etc.: Sage Publications, 1999. — 183 pp.

[45] Кимлічка Вілл. Лібералізм і права меншин. — Харків: Центр освітніх ініціатив, 2001. — 176 с. Видання містить матеріал з двох попередньо опублікованих праць Вілла Кимлічки: Will Kimlicka. Multicultural Citizenship: A liberal Theory of Minority Rights (Oxford: Clarendon Press, 1995);  and “Ethnic Relations and Western Political Theory”, in Magda Opalski, ed., Managing Diversity in Plural Societies: Minorities, Migration and Nation-Building in Post-Communist Europe (Ottawa: Forum Eastern Europe, 1998).

[46] Taylor Charles. “Nationalism and Modernity” — P. 195. Далі Тейлор показує абсурдність цієї примітивної схеми, яка, до речі, неодноразово використовувалась і російськими та совєцькими “теоретиками” проти українського та інших “буржуазних націоналізмів”, націлених буцімто лише на задоволення корисливих інтересів “буржуазії” та нібито “буржуазних еліт”, представники яких (як от Грушевського, Винииченка та інші) могли бути зорієнтовані якраз занадто “соціалістично”.

[47] Критику такого погляду див. також у публікаціях автора даної статті, зокрема брошурі “Нація як суб’єкт політики”. — Львів: Кальварія, 1997. — С. 22-29.

[48] Див.: Касьянов Г. Вказана праця. — С. 337.

Leave a Comment