3. Різноманітність шляхів націотворення

Кинувши погляд на політичну карту світу, ми переконаємось, що є немало націй, які прямо і безпосередньо виростають з одного етносу на певній стадії його зрілості: Японія, Чехія, Швеція і т.д. Перетворення етносу в націю відбувається тоді, коли виникає потреба в більш тісній консолідації народу: задля розвитку економіки і культури в нових умовах; щоб встояти перед загрозою зовнішнього вторгнення чи економічного підпорядкування; або й заради досягнення власних експансіоністських цілей. На думку японського професора К. Секіне, творення японської нації почалося ще в XVI ст. Але потім настав час феодальної стагнації, коли Японія була роздріблена на окремі сьогунати і повністю ізолювалася від світу. Так тривало до 1868 р. Поштовхом до об”єднання японців під владою імператора, до національної консолідації і одночасно – до зростання їх економічної активності було усвідомлення необхідності “організуватися й протистояти західному тискові”[14]. Визначну роль у цьому зіграла політична контр-еліта, революціонери ери Мейджі, які безжалісно знищили джерело стагнації – владу феодального класу самураїв і почали енергійно і компетентно правити країною. Імператор став символом національної єдності. Він завжди “керувався інтересами Японії як культурної та етнічної єдності”. А японці – оскільки живуть на островах – етнічно напрочуд цілісні[15].

Протилежним до японського був досвід націотворення у США, Австралії та інших державах, що виникли на новому місці. Тут відбувалося перемішування етносів, діяв принцип “плавильного котла”, а найголовнішу роль у створенні нації відігравала держава зі своїми об’єднавчими зусиллями. Але і в цьому випадку ми не можемо заперечити існування певного культурно-етнічного стержня, навкруг якого відбувалась “переплавка” інших етнічних груп. У Північній Америці і Австралії провідну роль у націотворенні відіграв англо-саксонський елемент, що переважав чисельно і мав до того ж дуже розвинену загальну і політичну культуру.

Тому американську націю можна розглядати двояко: або як типовий приклад політичної нації, яка сформувалась під впливом новоутвореної держави з передовою формою правління і в якій політична культура, політичні цінності і символи є домінуючими чинниками національної інтеграції і самоусвідомлення, а етнічні ознаки відтіснені на другий план (але не витіснені із свідомості і національного буття повністю), або як певне виключення на широкій дорозі етнічної і національної диференціації людства, коли етнічні групи надалися до “переплавлення” в одну політичну цілісність завдяки відірваності від основного масиву своєї етнічної спільноти, а також завдяки їх порівняно дисперсному розселенню в умовах кількісного і культурного домінування англо-саксонського етносу. В Канаді, де з ним конкурував компактно розселений і політично зрілий французький етнічний елемент, результати консолідації не були такими вражаючими. Таким чином, американський досвід теж є до певної міри підтвердженням основного правила: націогенез всюди відбувається на базі певних етносів і означає їх подальший розвиток.

Французи є іншим прикладом нації, що утворилася під тиском держави, яка примусила окремі етноси визнати панівне становище французької мови і асимілюватися з франками у єдину націю, і знову ж маємо контрприклад: так само чинила і іспанська держава. Проте успіх консолідації тут був меншим. Такі етноси, як баски, каталонці і донині вважають себе окремими народами. Подібною є ситуація у Великобританії з уельсцями, шотландцями, не кажучи вже про Ірландію. Хоч в усіх цих країн поняття нації вживається як тотожне поняттю “державний народ”, “громадяни однієї держави”, тобто у тому ж політичному значенні, що й у Франції та США, сплавити за допомогою держави етноси в одну культурну цілісність тут не вдалося. Очевидно, причини цих успіхів або невдач ховаються у відмінностях сили та авторитетності державної влади, а також тієї високої культури, яку вона репрезентує і підтримує (Франція епохи абсолютної монархії – це світ і культурно-політичний еталон для всієї Європи); в ступені спорідненості та в рівнях розвитку домінуючого, центрального етносу, що відіграє основну державотворчу функцію, і, так би мовити, периферійних народів, котрі з ним асимілюються; в особливостях історичного періоду, коли цей процес відбувається.

В усякому разі, якби етнічні корені націй не відігравали провідної ролі в процесах націогенезу, то можна було б сподіватися на значно більший успіх асиміляторської політики не тільки згаданих вище держав, а й таких імперій як Австрійська (пізніше Австро-Угорська) або Російська. Навіть в радянський період, не зважаючи на тісні комунікації і добре ідеологічне забезпечення добровільного та насильницького перемішування народів в рамках СРСР, наміри створити “єдиний радянський народ” на російській основі лопнули, мов мильна бульбашка. А що тепер діється в колишній Югославії, про яку ще недавно (у 70-х роках) Х. Сетон-Вотсон писав: “… Комуністам Югославії геніально вдалося досягнути прогресу у врегулюванні міжнаціональних конфліктів в рамках багатонаціональної держави, хоч вони почали виконання цього завдання при тяжких обставинах”[16].

Більш влучною виявилася оцінка ролі етнічного фактору в житті націй і держав, яку дав інший визначний англійський дослідник національних процесів Ентоні Сміт. Він наголошував на необхідності вивчення етнічних витоків політичних націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав, зазначав, що “жодний тривалий світовий порядок не може бути створений, якщо ігноруватимуться повсюдні прагнення націй відшукати власні корені в етнічноу минулому…”[17].

Який би приклад ми не взяли з історії: з чехами, українцями чи алжірцями, всюди побачимо, що на певному етапі своєї зрілості “недержавні” (або так звані “неісторичні”, чи “малі”) народи можуть стійко протистояти асиміляторському тиску з боку державних націй, прагнучи до збереження своєї культурно-мовної специфіки та до перетворення на самостійних політичних суб’єктів, рівноправних дійових осіб історичного процесу. Саме неврахування їх життєздатності, ступеня культурно-психологічної і політичної готовності до самостійного існування викликає подив у пануючих націй, котрі обгрунтовано вважають свої культури більш розвиненими, але безпідставно – ‘кращими’, ‘привабливішими’ для підпорядкованих їм етносів, ніж їхні власні культури. Звідси випливають і різного роду ‘теорії’ про неприродність, штучність консолідації останніх, яка відбувається, мовляв, внаслідок вузькокорисливих дій інтелектуальних еліт, а також несерйозне ставлення іперської інтелектуальної еліти до становлення молодих держав на теренах колишнього СРСР як до якоїсь політичної гри або випадковості.

Які ж особливості становлення націй у тих народів, де створення власних держав відбулося на заключних етапах націогенезу? У Європі цей шлях пройшли дві групи країн, що суттєво відрізняються іж собою. Німеччина і Італія відзначалися тим, що завершили об’єднання своїх земель, а значить і консолідацію націй, досить пізно (аж на кінець XIX століття). Але їх культурна консолідація відбулася значно раніше. Ще до об’єднання своїх територій, ці народи створили високорозвинену сучасну культуру, яка огла обслуговувати потреби національної держави. Інша послідовність розвитку була притаманна слов’янським народам, які протягом тривалого часу перебували під гнітом чужоземних держав. Наслідком поневолення був занепад не лише політичного, але й культурного життя. Їх мова використовувалась переважно на побутовому рівні, а в деяких випадках (наприклад, на Україні) майже не поширювалась на великі міста. Неповною була соціальна структура цих народів, оскільки елітарні прошарки весь час асимілювались панівними націями. Тому виходу слов’ян на шлях націотворення передувало так зване ‘будительство’: стадія підготовчої, спочатку просвітницької, а потім – громадсько-політичної роботи інтелігенції.

Чеський вчений Mірослав Грох виділив такі фази духовного пробуд­ження і політизації цих етносів: 1. академічна, на якій історики, етнографи, мовознавці досліджують культурну спадщину та минуле даного етносу, публікуючи свої праці мовою іншого народу; 2. культурна, коли мова даного етносу, яка на попередньому етапі тільки вивчалась, тепер впроваджується в систему освіти та стає мовою літературно-художньої творчості; 3. політична, на якій усвідомлюються політичні потреби і інтереси народу, висуваються вимоги створення автономної або незалежної державності[18].

Як показано в цитованій тут статті Романа Шпорлюка, деякі народи Центральної і Східної Європи пройшли ці фази за порівняно короткий час і створили свої держави. У інших, наприклад в українців, через несприятливі зовнішні умови і деякі внутрішні проблеми, процес культурної і політичної консолідації та здобуття незалежності неодноразово зривався. І навіть зараз, коли Україна вже здобула свою державність, завдання другої фази становлення нації не повністю виконані. Є, однак, усі підстави сподіватися, що етнос, котрий витримав такі розриви поступовості у своєу розвитку і зберіг усе-таки свою культурну ідентичність та прагнення стати незалежним суб’єктом світового політичного процесу, зможе врешті самоствердитись як нація в усіх аспектах.

Розглянуті тут шляхи формування сучасних націй не охоплюють, звичайно, усієї багатоманітності процесів націогенезу в глобальному масштабі. Значна специфіка притаманна імперським націям, з одного боку, та колишнім колоніальним народам Африки та Азії, зщ іншого. Уже згадувались, хоч і дуже побіжно, особливості формування націй на Південно-Американському континенті. Нації – це колективні індивідуальності і у кожної з них своя доля і своя дорога до самоусвідомлення і подальшого культурного та політичного розвитку.


[14] Див.: Т. Секіне. Дві японські перебудови // Наука і суспільство. 1990. №12. с. 24-25.

[15] Там же.

[16] H. Seton-Watson. Op. cit. p.142. Цей приклад показує, що недооцінка етнічного фактору веде часом до серйозних теоретичних помилок і до неправильної оцінки політичної ситуації.

[17] A. Smith. The Ethnic Origins og Nation. – Basil Blackwell, 1986, p.2 (Цит. по: М. Богачевська-Хом”як. Про вжиток методологій студій жіноцтва в дефініції націоналізму // Політологічні читання. 1993. №4. с. 117).

[18] Див.: Р. Шпорлюк. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII – початку XIX ст. // Україна: Наука і культура. Вип. 25. К., 1991. С. 159-160.

Leave a comment