У пошуках українських реформаторів (дещо про інтерв’ю В. Ланового газеті «День»)

Від’ємний результат у науці також – результат. Цю істину, напевне, можна застосувати не лише до науки, а й до такої дражливої ділянки громадського життя в нашій країні, як пошуки майбутніх реформаторів з-поміж українських політичних діячів та аналітиків. Знаючи, хто не спроможний виконати цю роль, ми звузимо коло об’єктів цього пошуку або змінимо його напрям і, отже, матимемо більше шансів на успіх.

На такі роздуми мене навело інтерв’ю Володимира Ланового газеті «День» від 7 листопада 2013 р.

Посад і ролей у цього відомого економіста й політика за роки незалежності – «нє счесть…» (4 місяці відпрацював міністром економіки, 2 каденції відбув народним депутатом, незліченну кількість років дораджував Л.Кучмі та іншим очільникам держави та представляв їх у кабінетах міністрів). Серед цих посад є одна й громадська, яка дозволяє йому позиціонувати себе як мало не головного реформатора (поки що потенційного – через давню «помилку» Л.Кравчука, як він вважає) – це посада керівника «Центру ринкових реформ», який існує з 1992 р. Хотілося б дізнатися про продукцію цього центру; про системні напрацювання реформ, їх ідеологію, зусилля його керівництва щодо формування команди світоглядно об’єднаних фахових реформаторів. Адже людина претендує ще й на статус політика. В інтернеті на цю тему нічого не вдалося знайти. І сам В. Лановий скромно про це промовчує у своїх численних публікаціях у «Тижні» та от тепер – у «Дні».

Я стежу за публікаціями В. Ланового у ЗМІ з тієї причини, що в них ставиться два ключових для подальшого прогресу країни питання: необхідність реформ і паразитичність (узагальнене означення – моє) олігархії. Однак часом більш, а часом менш влучні, але загалом нищівні характеристики олігархату автором цих публікацій не дають (при чому – чим далі, тим більше) жодної відповіді на головне для реформатора питання: що ж робити? На кого ставити і яких дій у сфері економіки чекати від тих, на кого поставимо?

В одній з останніх своїх публікацій у «Тижні» (24.01.2013) «Олігархічну модель потрібно трансформувати у вільний ринок» (втім, як і в багатьох інших) В. Лановий слушно зазначає: «Олігархічний капітал поганий тим, що він приходить у політику, яка йому потрібна для збагачення». Але що ж далі? Правильно, далі потрібно «усунути олігархів від влади та позбавити їх можливості отримувати дохід (?), незаконні засоби для свого збагачення, впливу на політичні процеси та процес формування влади». Питається як? Як, як, і як? Можуть сказати, це питання не до економіста. Але в наших умовах той, хто обдумує реформи, повинен мати хоч якесь уявлення про те, як до них можна наблизитись і якими вони мають бути, щоб олігархи залишились і без влади, і навіть без доходу (?)

В інтерв’ю газеті «День» від 7 листопада знову направо й наліво роздаються епітети, а на ключові питання, поставлені журналісткою, відповіді настільки суперечливі, що їх фактично немає.
«День»: Тобто ви переконані, що євроінтегратором Янукович став під тиском олігархів?
Лановий: Абсолютно. Вони ховаються від Росії, її спецслужб, ховають свої гроші в Європі…
А далі:
«День»: Щодо виклику демонополізації. Ключовими монополістами в Україні сьогодні є ті ж олігархи, яких ви фактично назвали лобістами євроінтеграції Януковича. Чи усвідомлюють вони цей виклик? Можна вважати це сигналом того, що великий український бізнес готовий еволюціонувати?
Лановий: Олігархи шукають способи збагачення. Монополізація ринків — це лише один із аспектів акумулювання статків. Не менше вони заробляють, отримуючи субсидії з бюджету.

І далі – «понеслась душа в рай», створюючи барвисту картину корисливості олігархів та їхнього негативного впливу на економіку. З цією картиною можна погодитись, хоч і її можна було б зробити більш теоретично обґрунтованою. Однак, де відповідь на задане запитання: а що ж отримають олігархи від Європи, чому вони підштовхують туди Януковича? Невже тільки тому, що там краще ховатися від правосуддя, навіть підпадаючи під антимонопольне законодавство? Відповіді на це запитання я не знайшла.

«Осадок» залишився не тільки від уникнення відповіді на найголовніше питання, але й від «рівня висловлювань», які, як на мене, не відповідають статусові такого метра економічної науки й політики, яким п. Лановий себе подає: «Вони [президенти] стають краще жити завдяки цим компаніям»; «Настільки могутніми стали наші окремі бізнесмени — для них 100 мільйонів доларів за договором «на серветці» запросто перекинути — що вони можуть тримати Президента в шорах»; «алгоритм, за яким олігархи президента Кучми збиралися тут адаптуватися»; «і вони йшли, як локомотив»; «концентрація права власності в Коломойського»; «…гроші ж не можна кинути, проковтнути…» і багато інших неоковирностей. Людина яка чітко мислить економічними категоріями навряд чи буде так говорити.

І нарешті – про «амбіції і амуніцію». Усе зрештою звелося до того, що якби Л.Кравчук не звільнив В. Ланового з посади міністра економіки в 1992 р., то не було б ні президентських дострокових виборів 1994 р., ні гіперінфляції, а все в Україні пішло б як у Польщі, Угорщині, бо так говорили деякі співрозмовники В. Ланового із західних країн у 1992 р. Такі думки може висловлювати тільки людина, яка так і не зрозуміла усієї складності соціальної та політичної ситуації в Україні на початку 90-років. А тому навряд чи зрозуміє й усю складність теперішньої ситуації та можливих шляхів її зміни.

Спосіб цитування західної преси, посилання на дослідження міфічної «колумбійської школи економіки» про кореляцію революцій з роками економічного піднесення (такі приклади є, але є й протилежні, і це лише кореляція, а не причинно-наслідкова залежність), вихваляння свого більш ніж скромного внеску в державне управління (зокрема, пропозиції щодо фінансового планування державних корпорацій) говорить про те, що цей вчений уже вповні доріс до того, щоб… писати мемуари. В цьому я ще більше впевнилася, коли прочитала у Вікіпедії, що (очевидно, за сумісництвом) В. Лановий є ще й академіком Української академії оригінальних ідей та Української ракетно-космічної академії…
Віват академіку!

P.S. Журналістка Алла Дубровик, що брала інтерв’ю у Володимира Ланового, виявилась мало обізнаною з історією становлення держави й в усьому повірила своєму візаві на слово. За її уявленням, «Лановий… був помітною фігурою в українській політиці, коли про Кучму ще ніхто не знав». Підставою для цього твердження стало те, що в 1992 р. він став міністром економіки в уряді В. Фокіна і пробув на цій посаді декілька місяців. Яка тоді була «політика» в міністерствах, молоді журналісти, звичайно, не відають. Щодо Кучми, то про нього широкий загал також дізнався у тому ж таки 1992 році, коли Президент Кравчук витягнув його кандидатуру з якихось номенклатурних «заґашників» і представив Верховній раді для затвердження на посаду Прем’єр-міністра. У 1994 р. Лановий і Кучма кандидували на Президентських виборах. Але в Кучми за плечима вже був рік Прем’єрства, а в Ланового – чотири місяці перебування на посаді міністра економіки. Відповідними були й результати: у першому турі виборів Кучма набрав 31,17% голосів, а Лановий – 9, 55 %.

Leave a Comment