Про поліетнічність України: кількісний та якісний виміри

Антоніна Колодій. Про поліетнічність України: кількісний та якісний виміри // В кн.: Україна: проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США – Львів, 18-21 вересня 2003 р. – Київ: Стилос, 2003.– С. 239-264.


Звернення до популярних нині теоретичних проблем етно-національних ідентичностей в Україні, так само як і більш прагматичні намагання визначити потенційні пріоритети державної політики в етно-національній сфері вимагають знайомства з цифровим матеріалом, що менш-більш достовірно відображає стан етнічного, національного та мовно-культурного самовизначення людей. Такий матеріал дають переписи населення та соціологічні опитування.

Оскільки в роки незалежності переписів не проводилось до 2001 р., науковці послуговувались даними останнього Всесоюзного перепису 1989 р. та  матеріалами соціологічних досліджень. Серед останніх варто виділити  найтриваліший щорічний загальноукраїнський моніторинг, який з 1994 р. проводився Інститутом соціології НАН України за участю фірми Социс-Гелап і Фонду “Демократичні ініціативи”– за єдиною методикою та вибіркою й за тими самими соціально-демографічними показниками. Подібні, але вужчі дослідження проводили й інші інституції. В попередніх презентаціях мені вже доводилось аналізувати матеріали загальноукраїнського опитування, проведеного центром “СОЦИС” в липні 2000 року; [1] а також регіональні опитування у Львівській області [2], певні висновки з яких я збираюся зробити і в пропонованій статті.

У грудні 2001 р. було проведено перший за роки незалежності перепис населення України, дані якого були оприлюднені в січні 2003 р. Звичайно, подія непересічна, особливо якщо зважити на те, яку політичну вагу має перепис для молодої держави, а також як довго його чекали дослідники. На жаль, результати перепису, на мій погляд, не дають твердого фактологічного підгрунтя для вивчення стану і тенденцій етно-національної сфери. Нагадаю, що достовірність будь-якої інформації обумовлюється не лише її правдивістю (відсутністю прямих, у даному випадку – кількісних фальсифікацій), а надійністю методики, за якою її збирали. Саме на другий аспект – методику перепису та її вплив на результати – я й хочу звернути увагу у цій статті.

Існує обивательське упередження проти соціологічних опитувань і водночас більш довірливе ставлення до переписів (питають же кожну особу!). Насправді, і це зайвий раз довів останній перепис, такі судження не є обгрунтованими. І не лише тому, що умисній фальсифікації рівною мірою можна піддати як ті, так і інші дані. Навіть виключивши злі наміри, можемо знайти багато переваг опитувань над переписами: часта періодичність перших, докладність у з’ясуванні окремих питань, наукова мотивація (тут не йдеться про політичні передвиборні опитування) та інше. В умовах України, як виявилось,  додався іще один чинник: в опитуваннях менше задіяні державні службовці – виконавці цілком конкретних замовлень та просто відсталі у своєму мисленні і своїх знаннях чиновники. Стверджую це цілком відповідально, оскільки в переписному листі, принаймні в тій його частині, яка стосується етно-національної самоідентифікації, використовувалась суміш термінів позавчорашнього дня, які між собою не узгоджувались, так само як не узгоджувались формулювання питань і висновки, зроблені з них спеціалістами Держкомстату [3].

Друге завдання, яке я ставлю перед собою, ­– не лише завдяки, але й усупереч (там де цього вимагає принцип наукової критичності) даним останнього цензу, та покликаючись на деякі дані соціологічних досліджень, окреслити тип поліетнічності та культурної гетерогенності українського суспільства, від якого мали би відштовхуватись будь-які програми етнополітики та національного розвитку. 

Перед тим, як перейти до основної частини, хочу внести одне термінологічне роз’яснення. Я часто вживаю термін етно-національний, що може викликати запитання. Для мене це словосполучення, особливо стосовно пострадянських країн і проблем, які вони розв’язують, має подвійне навантаження. По-перше,  перед молодими незалежними державами, які звичайно ж мають поліетнічний склад населення, стоїть завдання налагодження нормальних міжетнічних стосунків, захист прав національних меншин, відповідно з узятими зобов’язаннями і в інтересах миру та злагоди в суспільстві. З іншого боку, у більшості цих країн нерозв’язаною злишається проблема національної консолідації. Тому політика держав, що має спрямовувати обидва ці процеси, повинна б називатися етнонаціональною, а не просто етнополітикою. По-друге, багато фахівців в Україні за радянською традицією усе ще розуміють націю як етнічну спільноту і не розрізняють понять етнічний та національний. Та й сама українська нація поки що є в основному етнічною спільнотою, на відміну від майбутньої громадянської нації, яка лиш почала формуватися. Тому, щоб охопити усе розмаїття термінологічних позначень у цій сфері, доводиться вдаватися до такого, сказати б комбінованого поняття.

Про що повідомив Державний комітет статистики?

Основна новина, якої загалом очікували,  полягала в тому, що кількість наявного населення України станом на 5 грудня 2001 року становила 48 млн. 457 тис. осіб, що було на 3 млн. менше, ніж у 1989 р.  Крім наявного, порахували також постійне населення, якого виявилось (за означенням) трохи менше, а саме: 48 млн. 241 тис [4]. Саме останню цифру було взято за основу при з’ясуванні соціально-економічного поділу та громадянства. Згідно з даними Держкомстату кількість громадян України (з числа постійного населення) становила 47 млн. 950 тис. осіб, громадян інших країн – 168 тис. осіб, в тому числі громадян країн СНД – 151 тис. осіб. Осіб без громадянства в Україні налічувалося близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав громадянство – 40 тис. осіб. Найбільші частки громадян інших країн, які постійно проживали в Україні, та осіб без громадянства були в Криму та Одеській області, а найменші – в населенні Закарпатської та Львівської областей.

Було проаналізовано і так званий „національний склад” населення України, відображений у таблиці 1 – у порівнянні з даними перепису 1989 р.

Таблиця 1. Кількісні зміни в етнічному складі населення України після 1989
(за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)

Національності 2001, тис. осіб 2001, % 1989р., % 2001р. у % до 1989р

українці

37541,7

77,8

72,7

100,3

росіяни

8334,1

17,3

22,1

73,4

білоруси

275,8

0,6

0,9

62,7

молдавани  

258,6

0,5

0,6

79,7

кримські татари

248,2

0,5

0,0

у 5,3 р.б.

болгари

204,6

0,4

0,5

87,5

угорці  

156,6

0,3

0,4

96,0

румуни

151,0

0,3

0,3

112,0

поляки

144,1

0,3

0,4

65,8

євреї

103,6

0,2

0,9

21,3

вірмени

99,9

0,2

0,1

у 1,8 р.б.

греки

91,5

0,2

0,2

92,9

татари

73,3

0,2

0,2

84,4

цигани 

47,6

0,1

0,1

99,3

азербайджанці

45,2

0,1

0,0

122,2

грузини

34,2

0,1

0,0

145,3

німці

33,3

0,1

0,1

88,0

гагаузи

31,9

0,1

0,1

99,9

інші національності

177,1

0,4

0,4

83,9

Спочатку розглянемо картину, представлену в цій таблиці, в статичному вигляді, з’ясувавши нинішню структуру населення в етнічному вимірі, а потім проаналізуємо зміни, що відбулися після 1989 р. – з урахуванням особливостей методики опитування та зроблених на її основі висновків. 

Отже, з наведеної таблиці фахівці Держкомстату роблять висновок, що „особливістю національного складунаселення України є його багато­націо­нальність”, а також, що за даними перепису на території країни „проживали представники понад 130 національностей і народностей”. Стверджуючи так, вони засвідчують свою теоретичну безграмотність, наслідком якої є довільне застосування понять нація, національність, народність та відсутність в аналізі понять етнічність, етнічний склад, етнічні групи. Запитавши в громадян про їх етнічне походження (про це йтиметься далі),  спеціалісти-чиновники пізніше „забули” про що питали і перейшли до національного складу, здійснивши у такий спосіб підміну понять.

Кидається у вічі бажання підтримати поширений стереотип про надзвичайне етно-культурне розмаїття України („представники” 130 націй і народностей проживають у нашій країні!), який є звичайним пропагандистським штампом, що зберігся з радянських часів. Адже до цього переліку, який так і не був оприлюднений у всій повноті, увійшли поодинокі „представники” таких екзотичних або міфічних національностей як малайці, козаки, скіфи та інше. [5] Деякі гумористи або просто зденаціоналізовані люди (ні відсутності, ні подвійності національної ідентифікації ценз, звичайно, не передбачав) могли в такий спосіб просто пожартувати з державою. Але наші спеціалісти в галузі статистики або не знають що таке „статистично вагома група”, або виконують (менш чи більш усвідомлено) певне політичне завдання: утопити в міфі про неймовірне, більше, ніж у колишньому СРСР, або в нинішніх США та Канаді, культурне розмаїття справжні проблеми етно-національного розвитку. До цих проблем можемо віднести: несконсолідованість етнічних українців, протистояння двох мов та культур – української та російської, проблеми, пов’язані з “обживанням” на власній землі та з політичним самоствердження кримських татар, врегулювання  стосунків з іншими меншинами за участю “матірних” держав (держав, де проживає основна маса людей тієї ж національності), а також формування спільної для всіх громадянської національної ідентичності.

Безперечно, з точки зору захисту прав людини важливим є становище кожної особи, яка мешкає в Україні, незалежно від того, чи є вона малайцем, чи представником титульного народу. Однак проблеми цих осіб вирішуються через утвердження верховенства права, гарантування правової рівності і захищеності  громадян та правового врегулювання становища осіб без громадянства (зазвичай, обмеження щодо останніх, порівняно з громадянами, стосуються лише деяких політичних прав – обирати і бути обраним тощо). До речі, багато розвинених ліберальних демократій цим і обмежуються, проводячи політику „державного нейтралітету” стосовно культурного розвитку національних меншин – не фіксуючи навіть поняття „меншина” у своїх конституціях. [6] Мовляв, права всі мають рівні, а далі кожен має вирішувати свої проблеми, як уміє. Захищаючи кожну особу, лібералізм у багатьох випадках ще й досі не визнає групових прав. [7] Українська ж Конституція не лише визнає національні меншини як явище, а й покладає на державу певні зобов’язання щодо них. Проте йдеться тут не про окремих осіб – “представників 130 націй і народностей”, а про менш-більш стійкі і консолідовані групи, що можуть бути об’єктом державної етнополітики.

Використання цієї цифри для характеристики багатонаціонального складу є некоректним з наукової точки і з інших причин. По-перше, не можна плутати поняття нації і національності. Наявність у країні людей різної національності ще не говорить багатонаціональний склад її населення. По-друге, давно пора відмовитись від поняття „народність”, яке є відгомоном сталінської теорії націй і практично не вживається сучасними націологами. По-третє, не можна робити термінологічних підмін: в аналізі даних потрібно використовувати ті самі поняття, які були в запитальнику. Розглянемо ці зауваження по-порядку.

Отже, як співвідносяться поняття „нація” та „національність”? Найбільш прийнятною є думка, що „національність” є якістю, властивістю людей, що належать до нації або до іншої етнічної чи національної групи. Таке широке вживання поняття „національність” утвердилось було в колишньому СРСР; воно ж домінує й на Заході. Едвард Шилз називає національність „станом колективної самосвідомості”. Вона вказує на те, що індивід відносить себе до певної референтної групи – нації, етнічної чи національної меншини, яка утворюється цією колективною свідомістю, але не зводиться до неї. Національність змінювана, суб’єктивна, індивіди можуть її обирати або навіть мати кілька національностей водночас (не плутати, знову ж таки, з громадянством). Натомість нація – стійка, об’єктивна і існує тривалий час, незалежно від „перетікання” індивідів, що змінюють свою національність, „солідаризуючись із колективною свідомістю, що панує у новому суспільстві.” [8].

Придумане радянськими теоретиками поняття „народність” стоїть в одному ряду не з національністю, а з нацією. Інакше кажучи, це спільнота, а не приналежність до неї, як можна було б думати з висновків Держкомстату. Коли ж мовиться про приналежність до етнічних груп, що не є націями, з наміром підкреслити цю їхню особливість, тоді звертаються до поняття „етнічність”, яке з 70-х років набуло широкого вжитку в США, але є цілком підходящим для вивчення будь-якого поліетнічного суспільства.

Нарешті, якщо врахувати, що запитання, яке ставили людям під час перепису, стосувалося їхнього „етнічного походження”, то робити з нього висновок про „національний”, а чомусь не „етнічний” склад населення – значило демонструвати свою нефаховість. Питання це стосується не лише перепису. Було б дуже непогано, якби в усіх випадках, коли йдеться про національну та етнічну ідентичність, наші аналітики співвідносили їх з поняттями етнічних та національних груп, розрізняючи, відповідно, етнічну ідентичність та етнічні групи (меншини), з одного боку, та національну ідентичність і національні групи, з іншого. Тим більше, що в умовах незалежності, українська національна ідентичність все більше пов’язуватиметься з політично-юридичним статусом особи, її громадянством та громадянськістю, тоді як етнічна ідентичність залишиться характеристикою груп, з яких ця нація складається.

За визначенням англійського дослідника Девіда Міллера, етнічна група – „це певна кількість людей, що мають відмінний від інших набір культурних цінностей і спільну мову, визнають свою культурну спорідненість і здійснюють певні практичні дії, які відокремлюють їх від аутсайдерів: вони вступають в шлюб, утворюють клуби і асоціації, відвідують церкви, синагоги і мечеті, тощо”, [9] тобто, група виявляє і практикує значний рівень внутрішньої солідарності. Ті етнічні групи, котрі домагаються певного захисту на підставі свого меншого розміру і культурної недомінантності, підпадають під поняття національних меншин. Однак і більшість (спільнота, що чисельно й культурно домінує) також становить етнічну групу, навіть якщо вона й досягла статусу нації. Стосовно неї поняття група використовують, коли її співвідносять з іншими групами того ж самого суспільства.

Можна, зокрема, погодитись з Володимиром Євтухом, що відмінності між поняттями “етнічна група” та “національна група” полягають у тому, що “етнічна група” – це широкий термін, який охоплює як меншинні, так і домінантну групу; “етнічні меншини” – це такі етнічні групи, які кількісно поступаються основній групі країни; “національні меншини” – кількісно меншинні спільноти, які формуються як на грунті етнічних ознак, так і певних політичних орієнтацій [10]. Приблизно такого ж принципу розмежування етнічних та національних меншин дотримується канадський дослідник мультикультуралізму Віл Кимлічка та інші вчені.

Згідно з цими підходами, українське суспільство в жодному разі не є багатонаціональним, бо воно не складається з багатьох націй. У ньому немає автохтонних національних груп, які прагнули б до утворення національної державності на власній території (а саме це є ознакою національної ­– на відміну від етнічної) групи. З деякими застереженнями національною групою або малою, недержавною нацією можна було би вважати кримських татар. Однак поки незавершився процес їхнього переселення, поки вони змушені „вливатися” в культурно, а часом і політично „не своє” середовище (в якому домінує інша етнічна група – росіяни), поняття меншини точніше характеризує їхнє становище, а меншинний статус може допомогти їм домогтися деяких „підтримчих дій” на свою користь. І тільки після того, як їхнє становище як національної групи  стабілізується,  можна буде розмірковувати чи є вони малою, недержавною нацією в межах України. Нині, на мій погляд, говорити про це ще надто рано. [11]

Сучасне українське суспільство є поліетнічним, етнічно поділеним [12], суспільством з поліетнічним складом населення – це все одне й те ж. Йдеться про наявність у ньому, окрім заголовної нації, певної кількості етнічних груп, які не націлені на створення самоврядних політичних одиниць. Однак це суспільство не є не тільки багатонаціональним, але й надміру розмаїтим в етнічному відношенні, бо дві найбільші національності – українці та росіяни разом становлять 95,1 % усього населення (проти 94,8 % у 1989р.). Шість наступних за величиною груп, чисельність кожної з яких становить від 300 до 100 тис. осіб., у сумі складають 1,5 млн населення  або 3,1%  (проти 4% у 1989 р.). Це: білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї. Разом з росіянами та українцями ці вісім етнічних груп становлять понад 98% населення. За ними йдуть вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи. Кожна з цих груп становить 0,1 – 0,2% в населенні країни, а усі вісім – 1,1%. І нарешті, „інші” (зі „скіфами” включно) становлять ще 0,4% .

Отже, поліетнічність українського суспільства, як і будь-якого сучасного суспільства – факт незаперечний, але його треба коректно описувати і не плутати з багатонаціональністю таких держав як Росія, де окремі нації мають свої автономні утворення в межах Федерації, або Індії, де не вщухають міжнаціональні конфлікти.

Зміни в етно-національній самоідентифікації населення України

Дані перепису. Найбільшу плутанину в наші уявлення про тенденції змін в етно-національній структурі населення України внесли дані Держкомстату та зроблені з них висновки про зростання кількості людей з українською ідентичністю. За цими даними після 1989 р. кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 відсоткових пункти. Натомість кількість росіян зменшилася на 26,6%, а їх питома вага у загальній кількості населення – на 4,8 відсоткових пункти. Тобто, усе скорочення чисельності населення, яке відбулося між двома переписами, припадає на росіян та національні меншини, а чисельність українців хоч і незначно, але зросла (див. таблицю 1).

Газета Kyiv Post підсумувала результати перепису афористично: Україна стала меншою і старішою, а також більш українською. Сказано влучно, якщо… прийняти результати перепису за чисту монету. Так, між іншим, зробило чимало українських аналітиків, яким, очевидно, було приємно бачити втілення своїх передбачень у цифрових показниках.  „Фахівці припускали, – писав Максим Стріха, – що кількість громадян України, що визнають себе росіянами, зменшиться… І дані перепису підтвердили ці припущення”. На думку цього аналітика, „результати перепису лишають українцям шанс. Їхня питома вага в Україні сьогодні така ж, як була у середині 50-х рр. минулого століття. Приблизно така ж частка дітей, як і тоді (близько 70%) відвідує сьогодні українські школи. Тобто навальної “примусової українізації” не відбулося. Сталося лише природне повернення до показників, які існували до розгортання нової хвилі русифікаційної політики кінця 1950-х…” А ще, додавав М. Стріха, російській національній меншині доведеться розпрощатися з комплексом “національної більшості колишнього СРСР” – „хоч це прощання психологічно й не буде для багатьох простим” [13]. Позитивно відгукнувся про отримані результати й Володимир Кулик, назва  статті „Перепис досягнень націотворення” говорить сама за себе. [14]

Натомість, результати перепису, за повідомленнями ЗМІ, викликали “обурення” лідерів багатьох російських організацій, які раптово довідались про те, що в Україні усі ці роки, виявляється, відбувалася „насильницька” асиміляція, яка, щоправда, не підтверджувалось ні їхніми спостереженнями у попередній період, ні процесами у мовній сфері. Тому декотрі з російських оглядачів зазначали, що можливим є й інше пояснення: результати перепису було піддано тотальній фальсифікації. На цю думку їх наводив саме той факт, що кількість людей, на яку скоротилося населення України, майже повністю збіглася з кількісним скороченням етнічної групи росіян. Писали навіть про те, що переписувачі, начебто, спочатку записували дані до блокнота, а не в переписний лист, очевидно з метою їх подальшого редагування і т.п. Насправді, навряд чи справа була в примітивному підтасуванні даних. Скоріше йдеться про те, що проведення перепису було далеким від наукових стандартів, що дозволило досягнути непрямої фальсифікації, яка й забезпечила бажані для правлячої еліти дані. Чи робилося це навмисно чи ні, не беруся стверджувати напевно. Однак, на наявність певного умислу вказує повний відрив формулювання висновків від суті запитання, яке ставилось громадянам під час перепису.


Рис. 1. Фрагмент переписного листа 2001 р.
з запитаннями про національність та мову.

Копія переписного листа в частині, яка нас цікавить, представлена на рис. 1. На ній значиться: „Ваше етнічне походження  (вкажіть національність (народність), або етнічну групу)”. Важко сказати, як тлумачили переписувачі і як розуміло населення це заплутане, багатошарове формулювання. Найшвидше, по-різному. Хто мав у голові які стереотипи, так і питав або відповідав. Але факт залишається фактом: на перше місце в запитанні були поставлені слова про „етнічне походження”, які пізніше зовсім не згадувалися ні в коментарях спеціалістів з Укрдержстату, ні в статтях аналітиків. Найбільш оптимістичні з останніх, як Володимир Кулик, заявили про „зростання числа „самопроголошених” українців, що мало свідчити про зрушення в самоідентифікації населення.

Ці висновки В. Кулик робить, очевидно, на підставі того, що зник об’єктивний та суб’єктивний тиск на користь російської ідентичності, який мав місце в радянські часи, а також тому, що згідно з отриманим письмовим роз’ясненням, переписувачі мали записувати задекларовану національність, ту, яку називала людина, не вимагаючи жодних документальних підтверджень. Отже, хто бажав, справді міг повернутися до своєї української ідентичності (якщо в минулому з якихось міркувань відмовився від неї). Але, враховуючи зміст запитання, навряд чи його можна трактувати таким чином, що людям „дали шанс вибирати”. Вибирати що, своїх батька та матір? Навряд чи це був вибір, самодекларування, змінна, плинна самоідентифікація чи щось у тому роді. Це був лише шанс говорити правду, наскільки вона відома особі. Але правдивість на варто плутати з вибором, оскільки питання було сформульоване так, що самою його постановкою самоідентифікація жорстко обмежувалась. Людина, що хотіла бути правдивою, мусила визначати свою національність за походженням, а не за якимись іншими ознаками, бо саме про це в неї питали. І якщо припустити, що переписувачі жорстко дотримувались змісту питання, то тоді треба було б зробити висновок, що вони переписували ситуацію, яка існувала в країні одне покоління тому назад. Щоправда, „роз’яснення” в дужках, та ще й у подвійних, заплутувало ситуацію, даючи змогу питати й відповідати по-різному.

За радянських часів на питання: „Яка ваша національність?” (в сенсі: національна або етнічна приналежність) відповідати було порівняно просто, бо тоді національність розумілася як характеристика винятково етнічна, успадковувана, ба, більше – записана в паспорті, завдяки чому кожна людина знала, якої вона національності. Сумніви, щоправда, й тоді виникали, особливо у випадках з дітьми із змішаних сімей, національність яких записувалась батьками, часто при формальному ставленні до цієї процедури чиновників („какая разніца?”). Впливав також і політичний тиск і тенденція до зростаючої корисності та престижності всього російського. Отже, сумніви найчастіше вирішувались на користь російської національності. З розпадом СРСР ситуація змінилась: зникли записи про національність у паспортах громадян України, все більше точиться розмов про політичний характер національної ідентичності, відпав тиск з боку переписувачів, а з точки зору громадян могла вважатися вигідною саме українська ідентичність. 

Тому, напевне, що якісь зміни в самоідентифікації таки відбулися. До декого з українців, які раніше відреклися своєї нації, могло прийти розуміння перспективності саме української ідентичності в українській державі, і вони переписались українцями. Але враховуючи формулювання запитання, це могли і повинні були зробити саме ті громадяни, чиї предки були етнічними українцями. Що ж до „вибору” та „самодекларованості” засвідченої ідентичності, то про це ми нічого напевне сказати в даному випадку не можемо.

Недостовірність (чи неповна, недостатня достовірність) може бути обумовлена кількома чинниками: примітивною фальсифікацією даних (їх „переписуванням” після перепису чи опитування); тиском на громадян з боку переписувачів, намаганням спрямувати їхню відповідь у потрібне русло; невигідністю для особи оприлюднювати правду про себе (страх, що переписні листи будуть якимось чином використані супроти її інтересів); некоректно (заплутано, двозначно) сформульованим запитанням. Саме це останнє й зумовило, на мій погляд, таке значне відхилення в бік української ідентичності під час останнього перепису. До таких висновків спонукають попередні соціологічні дослідження, які вказували на слабку тенденцію до українізації в деяких регіонах, а також на велику залежність відповідей від форми, в якій задавалися запитання.

Соціологічні дані про національну приналежність і самоідентифікацію.

Не лише запитання „Яке Ваше етнічне походження?”, а й „Яка ваша національність?” в умовах України та інших пострадянських країн, де раніше  національність записували в свідоцтво про народження і паспорт, не можна інтерпретувати як самоідентифікацію. Це припущення підтверджене  результатами соціологічного опитування, що проводилось Центром „Социс” у 2000 р. (див. вступ). Основна відмінність постановки питань щодо етнічних і національних ідентичностей полягала тут у тому, що ознака національної приналежності (за походженням, записом у свідоцтві про народження, раніше – в паспорті тощо) була відмежована від етнонаціональної самоідентифікації. Остання визначалась на підставі відповідей на прямо сформульовані запитання про те, ким люди схильні себе вважати – українцями, росіянами чи представниками інших націй, з якою групою готові себе ототожнити. Питання звучало так: “З якою етно-соціальною групою ви себе ототожнюєте?”

Що дав наш підхід?

Насамперед він показав, що існують значні відмінності між тим, що записувалось у графу національність в об’єктивці анкети і тим, що відповідали люди, якщо їх питали про їхню власну ідентифікацію з певною етноосціальною групою. Причому тільки в деяких західних областях це розходження було на користь української ідентичності. В Україні загалом розходження становило 10% на  користь інших ідентичностей (див. Таблицю 2). Отже, ми переконались, що „національність”, названа добровільно, без примусу, ще не є самоідентифікацією. Це, очевидно, обумовлене тим, що коли люди зазначають в об’єктивці питальника свою національність, вони навіть не задумуються про можливістю вибору, самовизначення в такому питанні, фіксуючи свою „об’єктивну”, офіційно визнану національність. Для того ж, щоб з’ясувати, ким людина себе відчуває, потрібно прямо і недвозначно її про це запитати.

Таблиця 2. Національна приналежність та національна самоідентифікація в Україні

 

загальноукраїнські переписи

загальноукраїнське опитування 2000р.

 

1989 р. (націо-нальність)

2001 р. (націо-нальне похо-дження)

(національ-ність)

(самоіденти-фікація)

українці

77,8%

72,7%

76%

65,9%

росіяни

17,3%

22,1%

20,8%

15,9%

інші національності

4,9%

5,2%

2,9%

1,7%

„радянські люди”

 

12,6%

важко визначитись

2,5%

інше

1,4%

Якщо за „офіційною” національною приналежністю українців у 2000 р. було приблизно 76%, росіян – 21%, а інші національності  складали 3,2%, то ототожнювали себе з українцями 66%, з росіянами – 16%, а з представниками інших національностей – усього 1,7%. Тих людей, що віднесли себе до україномовних українців виявилося ще менше – близько 48%. Зате в цілому по Україні майже 13% опитаних заявили, що відносять себе до „радянських людей” – референтної групи, яка може вважатись наслідком процесів денаціоналізації в колишньому СРСР. Найбільше людей з радянською ідентичністю виявилося в Донбасі та Дніпровському регіоні, а найменше – на Західній Україні. Незначний відсоток радянських також у Центральному регіоні, Чернігівській та Полтавській областях – там, де є глибокі коріння національної ідентичності.

Культурно-лінгвістичні ідентичності та вживання мов в Україні (за даними перепису і соціологічних опитувань).

Не потрудилися організатори перепису й щодо того, щоб осучаснити питання про мову. Як і в радянські часи вони запитували про „рідну” мову, хоч за обставин, що склалися в Україні, вона мало що може сказати про розвиток мовної практики в країні.

В анкеті (див. рис. 1) під п.7 значилося: „Ваші мовні ознаки: а) рідна мова (вкажіть); б) якщо ваша рідна мова не українська, то вкажіть, чи вільно володієте українською мовою (так або ні); в) інша мова, якою Ви вільно володієте (вкажіть). Враховуючи українську ситуацію, тут варто було би додати питання: якщо ваша рідна мова українська, то вкажіть, чи вільно ви нею володієте та чи володієте нею взагалі. Незрозуміло також, чому в підпитанні про інші мови обов’язково треба було записувати тільки одну мову, якою володієш найкраще (такі були роз’яснення). Здається, переписувачі хотіли виключити згадування будь-яких мов, окрім російської.

Дані перепису кажуть нам, що українську мову у 2001 р. вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункти більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункти. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткових пункти і становила 2,9%. Ось такий “тиск” чинили українці щодо „українізації”: живучи на своїй на землі і маючи навіть у часи СРСР певний сурогат державності, вони зайняли у 2001 р. лиш 5 місце серед національних та етнічних груп за відсотком людей, які вважають рідною мову власної етнічної групи.

Повніша картина щодо рідної мови різних етнічних груп представлена в таблиці  3 (національності в ній розташовані за відсотком людей, які вважають рідною мову власної етнічної групи).

Таблиця 3. Рідна мова різних етнічних груп України за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.

 

мову своєї наці­о­наль­ності (%)

українську (%)

російську (%)

іншу мову (%)

1. росіяни

95,9

3,9

х

0,2

2. угорці

95,4

3,4

1,0

0,2

3. кримські татари

92,0

0,1

6,1

1,8

4. румуни

91,7

6,2

1,5

0,6

5. українці

85,2

х

14,8

0,0

6. гагаузи

71,5

3,5

22,7

2,3

7. молдавани

70,0

10,7

17,6

1,7

8. болгари

64,2

5,0

30,3

0,5

9. азербайджанці

53,0

7,1

37,6

2,3

10. вірмени

50,4

5,8

43,2

0,6

11. цигани

44,7

21,1

13,4

20,8

12. грузини

36,7

8,2

54,4

0,7

13. татари

35,2

4,5

58,7

1,6

14. білоруси

19,8

17,5

62,5

0,2

15. поляки

12,9

71,0

15,6

0,5

16. німці

12,2

22,1

64,7

1,0

17. греки

6,4

4,8

88,5

0,3

18. євреї

3,1

13,4

83,0

0,5

19. інші національності

32,6

12,5

49,7

5,2

Окрім етнічних українців, українську, за даними перепису, вважає рідною така частка інших етнічних груп України: 71% поляків, понад 22% німців, понад 21% циганів, 17,5% білорусів, понад 13% євреїв, близько 11% молдаван. Росіяни в цьому переліку – на 14 місці з 3,9% тих, хто визнав українську мову рідною. Російську мову серед неросіян рідною вважає найбільший відсоток греків – 88,5%. За ними йдуть: євреї – 83%, німці – біля 65%, білоруси – 62,5%, татари – біля 59%, грузини – понад 54%, вірмени ­– понад 43%, азербайджанці – біля 38%, болгари – понад  30%, гагаузи – близько 28%, молдавани – близько 18%,  поляки – близько 16%, українці – біля 15%, цигани – понад 13% та інші. 

Але що значить питати людей про „рідну мову”? На мій погляд, це приблизно те ж саме, що й про етнічне походження. Людина має зафіксувати мову свого дитинства, а може лиш материної колискової, навіть якщо сама цією мовою ніколи не користувалась. Рідна мова – це чинник емоційно-ностальгійний. Він, звичайно, має стосунок до етнічної самоідентифікації, але не відображає тенденцій щодо звуження/розширення вживання української та російської мов, які характеризують справжній стан етно-національних стосунків та рівень „націоналізаторської” політики держави, яка начебто має місце в Україні. Якщо хтось записав, що його рідна мова українська, але все життя розмовляє по-російськи, читає виключно російські книжки, дивиться тільки російські телеперадачі, тобто перебуває в середовищі російської культури і засвоює та поділяє цінності, притаманні російській нації, то його гадана „українськість” мало що дає для реального утвердження української культури, подолання маргінальності української мови.

 „Соціологам добре відомо, – зазначав М. Стріха,  – що термін “рідна українська мова” часто означає сьогодні певний родинний сентимент (чи політичну настанову), а не послідовне послуговування цією мовою на роботі чи вдома. Число “послідовних українофонів”, якщо вірити соціологам, значно нижче від тих 67,5%, які назвали українську рідною, і коливається між позначками 45-50% (при ще 30% тих, хто говорить лише російською, і решті, які послуговуються, залежно від обставин, обома мовами, або й просто “суржиком”).” [15]  Цікавим тут є оце „якщо вірити соціологам”, дані яких у цьому питанні на диво одностайні і правильно процитовані автором. З них також випливає, що упродовж 12 років незалежності розширення вживання української мови було дуже незначним – яких 1,5-2 %. Щоправда зростає (за рахунок молоді) число респондентів, які виступають за її більш широке вживання, та дещо зменшується частка тих, хто є прихильником надання російській статусу другої державної (чи то „офіційної”, що одне й те ж).

За даними цитованого тут загальноукраїнського опитування, в якому людей питали про те, якою мовою вони переважно розмовляють удома, розрив між „рідною” та вживаною мовою становить для української мови біля мінус 17 відсоткових пунктів, а для російської плюс 17 (див. таблицю 4).



Таблиця 4. Ставлення до мов та їх вживання в Україні

Мова

переписи

опитування 2000р.

1989 р.
(рідна мова, %)

2001
(рідна мова, %)

мова, якою переважно розмовляють вдома (%)

українська

64,7

67,5

50,75

російська

32,8

29,6

46,96

інші мови

2,5

2,9

2,29

Україномовне населення, за ознакою мови, яку переважно вживають удома, становить ледь більше 50% населення України.  Приблизно стільки ж опитаних визнали себе україномовними українцями – при тому, що серед людей, які розмовляють удома українською, є незначний відсоток росіян, і так само незначний відсоток тих, хто відніс себе до україномовних українців, вдома, як виявилось, не розмовляють переважно українською (очевидно, через сімейні обставини). Серед українців українофони становлять приблизно 2/3 від їх загального числа. Таблиця 5 показує, якими мовами розмовляють люди з різною національною приналежністю та різною етнічною самоідентифікацією.

Таблиця 5. Вживання мов різними людьми різних національностей.

Етнічні групи (за національністю та етносоціальною самоідентифікацією)

Національна приналежність

Eтносоціальна самоідентифікація

Якою мовою Ви переважно розмовляєте вдома?

україн-
ська (%)

росій-
ська  (%)

інша  (%)

всього (%)

україн-
ська  (%)

росій-
ська  (%)

інша  (%)

всього  (%)

Українці

65,68

32,39

1,93

100,00

69,34

29,69

0,98

100

Росiяни

3,26

95,88

0,86

100,00

6,07

92,81

1,12

100

«Радянські люди»

20,96

72,24

6,80

100

Інші національності

5,56

74,44

20,00

100,00

12,50

64,58

22,92

100

Важко відповісти

35,71

61,43

2,86

100

Інше

23,68

65,79

10,53

100

Всі національності в середньому

50,75

46,96

2,29

100,00

50,75

46,96

2,29

100

Як бачимо, приблизно 2/3 українців вдома переважно розмовляють українською мовою: близько 66% “офіційних” українців та понад 69% тих, хто вважає себе українцями; близько третини розмовляє  російською мовою і 1-2 % іншими мовами. Основна маса росіян розмовляють своєю, російською мовою. Це засвідчили 95,88 “офіційних” росіян та 92,81% тих, хто ототожнює себе з росіянами. Українською розмовляють відповідно 3,26 та 6,07% росіян, іншими мовами — близько 1%. Серед тих, хто ідентифікував себе з “радянськими людьми” або мав труднощі з етнічною самоідентифікацією (таке найчастіше трапляється в змішаних сім’ях) також домінують російськомовні. Україномовних, проте, більше виявилося серед тих, хто вагався з відповіддю щодо своєї етнічної самоідентифікації (35,71%), ніж серед “радянських” (20,96%).

Особливості поліетнічності та багатокультурності українського суспільства

Узагальнимо якісний аспект поліетнічності українського суспільства  за допомогою схеми на рис.1 (див. Додаток). Вона відображає той факт, що за статистичними та соціологічними даними можна виокремити такі групи:

1) Титульна (заголовна) нація – українці. Якщо виключити два регіони – Крим та Донбас – то в решті регіонів українців буде від 76 до 96%. Однак назвати їх домінантною (панівною) групою було б не зовсім правильно, бо як єдина спільнота українці поки що не виявили здатності виступити на захист своїх найістотніших прав та інтересів: мовних, інформаційних, культурних загалом. Основною проблемою є поділеність української етнічної нації на дві лінгвістичні підгрупи: українофонів та русофонів у співвідношенні приблизно 2:1. Російськомовних українців одні автори (М. Погрібний, М. Косів) відносять до українців, які лише на поверхні виглядають неначе росіяни. Внутрішньо (за своєю побутовою культурою, за соціальною психологією та можливо — за системою цінностей) вони залишаються самими українцями. Такі оцінки випливають з підходу до нації як “типу людей”, який міняється дуже повільно або й не міняється зовсім. Інші (М. Рябчук, С. Грабовський) схильні доплюсовувати їх до росіян, разом з якими вони творять лінгвістичну групу російськомовного населення, що протистоїть українофонам. Однак такої позиції вони дотримуються, доки міркують “статистично” і стверджують меншинність українофонів. В інших же випадках ці автори також роблять різницю між російськомовними українцями та росіянами, стверджуючи, що в Україні сформувався окремий різновид російськомовно-українського націоналізму, який він називає “креольським”. Цей націоналізм, пише Рябчук, політично є українським, а культурно — російським [16].

2) “Роздвоєна” політична еліта, що складається з панівної “креольської” еліти та, в основному, опозиційної власне української еліти. Перша перебуває в тісних зв’язках і залежності від колишнього імперського центра, а друга виконує роль контр-еліти, яка все що продовжує боротьбу за своє місце в державі, яка начебто здійснює її програмні цілі в питаннях державного і національного будівництва. Подальший розвиток країни вимагатиме збалансування еліт, більшої згуртованості етнічних українців і взяття ними на себе консолідучої ролі у процесі формування української громадянської нації.

Поняття громадянської нації не дорівнює сукупності усіх громадян України, але воно й не означає, що в Україні після здобуття незалежності усі мають стати етнічними українцями. Громадянська нація – це спільнота, що виникає в незалежній державі шляхом формування спільної для усіх етнічних груп ідентичності. Окрім багатьох інших спільних рис, її члени поділяють певний обсяг спільної соціетальної культури, яка використовується в діяльності публічних інституцій та в громадському житті й охоплює політичні та інші суспільні цінності, державну мову, національну символіку, уявлення про спільну історичну долю народу тощо. В Україні, коли заходить мова про внутрішню структуру соціетальної культури, предметом найбільших суперечок завжди є питання державної мови. Не вдаючись тут у подробиці, відзначу лише той факт, що мова титульної (заголóвної) нації у переважній більшості країн де-юре чи де-факто є державною мовою і виконує важливі об’єднавчі функції. З цього загального правила є окремі винятки, але якщо ми повинні саме їх брати до уваги, то цьому має передувати глибока наукова й широка суспільна дискусія, до якої поки наше громадянство ще не підійшло ні теоретично, ні психологічно.

3) Етнічні та національні меншини. Важливим чинником формування спільної громадянської ідентичності є вирішення проблем усіх етно-національних груп: як заголóвного етносу (українців), так і національних та етнічних меншин, які мають неоднаковий статус. Вони поділяються на національні та етнічні групи; на такі, що проживають компактно на кордоні зі своїми матірними країнами і такі, що живуть розсіяно по всій території України. Найбільша після українців – російська етнічна група виділяється серед інших меншин не тільки кількісно, але й за своїм специфічним статусом, а точніше – ситуацією переходу від одного статусу (домінантної групи в колишньому СРСР) до іншого (нехай і найбільшої, але меншини в межах української держави). Це не проходить безболісно, і деякі її представники не готові вже нині розпрощатися зі своїми пост-імперськими уявленнями про “добру” державу і своє місце в ній. До таких стереотипів можна віднести: особливе пошанування державної величі та могутності; негатив­не ставлення до розпаду СРСР; переконаність у вищості своєї культури; заперечення ролі українського культурного середовища у творенні громадянської нації; намагання нав’язати “особливі” стосунки з країною свого походження, що здатні обмежити український суверенітет то­що. Звичайно це стосується не усіх росіян, але з низки питань, етнічна група росіян має спільні судження.

Одним із стереотипів, успадкованих від минулого, є несприйняття стосовно себе поняття “меншина”. Свого часу більшовики зробили фетиш з “большинства”. Тих, що в меншості, вони мали за ніщо, або й за „ворогів народу”. Зневажливе — “нацмен”, як не дивно, було також породжен­ням радянських часів, продовженням якого в сучасній Росії є ЛКН – „лица кавказской национальности”. Основні аргументи, які використовують їхні речники для заперечення меншинного статусу росіян в Україні є наступні: вони не пригноблені; вони відіграють визначну роль у суспільному житті України; вони не хочуть так називатися, вважаючи цей статус принизливим.

Подібні твердження не витримують критики.  У політологічному сенсі “меншина”це будь-яка суспільна група, що не складає більшість у суспільстві, має специфіч­ні інте­ре­си і може їх відстоювати за до­по­мо­­­гою механізмів мажоритарної демократії. Тому доводиться шукати допоміжних засобів її захисту – через введення елементів консенсусної демократії, квот і т. інше. Але ці механізми застосовують лише тоді, коли становище меншини справді характеризуються рисами „міноритарності”, тобто коли без уведення додаткових заходів інтереси групи будуть представлені неналежним чином. Поняття меншості взагалі і етно-культурної меншини зокрема є ключовим у типології моделей демократії Аренда Лійпхарта, відмінності між якими стосуються насамперед способів і ступеня залучення меншин до влади. Захист меншин випливає з ідеї рівності усіх людей, яка належить до головних засад демократії.

У міжнародному праві поняття “меншина” вживається у контексті заборони дискримі­нації осіб, що належать до меншин, захисту їхніх прав на фізичне існування, культурну самобут­ність, сво­боду від примусової асиміляції. Від усіх країн, що стають на шлях  демократичного розвитку, міжна­родні організації очікують (і треба думати – не  дарма) гармонійного поєднання інтересів заголовної нації з інтересами етнічно-культурних, релігійних та мовних груп. То що ж, за умови виконання цих зобов’язань ці групи перестануть бути меншинами? Твердити так було б асурдним. Адже захист прав як окремої особи, так і групи, до якої вона належить, є неперервним процесом, що поновлюється з кожним поколінням.

Серед основних критеріїв меншин називають насамперед розмір групи: вона має складати меншість у суспільстві (порівняно з домінантною групою або з населенням у цілому, від якого меншина становить не більше 50%). До важливих ознак меншини відносять не лише кількісну, а й культурну недомінантність (що обумовлює потребу в захисті); відмінність (яка вказує на те, що є щó захищати),  групову солідарність (свідчить про усвідомлення відмінних інтересів); стійку приналежність до країни проживання, що визначається тривалістю проживання в  ній та громадянством (тобто, з поняття „меншин” виключають нових іммігрантів).  

Хоч еволюція міжнародного права вбік визнання особливих прав меншин відбувалася повільно, але ті міжнародні акти, об’єктом яких є права осіб, що належать до національних меншин, а також законодавство країн, що визнає та розвиває ці акти, тлумачать меншину як кількісно меншу, не домінантну групу громадян, котра, як правило, існує тривалий час у країні проживання, володіє етнічною, релігійною чи мовно-культурною специфікою і виявляє почуття внутрішньої солідарності. Деякі автори додають, що це “підпорядкована” або “гноблена” спільнота. Однак, чи є та або інша група гнобленою, залежить від політичного ладу та реальних етно-політичних відносин у державі, від дотримання нею міжнародних угод і зобов’язань. А останні зараз такі, що правовий статус “меншини” не тільки не погіршує становище людей, які належать до неї, а, навпаки, дає їм змогу користуватись деякими пільгами та гарантіями, захищати себе додатковими способами, які не передбачені законодавством для представників більшості. Що ж стосується реального становища меншин, то воно є дуже різним навіть у демократичних країнах. В деяких випадках меншини не лише “не гноблені”, але й перебувають й у привілейованому, з погляду формальної рівності, становищі. А в деяких – їх просто ігнорують, вказуючи на те, що права усіх людей захищені конституцією, яка нічого не говорить про окремі групи.

В Україні національні меншини визнаються на конституційному і законодавчому рівні.  Більше того, з точки зору широти тлумачення меншин (рівня інклюзивності) та низької конфліктогенності відносин з ними може бути  зразком для багатьох західних ліберальних демократій, які не бажають відмовитись від старих асиміліцяоністських доктрин і не знаходять адекватних сучасним умовам способів розв’язання проблем як недержавних націй, що входять до складу цих держав, але претендують на самостійність або автономію, так і нових імігрантів, що не бажають інтегруватись у домінантну культуру.

Як показала у своєму досліджені Галина Луцишин, [17] етнічні групи України  представлені у вищому законодавчому органі пропорційно до їх загальної кількості. Зокрема, у Верховній Раді попереднього, третього скликання етнічні українці становили 71,7%, росіяни – 22,8%, євреї – 2,0%, кримські татари і поляки – по 0,7%, білоруси, молдавани, греки – по 0,4%, угорці, вірмени, румуни, адигейці – по 0,2%. Цікавим є розподіл депутатів-росіян за партійністю: 24% не належали до жодної партії, а 48% – до КПУ, 3,7% – до СПУ, 1,5% – до Українського народного руху, а решта були розпорошені поміж десятьма центристськими партіями.  

Саме тому непопулярними в Україні є крайні прояви російського націоналізму, речники якого наполягають на непридатності поняття „меншина” для росіян, з одного боку, та на нібито існуючих утисках цієї групи українською владою, з іншого. Однак, як показують вибори, поза межами лівих сил та їхнього електорату „російська ідея” в її радикальному варіанті в Україні таки не спрацьовує.  Про це говорить неуспіх передвиборного об’єднання „СЛОн” у 1998 р. та об’єднання „Руський блок” у 2002 р. – в обох випадках отримано менше 1% голосів виборців. Оскільки право-радикальний український націоналізм також не користується підтримкою, можна зробити припущення про непріоритетність національної проблематики в суспільній свідомості та про несприйнятливість громадян України до радикальних, з авантюристичним ухилом партій та рухів (однаково, чи це УНА-УНСО, чи Руський блок). Відсутність міжнаціональної напруги є непрямим свідченням відсутності напруги в етно-національних стосунках всередині країни і виразної дискримінації якої б то не було групи, а особливо росіян. 

***

Як писав Володимир Євтух, перебуваючи  ще на посаді Голови Державного комітету України у справах національностей та міграції, „етнополітика в нашій державі спрямована на розвиток української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного організму
[іншими словами, виконує, чи принаймні має виконувати, роль етнічної серцевини в інтеграційних процесах – А.К.]; етнічних меншин, які є окремими складовими частинами цього організму, а також підтримку українців за кордоном”. [18] Я б додала до цього, що мета етно-національної політики виходить за межі підтримки окремих груп – великих і малих. Її завдання – консолідація, інтеграція їх усіх в єдиній політичній спільноті, яка через розвиток спільної для всіх ідентичності, набуває рис громадянської нації. 


Загальноукраїнська політична ідентичність


[1] Опитування проводилось на основі багатощаблевої, стратифікованої вибірки із застосуванням квотного відбору респондентів на останньому щаблі Центром соціальних і маркетингових досліджень «Социс” на замовлення Фонду держмайна України. Запитальник було розроблено членами Українського Фонду “Громадська думка”. Обсяг вибіркової сукупності – 2800 респондентів (основний масив), а також додаткова вибірка по 400 осіб у 4-х недостатньо представлених у загальному масиві регіонах. Тому загальна кількість опитаних становила 3250 осію. Помилка вибірки становить ± 3%.

[2] Пошлюсь на дослідження, в яких сама брала участь,  зокрема на соціологічні опитування у Львівській області в 1997, 1998, 2000 та 2003 рр., що були проведені були центром „Соціоінформ” на основі запитальників, розроблених членами фонду „Громадська думка”, які провели аналіз даних та опублікували дві книжки під егідою Інституту регіональних досліджень НАН України (Львівщина-98. Соціальний портрет у загально-українсько­му контексті”. – Львів, 1999. – 347 с.; Львівщина на порозі ХХІ століття. Соціальний портрет. – Львів, 2001. – 352 с.). Зараз той самий колектив,  у складі  Давимуки С. А., Колодiй А. Ф., Кужелюка Ю. А., Подгорнова В. М., Черниш Н. Й. опрацьовує результати опитування 2003 р. Методика співставна з загальноукраїнським опитуванням 2000 р. та іншими соціологічними дослідженнями, хоч багато запитань спрямовані на поглиблене з’ясування тих аспектів розвитку Львівщини, над дослідженням яких працюють названі автори: від приватизації до міжетнічних стосунків і побутовї сфери.

[3] Не можу погодитись з конформістськими, але з претензією на „постмодерність”, розміркуваннями Володимира Кулика про те, що оскільки „дані переписів традиційно сприймаються в будь-якому суспільстві як об’єктивне відбиття його реального стану”  і, внаслідок цього, програмують наше уявлення про самих себе, то начебто неважливо чи є вони достовірними насправді, чи ні. Тим більше, мовляв, що „відомості про „національність” та „рідну мову” залежать не лише від свавілля переписувачів, а й від волі громадян, котрі ті відомості надають (не документально потверджують, а декларують)”. Хоч справді і перепис, і соціологічне дослідження показують нам суб’єктивний бік соціальної реальності, це, однак, не значить, що вони не можуть давати спотвореної картини цієї суб’єктивної реальності, або що науковцям це байдуже. Тим більше неприпустимо, з точки зору наукової етики, виправдовувати фальсифікаторські наміри влади, яка, як випливає з міркувань п. Кулика, має право питати те, що легітимізує її діяльність в очах суспільства і заморочивши таким чином голову своїм громадянам, проводати політику, базовану на такій „замороченій” ідентичності (вислів Ю. Тарана).

[4] Тут і далі цитування здійснюю за Повідомленням Державного комітету статистики України „Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року”, взятому з інтернет-сайту цієї установи (info@ukrstat.gov.ua).

[5] За словами наукового консультанта президента України Елли Лібанової, як авиступала в ефірі Громадського Радіо в січні 2003 р., нині також відбувається  “процес імміграції представників третього світу в Україну”. Отже, “суспільство має бути готовим жити в поліетнічному середовищі…”, у тому числі,  з в’єтнамцями, татарами, а не лише росіянами та білорусами, як раніше.

[6] Т. Кузьо справедливо зауважує в цьому політику подвійних стандартів. (див.: Kuzio T. Parliament to Mull Ratification of Minority-Language Charter //RFE/RL Ploland, Belarus, and Ukraine Report, reproduced in 2003 UKL # 193).

[7] Ця позиція розкритикована в працях В. Кимлічки як анахронічна і невиправдана навіть з точки зору ліберальної теорії. Див.: Вілл Кимлічка. Лібералізм і права меншин. _ К.: Демократична освіта, 2002. (Розділ 4. Переосмислення ліберальної традиції).

[8] Шилз Едвард Альберт. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство // “Ї”. —  2001. —  № 21. — С. 80.

[9] David Miller. Citizenship and National Identity. — Cambridge: Polity Press, 2000 — С. 127.

[10] Володимир Євтух. Державна етнополітика УКраїни: нинішні засади і погляд у майбутнє // Українські варіантию — 1997. — № 2. — С. 4-9.

[11] Проте, саме на підставі наявності в Україні національної групи кримських татар (в суті своїй „малої нації”) деякі автори, наприклад, Олександр Тягло, автор розділу про національну різномнітність у кн. „Основи демократії” (К.: Ай Бі, 2002) називають Україну багатонаціональною державою. Я в цьому бачу велику натяжку.

[12] До речі, поділеність не є синонімом „сегментованості”. Остання означає політичну інституціалізацію поділеності, наявність у кожної групи лвасних політичних інститутів, які взаємодіють між собою і можуть бути запорукою мирного співвіснування груп, якщо виявляється неможливою їх інтеграція під дахом одних і тих самих інститутів.

[13] Див.: „Українська правда”, 8.01.2003 (www.pravda.com.ua) Пресу обійшло пояснення збільшення частки  українців М. стріхою: „Велика кількість громадян України вчинили так само, як і виходець з глухого села Чайкіне на Чернігівщині Леонід Кучма, який ще 1990 року в документах Секретаріату Верховної Ради УРСР значився “росіянином”, а вже 1992 року, ставши з простого депутата прем’єром, зробився “українцем”.

[14] Володимир Кулик. Перепис досягнень націотворення // Критика-Коментарі, 29 січня 2003.

[15] Див.: „Українська правда”, 8.01.2003 (www.pravda.com.ua)

[16] Див.: М. Рябчук Микола. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — Київ: Критика, 2000.

[17] Йдеться про кандидатську дисертацію Г.І. Луцишин „Національні  меншини у політичному житті України”, захищену у Львівському національному університеті ім. І. Франка у 2003 р.

[18] Володимир Євтух. Державна етнополітика України: нинішні засади і погляд у майбутнє // Українські варіанти. — 1997. — № 2. — С. 4.

Leave a Comment