Антоніна Колодій. Сутність громадянського суспільства і механізми його впливу на політику. Доповідь на заключній регіональній конференції проекту «Чемпіони громадянського суспільства». Львів, 8 лютого 2003 р.
„Ще зовсім недавно в Україні, як і в Росії, громадянське суспільство нагадувало Сплячу Красуню, котра пасивно чекає, коли її хтось розбудить. На наших очах відбувається перетворення громадянського суспільства на Попелюшку з її хвилюючою історією відродження з бідності й забуття до самореалізації та розуміння”.
Григорій Немиря,
Голова правління Міжнародного фонду „Відродження”
Громадянське суспільство як стратегія переходу. Коли почався розпад комуністичних тоталітарних режимів, і науковці, й публіцисти багато писали про громадянське суспільство як передумову свободи й демократії, про те, що тільки утвердження його інститутів допоможе зробити демократичний лад стійким та повноцінним. Швидко словосполучення „громадянське суспільство” перетворилося на одне з найуживаніших понять, про точний зміст та про швидкість утілення якого в життя багато хто не задумувався. Забули й про небезпеки, які на думку Джона Кіна пов’язані з тим, що громадянське суспільство „дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою”, а тому за певних умов може перетворитися на поле битви, де „лисиці насолоджуються свободою полювати на курей”[1].
Коли ж ейфорія перших перехідних років минула, з’ясувалося, що не все так просто. Громадянське суспільство, яке, за задумом, мало би бути передумовою політичної демократії, само залежало від політико-правових інститутів і культури суспільства. Воно не могло бути впроваджене так швидко, як хотілося, і у тій послідовності, на яку сподівалися. На його розвиток, як виявилось, потрібно чекати десятиліттями…[2] Такий поворот не міг не викликати сумнівів та розчарувань. Постало запитання: а чи не означає все це, що цей ідеалізований феномен – громадянське суспільство – взагалі може й не виникнути за умов іншої, не-ліберальної, не-західної культури? Сумніви породили нарікання на концепцію, яку дехто почав інтерпретувати як свого роду знаряддя „ідеологічного проникнення” та „підпорядкування” перехідних суспільств більш розвиненим державам.
В Україні дійшло до того, що один із чільних представників „партії влади” Володимир Литвин під час виборчої кампанії 2002 р. виступив у пресі з „розвінчанням міфу” про громадянське суспільство, назвавши „підступним і хибним” уявлення про добрі наміри неурядових організацій, з якими, за його словами, найчастіше асоціюється „громадянське суспільство”. За їх „галасливою активністю” політик побачив ту небезпеку, що, діючи небезкорисливо, вони „чинять на уряди коригувальний пресинг і консультують політиків зі спеціальних питань”[3].
То ж чи справді концепція громадянського суспільства є неадекватною тим завданням, які постали перед Україною й іншими посткомуністичними країнами? Чи „правильна” вона і чи представляє якусь цінність з точки зору стратегії переходу?
Професор Києво-могилянської академії Джеймс Мейс якось зауважив, що „концепція, чи то тоталітаризм, чи будь-яка інша, може бути корисною або некорисною для пояснення певних речей, але не може бути правильною або неправильною за своєю природою…”. Поділяючи цю думку, я спробую в цій невеликій публікації з’ясувати евристичну цінність концепції громадянського суспільства: що вона пояснює і чим може бути корисна для нас?
***
Громадянське суспільство і соціальний капітал. На думку відомого соціолога неофункціоналіста Джефрі Александера “громадянське суспільство потрібно розуміти як аналітичну, а не конкретну категорію. Воно не є сферою, до якої можна доторкнутися або яку можна побачити…”[4] На перший погляд таке твердження може викликати здивування: чому це його не можна побачити, коли маса структур громадянського суспільства, що діють більш або менш ефективно, є цілком зримою реальністю? Так, але, по-перше, громадянське суспільство не зводиться до структурного аспекту. Про це говорить уже сам термін, що складається з двох слів: „громадянське” і „суспільство”. А там, де йдеться про суспільство, важливими є зв’язки, солідарність, цінності і норми, культура, до яких справді неможливо „доторкнутися”. Ступінь і форми солідарності, способи соціальної взаємодії, соціальна та політична культура часто є визначальними, коли ми судимо про те, є громадянське суспільство, чи його немає, розвинене воно чи недорозвинене. По-друге, багато непорозумінь при обговоренні проблем громадянського суспільства виникає через неврахування різниці між теоретичною абстракцією (ідеальним типом) “громадянське суспільство”, що використовується науковцями як інструмент аналізу суспільної реальності, та описовими (емпіричними) характеристиками реально існуючих громадянських суспільств, що певною мірою і в певний спосіб наближаються до цієї абстракції. Тому, говорячи про розвиток громадянського суспільства у тій чи іншій країні, ми завжди повинні пам’ятати, що йдеться саме про певну міру і специфічну форму громадянськості (до яких знову ж таки важко „доторкнутися”), а не про якийсь абсолют, який начебто десь (нехай, наприклад, у США) втілений у життя в повному обсязі і який іншим народам потрібно просто скопіювати.
Як багатогранне суспільне явище громадянське суспільство нелегко втиснути в якесь означення. Намагаючись знайти його найвлучніші дефініції, пошлюся на три авторитети в галузі соціальних наук. Уже згадуваний Александер формулює коротке, але містке визначення даного феномена: “громадянське суспільство – це сфера людської солідарності”. Близькими є погляди Майкла Вольцера, який каже, що громадянське суспільство – це “простір непримусової людської асоціації”, та Юргена Габермаса, котрий розглядає громадянське суспільство як публічну сферу суспільної взаємодії і як життєвий світ людини.
Усі ці визначення достатньо абстрактні, як абстрактними є уявлення про структуру суспільної системи, її поділ на самостійні сфери суспільного життя – політичну, економічну, соціальну, духовну, сімейну. Вони відрізняються між собою в залежності від того, яким видом суспільної діяльності люди зайняті в кожній із них, які ролі вони виконують, які зобов’язання беруть на себе, які цінності сповідують. Кожній сфері притаманні свої інститути, культура, відносини (форми взаємодії). Найбільш наближеною до громадянського суспільства (а в деяких аспектах – тотожною йому) є соціальна сфера, яка зовсім не зводиться, як у нас іноді думають, до розподілу благ та формування життєвих можливостей. Соціальна сфера, насамперед, є сферою інституціалізованого спілкування, створення стійких і тимчасових об’єднань і їх використання для індивідуального й колективного саморозвитку. Добровільні громадські об’єднання: економічні, культурно-мистецькі, освітні, благодійні, а також рухи й політичні партії (особливо – на низовому рівні або на початкових стадіях своєї діяльності), незалежні засоби масової інформації, усі інші осередки формування громадської думки, суспільної ініціативи й народного волевиявлення є інститутами громадянського суспільства.
Інституціалізоване громадянське суспільство – це розгалужена, багатоаспектна мережа різноманітних форм асоціативного життя, волевиявлення й формування громадської думки, забезпечених певною інфраструктурою й автономних стосовно держави.
Ця суспільна підсистема може називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній панує зацікавленість суспільними (громадськими) справами, а індивідуалізм та конкурентність поєднуються з готовністю до співпраці, до кооперації зусиль заради досягнення спільних цілей. Як тип взаємодії громадянське суспільство має ту особливість, що його суб’єктами виступають вільні і рівні індивіди, що вірять у свою здатність вирішувати малі і великі справи і справді це роблять, добровільно входячи й виходячи з асоціацій, належачи, зазвичай, до декількох із них одночасно. Окремий індивід, що є членом кількох асоціацій, є тим містком, який забезпечує перехресне спілкування в цілій мережі громадянського суспільства, що запобігає партикуляризму окремих об’єднань. Як тип культури громадянське суспільство асоціюється з цінностями довіри, поміркованості й толерантності. Його члени з довірою ставляться до своїх колег по діяльності, до інших людей та до суспільних інститутів, визнають право інших громадян на власну думку, її висловлення та захист. У межах структур громадянського суспільства (асоціацій, громад) формується громадська доброчесність і громадянська позиція, що знаходить вираз у понятті соціального капіталу.
Компонентами соціального капіталу є:
- мережа горизонтальних зв’язків між рівними й вільними індивідами,
- норми взаємності та довіра,
- навички колективних дій,
- відчуття причетності до суспільних справ, обов’язку та відповідальності перед іншими людьми, тобто громадянськість у її неполітичних проявах (civicness).
Соціальний капітал є ознакою зрілості й ефективності громадянського суспільства, а також тим його основним продуктом, що забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя, у тому числі (а можливо й насамперед) – на політику. Як це відбувається і яке це має значення, показано в книзі Роберта Патнама “Творення демократії”[5] і низці його статей. Основним осередком формування соціального капіталу, за Патнамом, є цивільна громада (або громадянська спільнота, як написано в українському виданні його книги), якій притаманні політично-правова рівність і домінування горизонтальних зв’язків; громадська залученість і громадська доброчесність, що означає інтерес до суспільних справ і посвяту громадській справі; налаштованість на взаємність і співпрацю; солідарність, довіра, толерантність.[6]
Громадянське суспільство, соціальний капітал і політика. На рис.1 показано, що соціальний капітал формується в межах соціальної сфери (громадських або цивільних відносин) і є її надбанням. Однак, якщо коріння соціального капіталу – в асоціативному житті цивільних громад, то його верхівка сягає ефективної діяльності демократичних політичних інститутів. Тобто, соціальний капітал справляє як внутрішній, так і зовнішній вплив. З одного боку, він формує особистість – члена громади, а з іншого – надає громадянських рис спілкуванню та взаємодії людей у межах цілої політичної спільноти. Внаслідок цього люди позитивно сприймають правові норми і добровільно їм підкоряються; вони створюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних політичних та правових інститутів.
Структура соціального капіталу та його взаємозв’язки з політичною сферою, як вони відображені на схемі, вказує на такий ланцюг залежностей: асоціації і громади Þ мережі спілкування Þ довіра та інші норми взаємності Þ навички колективних дій Þ довіра до політичних інститутів Þ політична участь Þ політична ефективність. Громадянські чесноти і взаємодії людей у політичній сфері – це сфера політичної культури, на яку впливає, з одного боку, соціальний капітал, сформований у соціальній (громадській) сфері, а з іншого – легітимність влади та правове поле суспільства. Разом вони обумовлюють певний рівень довіри до владних інституцій, рівень політичної заінтересованості й політичної участі, політичні громадянські чесноти.
Рис. 1. Соціальний капітал і політичне функціонування
Рисунок 1 відображає відносну автономність громадянського суспільства, яке формує соціальний капітал і, перетинаючись із сферою політики, передає його у сферу політичної діяльності – не через якісь особливі механізми, а через людей (інколи тих самих осіб, а інколи – інші персони, але сформовані в тому самому середовищі), через набуті ними ставлення, цінності і зразки поведінки. За умови збалансованого функціонування сфер, в них обох формується така риса поведінки людей, як “громадянськість”. Проте, в соціальній сфері, де люди виступають як члени спільнот і всього суспільства, вона виявляється як громадська зорієнтованість та здатність до взаємодії, а в політичній сфері, де людина набуває політико-юридичного статусу громадянина – як “громадянська доброчесність”, що означає сумлінне виконання обов’язків громадянина: участь у формуванні органів влади, в контролі за ними і в здійсненні пливу на політику, яку вони проводять. Політична громадянськість формалізована, більшою мірою регульована державою і залежить не лише від соціального капіталу, а й від рівня легітимності влади та інших політично-правових чинників (за Джін Коген, вона великою мірою залежить від того, ефективно чи неефективно функціонують закони та уряди і від ставлення до них громадян як до легітимних інститутів[7]).
В обох сферах громадянськість пов’язана з довірою. Генералізована довіра має два різновиди: (1) довіра просто до співвітчизників (тих людей, з якими особа не знайома), що формується під впливом громадської участі і життя в цивільній спільноті; (2) довіра до політичних інститутів, яка частково є наслідком першої, але зазнає вирішального впливу діяльності політичних інститутів, залежить від їх легітимності. Тому її доцільніше вважати компонентом політичної культури, а не соціального капіталу, а самі ці поняття розрізняти як такі, що належать до близьких, але різних сфер суспільної діяльності індивідів – громадської (соціальної) і громадянської (політичної).
Взаємозв’язок між ними базується на тому, що окрема людина, особистість, взаємодіючи з іншими людьми у межах інститутів громадянського суспільства, міняється і переносить свої нові якості на усі інші суспільні інституції, з якими їй доводиться мати справу, у тому числі й на політичні. Адже немає непрохідної стіни між громадським та громадянсько-політичним життям. Просто люди (часом ті ж самі особи) виконують у них різні ролі. Як члени суспільства вони творять мережі спілкування і власні моральні якості, а як громадяни (уже в політично-правовому сенсі) – їх застосовують, беручи участь у виборах, захищаючи свої свободи і … формуючи, через своїх представників, правове поле своєї діяльності. Іншими словами, член асоціації, цивільної громади і – ширше – громадянського суспільства екстеріоризує набуті ним досвід, навички й мораль при виконанні будь-яких інших суспільних ролей. Зворотні впливи також мають місце з тією різницею, що важко собі уявити стрибок у політику соціально пасивної людини.
Громадське (соціальне) життя ближче до кожної окремої особи, багатше формами, починаючи від найпростіших, і в ньому може знайти собі місце кожна, як завгодно мало підготовлена людина. Тому його соціалізуючий вплив первинний порівняно з політикою. І саме тому з нього починається „творення” у вказаному вище сенсі громадянського суспільства й демократії.
[1] Див.: Кін Джон. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. Переклад з англ. — Київ: “К.І.С.” / “АНОД”, 2000. – С. 51.
[2] Між тим, і про швидкість та послідовність перетворень, і про застосовність концепції громадянського суспільства до не-західних умов писалось немало. Френсіс Фукуяма в своїй чудовій статті „Примат культури” писав про „чотири рівні, на яких має відбуватись зміцнення демократії”: ідеологія, інституції, громадянське суспільство, культура. Зміни на рівні громадянського суспільства, за його словами, відбуваються набагато повільніше, ніж на двох перших рівнях, а їх швидкість значною мірою залежить від особливостей культури. („Ї”, число 21, с. 49-51). Варто згадати й міркування іншого відомого мислителя сучасності, Ралфа Дарендорфа, який про темпи перетворень писав таке: „досить шести місяців, аби написати Конституцію, шести років, можливо, вистачить для впровадження реформ, але, безперечно, й шістдесяти років бракуватиме для закладання підвалин громадянського суспільства. (Цит. За: Анні Дубентон. Громадянське суспільство в Україні: на варті демократії – „Ї”, число 22, с. 55).
[3] Його стаття “Громадянське суспільство: міфи й реальність”, була опублікована в російськомовній київській газеті «Факты и комментарии» 19 січня 2002р., а потім передрукована газетою “Дзеркало тижня” (2002, 26 січня – 1 лютого), де навкруг неї розгорнулась широка дискусія.
[4] Alexander J. Bringing Democracy Back In / Intellectuals Beyond Academy. Ed. by Ch. Lemert. – Sage, 1990. – P. 168.
[5] Putnam, Robert D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy. – Princeton: Princeton University Press, 1994. Книга перекладена українською: Патнам Р. Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. – Київ: Основи, 2001.
[6] Putnam R. Op. cit. – P. 87-90.
[7] Kohen, Jean L. Op. cit. // Philosophy & Public Policy. – Vol. 18. – №. 3. – Summer, 1998 (Special Issue) – P. 18.