Тільки у тоталітарній державі наша хата – скраю

Антоніна Колодій. “Тільки у тоталітарній державі наша хата – скраю” / Політолог Антоніна Колодій про фортецю громадянського суспільства // Високий замок. 2003. – 21 січня.


Не знаю, кого як, а мене словосполучення “громадянське суспільство” не гріє. Це поняття настільки заяложене політиками, що мало кому спадає на думку довідатися, а що ж воно означає. Так у нас було з “розвинутим соціалізмом”, “перебудовою”, “національною ідеєю”. Це з “серії”: скільки не повторюй “цукор”, солодко у роті не стане. Тому кажу чесно: звернула увагу на книгу “На шляху до громадянського суспільства” тільки тому, що вчасно на око потрапило  прізвище її автора – Антоніни Колодій, професора, політолога, в якої, здається, атрофований інстинкт самозбереження у суспільстві, де існує політична цензура і свобода слова має серйозні проблеми. Видавцеві б – “Червоній калині” – більше б авантюризму! Скажімо, переконати б автора назвати книжкову новинку – “Громадянське суспільство – перевірений рецепт як приборкати владу і розбагатіти” чи “Пікантні секрети кухні громадянського суспільства”. Звісно, відомого вченого, доктора філософських наук Антоніну Колодій важко підбити на такий популізм. Але справа виграла б: більше людей дійшли б до книгарні “Червона калина”, що у Львові, за книгою, яка вчить не боятися влади, змушувати чиновників служити суспільству і самому бути активним в активному суспільстві. Книга закликає позбуватися страху перед “всесильною владою”. “Страхом” ми і почали розмову з професором.

Антоніно Федорівно, знаю від студентів: ви не втомлюєтеся повторювати на своїх лекціях з політології: “Страх заганяє нас у глухий кут. Треба перестати боятися”. Громадянське суспільство передбачає, що в ньому кожна людина вільна, отже звільнена від страху. У такому суспільстві кожен громадянин – через громадські об’єднання, організації – має вплив на владу, на хід розвитку суспільства, держави. Який вплив і на владу, і на хід подій мають українці, – смішно говорити. Це тому, що в підсвідомості людей засів страх перед начальством, сильними світу цього ще з часів тоталітаризму?

Так, найбільше гальмує розвиток громадянського суспільства спадщина тоталітаризму. Коли запитують: “Чому ваш народ такий терпеливий?”, відповідаю: “Нічого дивуватися, він ніколи добре не жив”. Ми весь час не жили, а щось „переживали”: то голод, то війна, то післявоєнна відбудова, то перебудова… Звикли терпіти. Звикли з острахом оглядатися на владу, в очах якої народ був „об’єктом, а ініціатива завжди каралася. Тому коли оцю терпеливість, страх списують на менталітет, я не погоджуюся. Запевняю: український характер ніхто належно не вивчав, отож і прислів’я “Моя хата скраю” як таке, що буцімто стосується суті українського характеру, викликає заперечення. У кожному тоталітарному суспільстві людина волітиме бути в “хаті скраю”, бо треба вберегти себе. Інерція цього мислення зберігається тривалий час.

Але маємо щось подібне на замкнене коло: громадянське суспільство потрібне для того, щоб не боятися, а страх заважає його творити.

Саме так. Складність формування громадянського суспільства полягає в тому, що воно зачіпає глибокі пласти культури та психології людини, а вони змінюються повільно. Громадянська культура передбачає впевненість у собі, здатність бути повсякденно активним і зберігати свою потенційну активність навіть тоді, коли безпосередня участь у суспільних справах чи політиці не є необхідною. Люди в громадянському суспільстві вірять у свою силу, у те, що мають право чинити опір і,  якщо буде треба, таки здатні його чинити…

Скажімо, якщо міська влада самоуправно підвищує тарифи на квартплату, примушує платити за неіснуючу воду, закриває ринок, не забезпечивши торговцям бодай тимчасові робочі місця…

Ви навели добрий приклад. Інколи думають, що поняття громадянського суспільства це щось, пов’язане виключно з політикою. А насправді йдеться переважно про місцеві громади, про соціальну сферу, про самоврядування, про спілки та організації, в які люди об’єднуються задля вирішення власних проблем. Якщо треба, громадяни знають як  протистояти владі, примусити її діяти в інтересах суспільства, а якщо треба – здатні їй  допомогти. Суспільство тим міцніше, чим більше питань можуть вирішувати самі громадяни. Однак, неправильно думати, що громадянське суспільство розвивається тільки знизу. Багато залежить від еліти. Щоб громадяни діяли самостійно, потрібні вільні політичні інститути, відповідне правове поле, ефективний судовий захист громадян від сваволі чиновників. Усе це створює насамперед еліта. Якщо ж вона зайнята іншими проблемами, не переймається суспільними справами, то громадяни відчувають правову незахищеність, і громадянське суспільство не може набути розвинутих форм…

То ж чи маємо ми підстави говорити про громадянське суспільство, яке сприяє утвердженню демократії в Україні?

Якщо коротко, то – до певної міри. Безумовно, у нас немає „революційного” громадянського суспільства, з високим протестним потенціалом. Як казав В. Ющенко, якби готовність до масових акцій проявляли не 6% населення, а значно більше, то у нас не було б тих проблем з деформацією політичної системи, які ми маємо сьогодні. Але з іншого боку, є багато свідчень поступового нарощування м’язів українським громадянським суспільством. Його осередки є повсюди, і ми, щоб досягнути більшого, повинні належно оцінити те, що вже є. Одним із таких осередків є, до речі, і ваша газета. Маємо журнал „Ї” з його постійно діючим семінаром, маємо університет „Львівський ставропігіон” та інші створені на основі приватної ініціативи навчальні заклади, маємо правозахисні, благодійні, жіночі організації і багато чого іншого. В книжці я намагалася окреслити мережу осередків громадянського суспільства, запропонувати принципи їх класифікації, навести цифри про участь людей у них та про їх ставлення до громадських справ і громадської діяльності. Однак, ще багато треба зробити, щоб змалювати його багатобарвну картину. Проте громадянське суспільство не обмежується лише структурами. Воно має продукувати цінності політичної культури і „соціальний капітал”: віру людей у свої сили, їхню здатність до кооперованих дій, взаємну довіру і толерантність, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. І якраз у сфері культури маємо найбільші проблеми. Не громадянською є культура великої частини нашого політичного керівництва. Мені один молодий чоловік сказав: “Якби ви подивилися зсередини на наших чиновників! Який там панує дух! Це абсолютно та сама атмосфера, яку ви нам описуєте на лекціях, розповідаючи про клієнтелізм. Згори до низу – звертання тільки на „ти”, знизу догори ­– тільки на „ви”. Всевладні патрони й залежні та зобов’язані бути „вічно вдячними”  клієнти. Яка там рівність і демократія?” Водночас, великій масі простих людей громадянськість теж не притаманна: вони хочуть дочекатися, що прийде хтось один – сміливий і порядний – та й усе за них і для них зробить. Це велика помилка.

Ви пишете, що за комуністичного режиму не було громадянського суспільства. Навпаки, режим досягнув значних успіхів у формуванні „людини-пристосуванця”. То звідки ж тепер можуть з’явитися “свідомі громадяни”, що не мають страху перед владою, розуміють свою громадянську роль і місію? 

Відповідь непроста. З одного боку, спадщина комуністичного режиму важка, і немає жодної невідворотності „перемоги” громадянського суспільства. Є багато країн, де тривалий час в умовах формальної демократії влада ігнорує вимоги конституційної закон­ності, де зберігається великий розрив між формальними аспектами нібито активного громадського життя і реаль­ним статусом зовсім не впливового громадянина, де процвітають і підтримуються владою  патронажно-клієнтель­ні стосунки, в чистому вигляді притаманні мафіям, кланам та подібним до них утворенням. Саме такі стосунки в умовах сучасної України спричинилися до того, що демократія формальна ніяк не набере сили для того, щоб перетворитися в демократію реальну. З іншого боку, все починається з малого. А ми вже маємо струмочок, який може перетворитися на широку річку (звичайно, нашими зусиллями, а не сам собою). Наведу один промовистий  приклад. Він, з одного боку, свідчить про те, що далеко не всі українці міркують з позиції “моя хата скраю”, а з іншого, – ілюструє, як реагує на створення громадських об’єднань влада. Йдеться про Чернігівщину, де в м. Щорс є такий активний чоловік – Павло Семененко, справжній ентузіаст протоптування шляху до громадянського суспільства.  Дізнавшись, що він уже багато років б’ється над проблемою створення ефективно діючої місцевої громади,  я  йому вислала книгу французького вченого Алексіса де Токвіля про громадянське суспільство. Він був захоплений прочитаним і між нами зав’язалося листування. В одному з листів П.Семененко  розповідає, як він, відчувши, що справи в формуванні місцевої громади не просуваються , бо люди попросту бояться проявити ініціативу без дозволу „згори”, пішов до районного голови і нібито домовився, що той оприлюднить у пресі думку, що влада , мовляв, не проти, аби громадяни міста Щорс утворили свою громаду. Однак попри домовленість, подібна заява так  і не прозвучала… А з часом  дійшло до того, що голова райради виказав редактору районної газети своє незадоволення оприлюдненням думок А. де Токвіля про роль громад в утвердженні народовладдя, які П.Семененко  включив до своєї замітки “Самі подбаємо про свою долю”. Павло Семененко пише: “Видно керівники нашого міста відчули загрозу обмеження своєї влади”.

На Львівщині ситуація дещо інакша, але гальмівні чинники також вагомі. Як член жіночої асоціації “Взаємодія” я їздила в райони роз’яснювати, яким чином люди можуть об’єднатися заради вирішення спільних справ. І відчула: з одного боку, більшість наших громадян хотіла б співпрацювати з близькими їм по-духу людьми, належати до якоїсь організації, щось робити, якось самостійно поліпшувати власне життя. А з іншого, вони кажуть: мабуть нічого з того не вийде, бо рано чи пізно втрутиться влада і все зведе нанівець. Це дуже прикро. Наші керманичі не розуміють, що громадянське суспільство – велика творча сила, а не тільки опонент. Хоч по-справжньому  сильна та демократична влада не боятиметься й опонента, який хоче співпрацювати у напрямку розвитку демократії. Виходить, що наша влада відчуває свою слабкість і не прагне демократії. Іноді, спостерігаючи за тим, як розвиваються у нас політичні події, в якому стані опинилися засоби масової інформації, здається, що ми повернулися до часів „застою”. 

До слова, про засоби масової інформації. Основа основ громадянського суспільства – вільна преса…

Аякже, це перша ознака демократії і важливий елемент громадянського суспільства. Свобода слова і друку увійшли до гасел усіх борців за демократію, починаючи з ХУІІІ століття… Показником демократичної зрілості політиків і державних діячів є їх ставлення свободи слова і вільних ЗМІ. Якщо їх немає, чи вони переслідуються, то громадянське суспільство під величезною загрозою. Сучасне становище ЗМІ в Україні, звичайно, не можна порівняти з періодом тоталітарного правління комуністів, коли вони були абсолютно підпорядковані владі і мали виконувати завдання правлячої політичної сили. З ліквідацією цензури на початку 90-х років почався поступовий процес трансформації ЗМІ в інститут громадянського суспільства. Однак, із середини 90-х з’являється все більше обмежень свободи інформації з політичних мотивів, а також встановлення нової системи залежності ЗМІ від грошових мішків, які, на відміну від медіа-магнатів Заходу, хочуть робити на ЗМІ не тільки бізнес, а й політику. Ці негативні тенденції стають найбільш помітними під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.

То чи на тому ми шляху? Чи справді до громадянського суспільства, чи вже збилися на манівці?

Попри все, ­доки ми маємо змогу організовуватися у добровільні громадські й політичні об’єднання, чинити спротив владі, коли вона діє не в наших інтересах,  легально боротися  за певні політичні ідеали, доти ми перебуваємо на шляху до громадянського суспільства. Але формування громадянського суспільства – тривалий процес, і в різних країнах він розвивається по-різному. В Англії осередки громадянського суспільства виникали паралельно із зародженням опозиції. Опозиція була зацікавлена у тому, щоб формувати громадську думку, яка б опонувала владі. У Франції за одну ніч було зроблено те, на що пішло століття в Англії: революція дала вибух різноманітних клубів та об’єднань.( Але те, що дуже швидко вибухає, невдовзі може й погаснути). В Німеччині громадянське суспільство розвивалося через просвітницькі, письменницькі, філософські товариства. Ми ж стали на шлях громадянського суспільства наприкінці 80-х, за часів Михайла Горбачова, коли почали об’єднуватися не в офіційно інспіровані, а ініційовані самими громадськими діячами об’єднання. А усю провину за те, що тепер “збиваємося на манівці”, я складаю передовсім на владну еліту: у нашій не-правовій державі особа не почувається ні вільною, ні захищеною. Владні структури тільки-но бачать, що якась громадська організація може функціонувати як самостійна і незалежна, чи – не дай боже – опонувати владі, як тут же намагаються або підім’яти її, або роздробити. Під цим оглядом, наша політична система, на жаль,  не прогресує, а деградує. Однак це  не привід впадати у відчай. Мусимо пам’ятати: громадянське суспільство – не фортеця, що побудована раз і назавжди. Її постійно треба підтримувати. Навіть у розвинених демократіях суспільство може дичавіти, за певних умов стаючи знову негромадянським. То що вже казати про слабкі паростки громадянського суспільства у пост-тоталітарних країнах? Їх знищити порівняно просто.  Люди, які не звикли бути громадянами у повному розумінні слова, починають відступати при кожному грубому окрикові влади, чекаючи гіршого. Та все ж я залишаюся оптимістом. Демократизація в усіх країнах починається зі схвалення демократичних цінностей певною (доволі обмеженою, але всезростаючою) кількістю людей. Ці люди домагаються створення формальних політичних інститутів, які спочатку можуть діяти неналежним чином. Але з часом, з розширенням соціальної бази демократії – завдяки виникненню значного прошарку середніх власників і просто заможних людей, формуванням основ правової  держави – утверджується громадянське суспільство як самостійний центр суспільної діяльності й політичного впливу. В його структурах (і завдяки їм) формується нова, демократична, громадянська культура, яка й забезпечує якість і стійкість демократії. Успіхи переходу до ринку й демократії в інших країнах показують, що замкнені кола перехідних періодів розривати важко, але можливо. А хіба ми гірші за інших?

Розмовляла Тетяна ВЕРГЕЛЕС.

Leave a Comment