Від перестановки слів Україна не стане іншою

Антоніна Колодій. „Від перестановки слів Україна не стане іншою” / Про підводні камені політичної реформи [Л.Кучми] / Високий замок від 24.03.03. (Опубліковано зі значними скороченнями; переглянути: Word Document повна версія, Word Document скорочена версія)


Дещо про реформування політичної системи України

Не знаю, як кому, а мені писати про перспективу запропонованих Леонідом Кучмою реформ якось навіть соромно. Відчуття – подібні до тих, які могла би мати жінка, що завагітніла внаслідок зґвалтування. Чи може вона радіти тому, що має стати матір’ю? І чи може сподіватися, що дитятко буде бажаним та повноцінним?  

Але! Емоціям – не місце, бо йдеться таки справді про долю держави. Мусимо обговорювати, щоб там не було внесене Президентом. Адже самі його собі обрали, і– нема на то ради. Наразі.  

Втім, я не маю на меті пропонувати розгадки ребусів, закладених в запропонованих до нашої уваги, таємно виготовлених документах. Догадливих людей у нас чимало, і в пресі вже висловлено чимало слушних розв’язків спущених згори головоломок. Зрештою, невже хтось не здогадується, що єдиним, що ще цікавить таку перевтомлену боротьбою з Верховною Радою та опозицією людину, як наш Президент, є збереження та примноження ним власних повноважень – так довго і в такому обсязі, в якому тільки виявиться посильним їх зберегти і примножити.

Проте є речі принциповіші, аніж бажання окремо взятої, хай навіть дуже високо поставленої людини. І називаються вони –  система. Саме її реформування проголошене найвищою метою нашого життя: адже її нам „слід, наскільки дозволяють умови, наблизити до загально­європей­ських стандартів”. Так казав Президент у своєму недавньому виступі в Харкові. Можна припустити, що умови багато не дозволять. Адже рухаємося ми за всіма параметрами до стандартів загальноазійських, а не європейських, однак відмахнутись від накресленої мети ніхто не сміє. Бо вже і сам про неї чимало наговорив, хоч, можливо, мав на увазі зовсім інші речі, ніж ті, що їх замислили ініціатори теперішніх реформ. Адже поняття системи – складне й багатопланове.

Отож, давайте почнемо з системи.

Система влади: формальна і реальна

Один мій колега студентських років полюбляв підсумовувати усі наші дискусії та політичні нарікання словами: така, брат, система… По тих часах (а часи були брежнєвські) ця думка звучала доволі виклично, адже за офіційною версією система була „супер”, і лише деякі несвідомі громадяни спричинялися до менших чи більших збоїв у її роботі.  Вже тринадцятий рік пішов з того часу, як та система завалилась. Одним із чинників, що посприяв загибелі, було кричуще розходження між словом і ділом, ідеологією і життям, системою, як вона виглядала в документах (у тому числі – й у радянських конституціях), і в дійсності. Фактично було дві системи. Одна існувала на папері й використовувалась  для запудрювання мізків своїм та іноземним громадянам. А друга існувала в житті і мала своїм призначенням забезпечити – шляхом створення жорсткої  владної вертикалі, недопущення опозиційності й вільного слова – необмежене  в часі та просторі панування її носіїв – комуністичної номенклатури.

Нібито не вдалося… Система спочила в Бозі, але її носії – номенклатура різних рівнів ­– не лише вижила, а й у деякому сенсі зміцнила свої позиції. Зробила вона це при допомозі такого критикованого нею раніше засобу як приватна власність, яка в нашій державі, за визнанням самого Гаранта наших прав (див. його харківський виступ), розподілена украй нерівномірно. Зрозуміло на чию користь. На користь тих, хто творить – ось уже понад 10 років – систему влади для тієї ж таки мети:  необмеженого в часі та просторі власного панування… Як і можна було б передбачити, вона знову витворила дві системи: формальну та реальну. Отож, виникає резонне запитання: а котру з цих систем будемо  реформувати – ту, що на папері, чи ту що у житті?

За всіма ознаками, ту що на папері. Бо і президент, і ентузіасти з опозиції говорять про такий  невеличкий штришок політичної системи, як форма правління. А не про увесь її реальний обшир (з культурою включно). І навіть не про той її вимір, який у політології називають політичним режимом і в якому втілюється справжня суть системи, а не тільки її організаційна форма.  

Яким же є тип політичного режиму в Україні? Проаналізувавши поведінку тих, хто володіє реальною владою, можна зробити висновок, що в державі уже панує авторитаризм. Його три головні ознаки: 1) зосередження виконавчої влади в руках Президента та його Адміністрації, їхнє неконституційне втручання у роботу інших гілок влади; 2) політичні переслідування і неможливість добитись правди через суд, які разом породжують страх людей перед покаранням за незалежну політичну позицію;  3) введення цензури, наявність якої усіляко заперечують (а часом – непрямо виправдовують) представники влади, але наслідки якої видно неозброєним оком.

Не має змоги виконувати свої політичні функції й опозиція. Про спосіб її формування та сферу діяльності в українській Конституції нічого не сказано, але практика усіх без винятку демократичних країн свідчить, що і більшість, і опозиція за демократії формується на основі виборів: сила, яка здобула найбільше голосів – формує уряд (одноосібно, чи  в коаліції з іншими партіями). Решта партій залишаються в опозиції („опозицій” у системах з подрібненим політичним спектром –  може бути одна, дві або й декілька). Як про-урядова більшість, так і опозиція зовсім не обов’язково мають бути офіційно оформлені.

Тиск з боку Президента, а також лідерів СДПУ(о) (особливу активність останнім часом проявляє Л. Кравчук) щодо прийняття закону про більшість та опозицію зумовлена, на мій погляд, такими їх намірами. По-перше, вони хочуть завжди і незалежно від результатів парламентських виборів підпорядковувати основні  сили в парламенті Президенту; іншими словами – творити пропрезидентську більшість, навіть якщо волевиявлення народу на виборах буде іншим. А змішана система, хоч як її називай: парламентсько-президентська чи президентсько- парламентська – цього якраз і не передбачає. По-друге, своїми малими силами вони хочуть робити „великі справи”, або, точніше, намагаються,  тиснучи на депутатів начебто заради благої цілі – утворення більшості, перетворити свої малі сили на великі.

Насправді ж, парламентська більшість є невід’ємною рисою (атрибутом) парламентаризму лише в двопартійних (Велика Британія) та двоблокових (Німеччина) парламентських (не  змішаних!) системах. У тих же парламентських системах, де партійна роздрібленість, підперта пропорційними виборами, стала нормою політичного життя, не є чимось незвичайним так звані „уряди меншості”. Їх формує партія, яка здобула відносну перемогу на виборах (набрала більше голосів, ніж будь-яка інша партія), незалежно від того, утворить вона коаліцію з іншими партіями, чи правитиме одноосібно. Якщо вона  проводитиме добру політику в інтересах усього суспільства, а сили, що утворюють опозицію – роз’єднані, то голосування за урядові законопроекти проходять успішно (тобто, при голосуванні кожного питання формується „ситуативна більшість”). Тому, головне, чого бракує нашій системі правління, полягає не в зміні назви, і навіть не в узаконенні більшості та опозиції, а в обов’язковому визнанні результатів виборів головним і таким, що не підлягає скасуванню чи спотворенню, рішенням щодо того, ХТО має формувати  уряд і разом з Президентом правити країною аж до наступних виборів. Це й має бути записано в Конституцію, якщо наші можновладці не можуть сприйняти цю істину як щось, само собою зрозуміле.   

Що і як нам пропонують міняти?

Нам пропонують виправити РЕЖИМ, що є наслідком сукупності особистісних, культурних, соціально-економічних, історичних факторів, при допомозі реформування форми правління, що само по собі є нереальним завданням.  Нова система врядування, як і попередня, наштовхуватиметься на усілякі „підводні камені”, здатні спричинити її деформацію, якщо не повне „потоплення”.  Особливо, якщо всюди й в усьому порушується процедура – основа основ демократичного правління.

Згідно з президентським проектом Українська держава має начебто перетворитися  з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Але чи так багато залежатиме від зміни назви? Мушу зазначити, що до розвалу комуністичних режимів  політологи взагалі не розрізняли таких двох форм правління. Говорилось просто про змішану або гібридну систему. Її придумав, закріпивши в конституції П’ятої Французької республіки, генерал де Голль та його однодумці. Метою французьких реформаторів була стабілізація подрібненої, поляризованої політичної системи повоєнної Франції та відродження державної величі країни. Цієї мети вони загалом досягли. Посприяла тому консолідуюча роль сильного Президента (якому, однак, не передавали усієї повноти виконавчої влади) та мажоритарна система виборів. А у нас за панацею хочуть видати трансформацію форми правління в зворотному напрямку.

Крім того, що пропонована зміна форми правління настільки мала, що вимірюється усього-на-всього перестановкою слів, вона ще й не викликає довіри.  Величезна кількість аналітиків відзначає, що під прикриттям зменшення президентських і збільшення парламентських повноважень, насправді намагаються узаконити авторитарний режим. Підводним каменем тут стане легітимація переведення усіх силових міністрів під президентське „крило”, а також сумнозвісна (з часу минулого референдуму) двопалатність Верховної Ради, яку настирливо намагаються  нав’язати суспільству президентські проектанти.  Обрана прямими та рівними виборами нижня палата парламенту, яка у всіх демократичних країнах є основною, гратиме, за пропонованою схемою, декоративну роль, а всі найістотніші повноваження переходять до поки-що невідомо як формованої верхньої палати (аналітики передбачають вирішальний вплив у ній Президента).

Якщо взяти до уваги, що ініціатори реформ не подбали про відповідність змісту формі, то не викликає подиву, що опозиція не вірить  „у чистоту помислів” ініціаторів реформ. Та й як можна повірити, що Президент раптом перетворився в палкого прихильника пропорційної системи виборів, якщо до останнього часу він робив усе, щоб такий закон не було ухвалено. Отож, як правильно зазначають представники опозиції, треба ще подивитись, яким буде підтримуваний президентом нібито пропорційний законопроект і які над- чи підводні „камені” він міститиме. Про одну з таких „каменюк”, спрямованих на зменшення сил опозиції,  чи то обмовився, чи то навмисно сказав політолог з про-президентських кіл М. Погребинський. В інтерв’ю Україні.ру він зазначив, що якщо новий закон про пропорційну систему виборів заборонить участь політичних блоків у виборах нижньої палати парламенту, то це автоматично знизить „потенційну електоральну підтримку” Ющенка, який поки що своєї партії не має. Від себе додам, що й інші партії, які тепер входять до блоку Ющенка,  будуть ослаблені тим, що знову змушені будуть боротися поодинці. А хіба не на їх дроблення були спрямовані зусилля можновладців увесь попередній час?

Про можливі негативні наслідки пропонованих змін говорять і численні намагання порушити процедуру, за якою їх намагаються запровадити: як завжди – в спішці, як завжди – за проектом, в якому „дідько ногу зламає”, як завжди – під жорстким тиском Президента та його видимих і прихованих порадників, які – як завжди! – обзивають тих, хто не з ними, останніми словами („вітчизняні „цицерони; „маячня, а не державна політика” і т.п.), а свої справжні наміри приховують. Вони ж – як завжди! –  уже тепер, де тільки можуть, порушують процедуру проведення „реформ” і обіцяють так само робити й надалі. Навіть форма внесення пропозицій Л. Кучми до парламенту викликала певні непорозуміння – через спроби створити своєрідне „подвійне дно”.

Згідно з Конституцією Президент має право законодавчої ініціативи й реалізовує його, вносячи законопроекти до Верховної Ради. За номером 3207 був зареєстрований проект закону України „Про внесення змін у Конституцію України”, який ми маємо честь обговорювати. Однак, не встигло, як кажуть, обсохнути чорнило на цьому законопроекті, як представники президентського оточення почали стверджувати, що це зовсім не законопроект, а тільки „пропозиції  для попереднього вивчення і розгляду” (така помітка міститься в назві зареєстрованого законопроекту). Почекайте… але ж до компетенції вищого законодавчого органу, яким згідно з Конституцією є Верховна Рада, не входить розгляд якихось попередніх міркувань та пропозицій. Законодавчий орган працює з уже підготовленими законопроектами, і розглядає їх згідно твердо встановленої процедури.

Та що там усталена процедура!… Серед членів  „більшості” Кучми-Медведчука є великі ентузіасти  її творення „на ходу”, під конкретне замовлення… Ось ініціативний пан Кравчук, оговтавшись після провалу своїх грудневих нововведень щодо голосування підписами і підрахунку голосів без участі опозиційних фракцій, тепер виступає з новою „ініціативою” (сама бачила, як переконливо він про це говорив по”1+1”). Виявляється, задля  успіху реформи треба, щоб парламентські фракції наперед визначили своє ставлення до внесених до парламенту (двох) законопроектів щодо зміни Конституції. При тому кожна з них повинна повідомити (чому, згідно з яким законом – залишається секретом), скільки осіб буде підтримувати ту чи іншу пропозицію…

Стоп! Це ж не що інше, як новий варіант кравчуківської ідеї ручного підрахунку голосів. Як і попередній, він не „лізе” в жодні процедурні ворота. Адже згідно з регламентом депутати Верховної Ради, як і парламентарі будь-якої іншої країни, визначаються щодо підтримки законопроектів голосуванням у залі парламенту, а не збиранням – ким би то не було – даних про їхню позицію. Визначаються депутати після проведених дебатів, обговорення різних точок зору, свідомо вибираючи найбільш підходящу для себе позицію: чи то з принципових міркувань, чи з прагматичних, зупинившись, наприклад, на найбільш прийнятній позиції серед „прохідних” (за умови, звичайно, що вони вважають необхідною саму реформу). Як  же можна зводити складну й відрегульовану процедуру прийняття рішень парламентом до цих капеесешних штучок – підрахунку голосів „без” або „до” дебатів. Просто вуха в’януть усе це слухати…

Зрозумілою є мета „реформаторів”: у разі не проходження цих, начебто „попередніх” пропозицій у парламенті, знайти інші способи його (за всіма ознаками – неконституційної) легітимації. Зробити це швидко й напористо. Звичайно, не заради якихось міфічних „європейських стандартів” (який „європеєць” наш пан Президент,  ми добре знаємо), а задля  однієї-єдиної надмети: збереження влади в своїх руках.  Для цього потрібно за будь-яку ціну вибити грунт із-під ніг опозиції, а це, у свою чергу, найлегше зробити раптовою, несподіваною зміною правил гри і вагових категорій усіх тих позицій, на які націлені гравці. Важливу роль тут може відіграти ще один процедурний момент – момент спішки. Абсолютно безпідставною, на мій погляд, є думка про те, що відсутність достатнього часу для внесення змін до Конституції є доказом несерйозності намірів Президента (А. Матвієнко). Якраз навпаки. Чим більше в таких „реформах” раптовості і чим менше часу в „реформаторів”, тим більше шансів протягти саме те, що треба. 

Система та особа

Парадокс функціонування політичних систем полягає в тому, що для встановлення незаконних, антиконститу­ційних авторитарних чи тоталітарних  режимів немає гарантованих інституційних запобіжників. Не придумало людство ще таких владних механізмів, які самі в собі містили б незборимі перешкоди для переродження створених систем на свою протилежність. Тому, усупереч поширеній в Україні, у минулому нав‘язаній марксизмом-ленінізмом думці, що особа нічого не важить, насправді дуже багато залежить саме від особи. Особливо в перехідні періоди, коли інституції ще неусталені, і в охочих установити своє самодержавне панування виникають спокуси перекроювати їх направо й наліво. Тут треба добре дивитись, на  що здатний той чи той лідер і чого можна від нього чекати в майбутньому. Добре звичайно, якщо „позитивного героя” ще й підпирає громадянське суспільство. Але супроти „демона”, який оволодів важелями владного механізму, навіть активне громадянське суспільство може виявитись безсилим.

Слід нагадати, що Веймарська республіка в довоєнній Німеччині діяла на основі строго пропорційного представництва. Саме в ній А. Гітлеру було доручено (хоч його партія й не мала абсолютної більшості місць у Рейхстазі, проте мала відносну більшість – 37%) сформувати уряд. А далі вже все залежало від уміння „гребти під себе”. Посаду Канцлера (Прем’єр-міністра в інших країнах) він перетворив на посаду Фюрера, а  згодом і парламентсько-президентську республіку трансформував у Третій Рейх. Варто згадати й становлення більшовицької диктатури. Створена ними Республіка Рад відрізнялась від західних „буржуазних” республік цілеспрямованим „злиттям гілок влади”. Але й вона за організацією владних структур найближче стояла до парламентської форми правління. В. Ульянов-Ленін, як відомо, був Головою Ради народних комісарів і саме в такій ролі проводив у життя рішення своєї, як він сам висловлювався, „правлячої партії”. Приймалися ж рішення центральними партійними органами. Йосифу  Джугашвілі  цей раднаркомівський камуфляж здався зайвим і він явочним порядком затвердив за постом Генерального секретаря партії – до нього звичайної канцелярської посади – статус найголовнішого владного інституту.

Упродовж останніх років ми всі мали змогу спостерігати, як нарощування авторитаризму в Україні також відбувалося шляхом наповнення деяких, навіть не згадуваних у Конституції інституцій невластивим їм змістом, вивищення незначних посадовців над конституційними органами влади, ігнорування ними припису Конституції . КРУ перевіряло навчальні плани вузів, втручаючись мало не в зміст прочитаних викладачами лекцій. ДПУ „с прістрастієм” обшукувало офіси певних ЗМІ, а головний соціал-демократ країни (більшовики також колись називалися соціал-демократами) намагався „витиснути” максимум влади з такої канцелярської посади як Голова президентської адміністрації. Нагадаю, що в Конституції України про цю структуру – жодного слова. Проте є положення, згідно з яким Президент може створювати, в межах виділених для цієї цілі бюджетних коштів, „дорадчі та інші допоміжні органи і служби”. Ось де місце „славної” АП – серед дорадчих та інших допоміжних органів.

Останнім часом про це, очевидно, довідався й гарант Конституції. Він видав указ, у яким викреслено попереднє положення про обов’язковість рішень Адміністрації президента  для інших інститутів влади. Та не будемо дуже тішитись з приводу цього прозріння. Адже його треба розглядати в контексті нових, набагато складніших „маневрів”, спрямованих на втримання влади в тих самих руках.

„Світовий досвід” або чи бувають ідеальні форми правління

Розвиток демократії в інших країнах показує, що немає ідеальної форми правління, яка б однаково підходила до умов усіх країн і народів. Наприклад, в Англії свою високу ефективність показує парламентська монархія. Франція та Італія також спробували парламентську форму державного правління. Проте французьким та італійським виборцям не притаманні традиційність, поштивість i прагматизм англійців. Громадя­ни Італії та Франції схильні підтримувати крайні політичні сили. Внаслідок цього як в одній, так i в іншій країні розмножилась надмірна кількість партій, не здатних до стійкого блокування, а це, у свою чергу, привело до нестабільності урядів, їх фактичної неспроможності керувати державою. Цим суспільствам, насамперед, бракувало дійової та ефективної виконавчої влади, що у Францiї помітив де Голль, який і провів конституційну реформу 1958 р., посиливши роль президента та примусивши партії блокуватись під час виборів. 

Запроваджена ним змішана (Парламентсько-президентська форма правління має свої переваги, але не позбавлена й значних недоліків. Це, насамперед, 1) можливість перетягування президентом “ковдри на себе” (чого, до речі, ні де Голль, ні його послідовники собі не дозволили); 2) протистояння президента з парламентом. Парламентська модель має інші,  не менш серйозні вади, а саме : 1) вона містить загрозу партійної (кланово-олігархічної) диктатури, здійснюваної через загальнообов’язкові рішення ЦК партії, тиск „вождя” на однопартійців тощо; 2) нестійкість коаліцій та урядів у країні з несформованою багатопартійною системою.

Водночас усі ці форми правління як мають спільні позитивні риси, які забезпечують їхню демократичність. На відміну від того, що діється в нас, в демократичних країнах президент за змішаної системи хоч і вважається главою виконавчої гілки влади, однак функції керівництва він ділить з прем’єр-міністром, якого він призначає не довільно (із наближених осіб, груп чи партій), а на основі результатів парламентських виборів.  Як і за парламентської форми правління, уряд обов’язково тут є похідним від виборів. Це означає, що прем’єр-міністром стає лідер партії, яка перемогла на виборах. З цієї ж партії або з коаліції партій, яка утворюється навкруг неї,  рекрутуються й міністри. Так що Президент, навіть маючи право розпуску парламенту не завжди має змогу підібрати собі до уряду однодумців, бо все залежить від того, за кого проголосують виборці. В цьому й полягає суть демократії: яку б форму правління не обирали в тій чи іншій країні, усе врешті-решт залежить від волевиявлення народу.

 „Українська специфіка”

Чому ж у нас усе було по-іншому? Насамперед тому, що Президент України (як і президенти інших посткомуністичних суспільств) мав змогу перетягувати все більше й більше повноважень на свою користь, бо тут ще не запрацювали Конституція і закони, громадська думка не стала інститутом демократії, а народ і опозиція не завжди були активними й не спиняли узурпаторів вчасно. А не спиняючи — розбещували. Тут є певна аналогія з навчально-виховним процесом. У якого вчителя безлад на уроці? У того, який пропускає мимо уваги спочатку незначні порушення з боку недисци­плінованих учнів, потім – більші, а потім його вже ніхто не слухає. Порушники привласнюють собі право робити все, що забажають. Узурпація владних повноважень високими посадовцями – це також привласнення собі права робити все, що вони забажають, і це також своєрідний безлад у суспільстві.

На політичній арені України до 2000 р. це виглядало приблизно так:

  • “Силові” міністри де-факто виводяться з-під керівництва Кабміну – ніхто не реагує.
  • Головою СБУ призначено кума Президента – все тихо; байдуже, що той не подає жодних надій на адекватне виконання функцій.
  • Міністром внутрішніх справ, начальником ДПА призначено людей, підібраних на засадах особистої відданості Президенту, – також усі мовчать. Байдуже, що Міністр МВД робить публічні заяви, в яких до слідства і суду називає людей злочинцями або, навпаки, “гарантує”, що “тут тільки звичайне ДТП” і нічого більше.
  • Адміністрація Президента перетворюється на “державу в державі” – слабка критика, без реальних наслідків.
  • Порушується Конституція і закони при проведенні виборів, референдумів тощо – тільки слабкий “писк” поодиноких опозиціонерів, які відважуються “воювати” самотужки.

Після 2000 р. ситуація з опором свавіллю дещо покращилась. Але й донині частина людей не усвідомила, що  перевиховувати розбещених владою – пізно і безперспективно. А тому й намагається „шукати зерна серед полови” нових пропозицій Президента. Хоч опитування громадської думки свідчать: більшість громадян України уже переконалися, що єдине добро, яке ще може зробити чинний Президент та його команда – це піти від влади менш-більш цивілізовано. Саме на це мають бути спрямовані зусилля українського політикуму і всього суспільства. А не на розгадування ребусів, закладених у запропонованих ним сирих, часом просто недопрацьованих, а часом навмисно безграмотних „реформах”.

Що ж робити?

Висновок зі сказаного такий: Важлива не стільки форма правління, скільки політичний режим; не стільки ХТО (які структури чи посадовці) керують, як те, ЯК вони це роблять. І якщо вже й проводити реформи, то насамперед спрямовані на те, щоб примусити усіх, хто займає державні посади, діяти в межах виписаних для них повноважень і у строгій відповідності з передбаченою процедурою. А рішення про те, хто має здійснювати керівництво, має бути прийняте народом – під час чесних, вільних, по-справжньому змагальних виборів.

Чи означає все це, що нам зовсім не треба нічого міняти в організації і взаємній підпорядкованості органів влади та розподілі повноважень між ними?  Ні, не означає. Однак міняти треба не все відразу, шляхом  всеосяжної конституційної реформи, а лише дещо, те що найбільше сприяє узурпації влади і встановленню авторитарного режиму. Цього можна досягнути шляхом внесення окремих, мінімум однієї, максимум – трьох-чотирьох поправок до Конституції, які стосуватимуться: 1) формування уряду на основі результатів виборів і встановлення його більшої залежності від Верховної ради; 2) розведення в часі виборів до центральних і місцевих органів влади; 3) введення виборності голів обласних держадміністрацій (вони й будуть захищати інтереси своїх регіонів);  4) виведення силових міністерств з-під виняткового підпорядкування Президенту. Система виборів до парламенту й місцевих органів влади може бути змінена без втручання в Конституцію.

Як бачимо, багато змін є протилежними до того, що пропонує Президент. Тому не варто підкреслювати, ніби він перехопив ініціативу опозиційних сил. Навпаки, упродовж усього часу  свого перебування при владі він вперто й наполегливо „реформує” систему в своїх інтересах. На цьому правильно наголосив один з його давніх сподвижників, теперішній директор Інституту  стратегічних досліджень пан Гальчинський.

Коли говорять про пропозиції Кучми як паліатив – поверхневий захід, що не зачіпає суті наших проблем, то з цим можна погодитись лиш у тому сенсі, що ці пропозиції анітрохи не поліпшують політичний режимом в Україні. Навпаки, вони дають іще більше можливостей його погіршувати – нарощувати в ньому авторитарні тенденції, законодавчо закріплювати ті антидемократичні й антиконституційні його риси, які поки що не легалізовані. Але, з іншого боку, це й вказує на те, що дані „реформи” – щось більше, ніж видимість змін та бурхливої діяльності. Це також підготовка (хоч і трохи сумбурна, бо гравці не знають на якій ділянці „фронту” їм вдасться зробити прорив на свою користь) до серйозних змін у напрямку монополізації влади Л. Кучмою та наближеними до нього можновладцями. І цьому необхідно запобігти.

***

Запроваджуючи зміни, законода­вець повинен знати не лише те, що є най­краще взагалі, але й те, що є можливим за iснуючих обставин. Цю думку висловив ще Аристотель. А видатний український політолог В. Липинський, підкреслив, що кожна нацiя може мати тiльки таку форму нацiонального державного ладу, яка виростає з її історичної традиції. Парламентські системи державного правління добре діють у країнах з високою культурою компромісів, чесними виборами, зорієнтованістю політиків насамперед на суспільні інтереси. Усього цього бракує Україні. Традиція персоніфікації влади, недовіра до колективних органів володарювання, недостатня сформованість партій та партійних коаліцій, поляризованість суспільства за партійно-ідеологічними позиціями, яка співпадає з регіональним поділом – усе це говорить не на користь парламентської форми правління в Україні. Натомість, наше суспільство потребує сильного i впливового провідника, який міг би стати  символом національного єднання, чинником інтеграції і зразком служіння суспільству. Отже, реформи мають не усувати такого керівника з нашого державного життя, а обмежити можливості його сваволі, не дати змоги йому діяти поза конституцією, домогтися від нього роботи суворо за правилами та в інтересах суспільства.

Демократії не буває без поваги до закону, з одного боку, і до волі виборців – з іншого. Справжніх реформ не буває без чесних реформаторів, здатних служити суспільству і готових виконувати вимоги законів. Якщо ж у Президента і наближених до нього осіб низька, або й зовсім відсутня правова свідомість, то запровадити принцип верховенства права у державі неможливо. Отож, готуймося до виборів і не піддаваймося дурманові, яким, за словами неперевершеного Івана Плюща,  нас у черговий раз  взялися „обкурювати”.