Позачергові президентські й парламентські вибори 2014 року в Україні: особливості та наслідки

[2015]

Колодій Антоніна. Позачергові президентські й парламентські вибори 2014 року в Україні: особливості та наслідки // Україна: політичний портрет. 2015 / Бюлетень Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. – К.: 2015 (у друці)

За кількістю історичних і просто значущих подій 2014 рік в Україні потягне на декілька років. Відбулася Революція гідності, результатом якої стало повалення огидного клептократичного режиму Януковича, переорієнтація країни на європейські цінності і суспільні зміни, які їм відповідають. Як влучно зауважив Олександр Пасхавер, критерієм справжності цієї революції стала розв’язана режимом Путіна гібридна війна проти України і розпалювання нею сепаратистських рухів на Сході країни – з метою не допустити успішного досягнення цілей революції та її поширення на Росію[i]. Випробування, які принесла з собою ця війна, перевершили навіть ті, яких Україна зазнала під час розвалу СРСР і комуністичної системи. Тоді вдалося уникнути кровопролиття і людських жертв, хоча економічне падіння було карколомним. Тепер розвинені країни Заходу допомагають Україні дещо стримати фінансово-економічну кризу, яка є наслідком «господарювання» попереднього режиму, але подолати її без проведення структурних реформ – неможливо.

Підсилена війною, втратою сотень і тисяч людських життів і необхідністю додаткових фінансових ресурсів на армію, криза дошкульно б’є як по наших можливостях воєнного протистояння, так і по здатності уряду проводити реформи, на які теж потрібні кошти. Щоб усвідомити, наскільки важко робити реформи в умовах війни і глибокої фінансово-економічної кризи, варто лиш прочитати підрахунки Джорджа Сороса щодо масштабів фінансових вливань, які потрібно було б зробити в економіку України, щоб реформи відбулися[ii]. Згадуючи приклади успішного реформування зруйнованих та занепалих економік урядами Л. Ерхарда в Німеччині чи Л.Бальцеровича в Польщі, ми часто забуваємо про величезну роль плану Маршалла в першому випадку і списання боргів та надання іншої фінансової допомоги – в другому, без чого успіх їхніх реформ міг би бути не таким певним.

Усе це слід мати на увазі, коли будемо оцінювати наслідки президентських і парламентських виборів 2014 р., зокрема їх вплив на формування політики Уряду та Президента, яку неможливо аналізувати поза контекстом. Хоча впливає, як мовиться, і суб’єктивний фактор: культура, соціальне походження політичних лідерів, процес їхньої політичної соціалізації, стереотипи, винесені з того середовища, в якому вони формувалися як політики.

Про особливості «тексту» і «контексту» виборів 2014 року спробуємо поміркувати в цій статті, розглядаючи вибори під кутом зору нових умов і нових вимог до політиків і політики, а також впливу результатів виборів на політичну стабілізацію і політичні зміни в Україні.

Особливості виборів 2014.

Характеристику особливостей почнемо з президентських виборів. Вони були проведені відповідно до постанови Верховної Ради України № 757-УІІ від 22 лютого 2014 р.[iii], яка встановлювала, що «Президент України В. Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення  конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки» і призначала, у зв’язку з цим фактом, позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року, у 90-денний термін з дня прийняття Постанови, як це й передбачено Конституцією України. Це були другі, після виборів 1994 року, позачергові президентські вибори в Україні. Їх проведення на той раз було викликане не просто політичною кризою, а форс-мажорними обставинами: революцією й війною, яку розпочав проти України режим Путіна, захопивши Крим, погрожуючи вторгненням військ на материкову частину країни і готуючись до реалізації операції «Новоросія» за допомогою проросійських екстремістів та колишніх діячів ПР у Південно-Східному регіоні.

Впевненості в тому, що вибори вдасться провести, не було ні в кого, але була гостра потреба і тверда рішучість зробити це в якомога стисліші терміни. Адже путінська пропаганда виправдовувала втручання РФ в українські справи тим, що в Україні стався «державний переворот» і що влада нібито була насильницьким способом захоплена «хунтою» (лайливе в розумінні російського обивателя слово). Насправді, хоч в.о. Президента дійсно був фігурою тимчасовою і володів меншою легітимністю та ніс меншу (насамперед, моральну) відповідальність, ніж обраний на всенародних виборах Президент, після втечі Януковича керівництво держави було утворене легітимним способом, з усіма необхідними голосуваннями у законно обраному парламенті, відповідно до чинної Конституції[1].

І труднощі, і переваги виборів 2014 року полягали в тому, що це були післяреволюційні, післямайданні вибори, коли очікування народу були дуже високі і достатньо радикальні. Більшість виборців виявляли ентузіазм і патріотизм, були переповнені сподівань, що вибори стануть кроком до нової якості української політики. «Вперше перед президентськими виборами 2014 року більшість населення – 58%  – вірила в те, що вибори дадуть змогу поліпшити ситуацію  в Україні»[iv]. За даними передвиборчого соціологічного опитування Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» значно змінилася мотивація виборців, зросла роль  таких мотивів надання переваги тому чи іншому кандидатові, як його  здатність забезпечити незалежність та безпеку України, об’єднати людей у різних регіонах, а також роль зовнішньополітичних орієнтацій. Так, «забезпечення незалежності України, її  безпеки та обороноздатності» віднесли до першочергових завдань Президента 13% опитаних у 2010 р. і 33% –  у 2014. Зросла також значимість питань демократії та свободи. У травні 2014 року демократію вважали найбільш бажаним типом державного устрою 61% громадян, а в  грудні 2009 р. – 37%; готові були терпіти певні матеріальні труднощі заради особистої свободи та дотримання громадянських прав у травні 2014 р. 46,5% проти 35% у грудні 2009[v].

Післямайданний період обумовив і вищу активність, і вищу вимогливість громадянського суспільства і народу до своїх обранців. Як відзначив на своїй сторінці у ФБ політичний експерт Володимир Горбач, на цих виборах українська нація показала себе у новій якості – сучасної громадянської нації, яка обрала собі не месію, а наказного гетьмана «під виконання головної задачі – об’єднання країни і гарантування її державного суверенітету й територіальної цілісності». Під цим кутом зору, а також під кутом зору здатності Президента реалізовувати ним же висунене гасло «жити по-новому» й потрібно оцінювати наслідки виборів та дії Петра Порошенка на президентській посаді.

Вищий рівень відповідальності за наявності фаворита громадської думки, яким був П.Порошенко взимку та навесні 2014 р.[2], забезпечив можливість проведення виборів в один тур. Незважаючи на високий рівень радикальних настроїв, виборці виявляли розуміння, що війна вимагає деяких компромісів, зокрема, якомога швидшого утвердження легітимної влади. Через захоплення Криму, агресивні наміри Росії щодо інших українських територій у політикумі й серед громадян ширилося переконання, що демократичні сили мають домовитися й висунути одного кандидата, який би отримав мандат народної довіри та міг упевнено, а коли треба, то може й жорстко здійснювати владу в умовах війни та кризи.

Єдиного кандидата від усіх демократичних сил висунути не вдалося, але дві політичні сили знайшли порозуміння. Вперше в історії українських виборів другий за рейтингом кандидат Віталій Кличко уступив дорогу іншому кандидатові з близькими політичними переконаннями. 29 березня 2014 р. він заявив про відмову балотуватися на пост Президента заради висунення єдиного, найбільш рейтингового  кандидата від демократичних сил Петра Порошенка. До цього кроку В.Кличка, звичайно, спонукали й інші міркування: те, що як політик він втрачав свої переваги після зникнення з політичної арени В.Януковича; що у нього, натомість, з’явився реальний шанс виграти вибори на посаду мера м. Києва; що саме так поступити йому, можливо (за даними ЗМІ), радили спонсори партії «УДАР», зокрема олігарх Дмитро Фірташ, який начебто зустрічався з П.Порошенком та Кличком у Відні[vi]. Як би там не було, але сам факт порозуміння між двома провідними політичними лідерами був знаковим для української політики і це було головним.

За результатами першого туру виборів Петро Порошенко отримав близько 55% голосів виборців[3]. Вибори не проводились на тимчасово окупованій території Криму, хоч  частина громадян (приблизно 30 тис.) змогли приїхати і проголосувати в м. Херсон. Значні труднощі у проведенні виборчої кампанії та голосуванні мали місце у деяких містах і районах східних областей, у частині яких виборчі дільниці не змогли працювати. Неучасть у голосуванні більшості виборців Криму, а також частини виборців Луганської та Донецької областей покращувало відносний сукупний результат демократично налаштованих кандидатів, а з іншого боку, послаблювало позиції П.Порошенка як Президента усіх українських громадян. Втім, позитивним моментом було те, що голосування за Порошенка було відносно рівномірним по всій території України. У жодній з Південних та Східних областей, які упродовж тривалого часу були «вотчиною» Партії регіонів, за П. Порошенка не проголосувало менше третини виборців, усюди він був фаворитом перегонів, зайнявши перше місце за кількістю отриманих голосів.

Основні суперники переможця виборів значно від нього відставали. Друге місце, як і очікувалось, зайняла лідер ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко з результатом близько 13 % голосів, на третьому місці опинився лідер Радикальної партії Олег Ляшко (понад 8%). Цей політик показав себе вправним популістом-радикалом, який зумів перетягнути на свій бік чималу кількість виборців, які хотіли бачити Президентом нову й радикально налаштовану на злам старої системи людину (наскільки О.Ляшко реально був саме такою людиною – інше питання). По 5% з лишнім голосів набрали Анатолій Гриценко та Сергій Тігіпко.

Жоден з названих кандидатів не володів достатнім впливом, щоб у разі другого туру виборів зібрати більше голосів, ніж Петро Порошенко. Тому ставка на перемогу в першому турі була цілком виправданою. Вона дала змогу скоротити виборчу кампанію на три тижні, зекономити кошти, уникнути ризику зриву виборів зовнішнім ворогом, а також забезпечити високий рівень легітимності обраному Президентові. Він був компромісною фігурою, що має свої позитивні та негативні риси (як і кожен інший кандидат), однак йому не можна відмовити у зваженості та професійності. Окрім того, П.Порошенко був учасником і Помаранчевої революції, і Революції гідності, відвідував під час виборчої кампанії найбільш небезпечні території і тому сприймався виборцями як мужня людина, здатна вести країну в правильному напрямі. Без цього агітація на користь виборів в один тур не спрацювала б.

Одним із передвиборчих зобов’язань П.Порошенка був розпуск Верховної Ради і проведення парламентських виборів за новим виборчим законом, який мав запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками. Складнощі полягали в тому, що це треба було робити у співпраці з депутатами, більшість яких не хотіла ні саморозпускатися, ні тим більше запроваджувати нову виборчу систему. Усе ж таки Президенту разом з партнерами з демократичних фракцій вдалося створити передумови для розпуску парламенту шляхом розвалу старої і утримання від створення нової коаліції упродовж більше місяця, що згідно зі статтею 90 Конституції України давало право Президенту припинити повноваження Верховної Ради. Це й було зроблено 27 серпня 2014 р.[vii] Однак закон про нову виборчу систему так і не був підтриманий, а Президент порівняно легко погодився на те, що вибори до Верховної ради проводитимуться за змішаною виборчою системою. Вона була очевидно вигідною для новоутвореної партії Президента «Блок Петра Порошенка», але водночас створювала найкращі можливості для «колишніх» знову зайти у владу й стати «недоторканними». Попередній досвід використання змішаної системи в Україні у 1998, 2002, 2012 роках свідчив, що одномандатні округи мажоритарної складової виборів були під найбільшою загрозою підкупу, зловживань і навіть насильства. Не вдалося цього повністю уникнути й на цей раз, хоча загалом, при проведенні виборчих кампаній (і президентської, і парламентської) стався розрив з практикою останніх виборів у 2010 і 2012 рр. і країна загалом повернулася до демократичних засад виборчого процесу.

Тож серед прикметних рис виборів у 2014 році слід відмітити різке зменшення випадків застосування адмінресурсу, вищий рівень прозорості та чесності виборчого процесу, невикористання – у масовому масштабі – насильства й обману під час виборчої кампанії (хоч були «округи-заповідники», де усе це, на жаль, практикувалося[viii]). Характерною рисою було також несхвальне ставлення громадян до чорного піару та ведення кампанії на негативі (хоча деяким кандидатам, зокрема й Юлії Тимошенко під час президентських перегонів,  цього не вдалося уникнути, що негативно вплинуло на їхній результат). Завдяки тому, що вибори відбулися достатньо демократично, чесно і відкрито, їх результати ніхто не заперечив і не знівелював у той чи інший спосіб.

Як на парламентських, так і на президентських виборах 2014 р. основна боротьба відбувалася між політичними однодумцями, представниками колишньої опозиції, які підтримували Майдан, європейський вибір і, принаймні на словах (говорю про популістів), сповідували європейські цінності та прагнули до побудови в Україні правової демократичної держави. Цим була обумовлена така риса виборчих змагань як схожість політичних програм основних фаворитів президентських виборів[ix], незначна роль на парламентських перегонах писаних програм політичних сил (принаймні чотири з яких появилися буквально перед виборами – БПП, НФ, ОБ, ПС). Довіра виборців базувалась насамперед на попередній політичній діяльності кандидатів, особливо на їх ставленні до Майдану та участі в ньому, а також у війні на Сході країни. Певного значення надавали тим головним месиджам, з якими кандидати звертались до виборців, а також методам політичної боротьби, які вони застосовували. Суцільний негативізм, обливання брудом суперників, неправдиві заяви (за умови їх розвінчання) понижували рейтинги кандидатів, хоч вони це не завжди адекватно оцінювали. Такі, з дозволу сказати, «особливості» української  політики виглядали особливо неприйнятними тому, що йшлося про змагання між політиками одного, проєвропейського напряму, які декларували свою відданість демократії і прагнення до творення нової України.

До негативних рис минулих виборчих кампаній слід віднести несподівано низьку явку виборців, особливо на виборах до Верховної Ради (52,4%). На президентських виборах явка була на звичному рівні: 60,3%, але не перевищувала його. Для післяреволюційного періоду з його очікуваннями масового включення молоді в політичний процес це виглядає трохи алогічно. Адже виходить, що очікуючи появи на політичній арені нової еліти, суспільство й надалі доручає її селекцію більш дисциплінованому старшому поколінню. Виглядає також, що переважна частина молоді, яка була захопилась революційним процесом під час Майдану, дуже швидко потім демобілізувалась, проявивши соціальну лінь і неготовність до рутинної політичної участі.

Збереглася в суспільстві й низка старих форм взаємодії кандидатів з виборцями, таких як спроби підкупу (індивідуального й колективного), а також «вкладання» ресурсів в округ, за яке виборці були готові «віддячуватись», залишаючи поза увагою питання про те, звідки бралися ці ресурси. Винуваті в цьому і виборці, і політики, які упродовж усіх років незалежності привчали людей ставити знак рівності між матеріальною і політичною спроможністю кандидатів у депутати. Переучувати було б найлегше переходом на іншу виборчу систему, яку, треба сподіватись, Верховна Рада таки запровадить до наступних виборів.

Достатньо високим був також рівень популізму, який є ще однією традиційною рисою української політики. Під кінець виборчої кампанії виборці здається менш-більш розібралися з партіями, дещо понизивши свій інтерес до Радикальної партії, «Батьківщини» тощо. Однак того ж не можна сказати про окремих кандидатів у депутати в мажоритарних округах. Ореол героїзму (справжній чи награний), обіцянки «з усіма ними» розправитись і «усім вам» допомогти таки працювали на користь обіцяльника.

Наслідки виборів 2014.

Загалом, позачергові президентські та парламентські вибори 2014 року, попри незадоволеність сьогоднішнім станом речей значної частини громадян та аналітиків, належать до переліку головних позитивних подій року, які справили стабілізуючий вплив на ситуацію в Україні, зміцнили становище держави в світі і дали змогу започаткувати процес розв’язання воєнного конфлікту на сході країни та реформування економічних і політичних відносин. Поки що ці процеси ідуть не тими темпами, які були б потрібні, але в цьому «винуваті» не вибори, а той людський матеріал, з якого українцям доводиться вибирати.

Внаслідок президентських виборів країна отримала легітимного і професійно підготовленого Главу держави, який зумів налагодити добру взаємодію з країнами Заходу, консолідували суспільство навкруг проєвропейського політичного курсу, почати повноцінну діяльність на усіх напрямках міжнародної політики. Результатом було насамперед підписання усіх частин Угоди про асоціацію з України з Європейським Союзом[4]. 16 вересня відбулася процедура синхронної ратифікації цієї угоди Верховною Радою України і Європарламентом.  Тобто, питання, із-за якого розпочався Євромайдан, було вирішене, хоч і не до кінця. Під тиском Росії, яка погрожувала повномасштабною торговельною війною, лідери ЄС запропонували відстрочку уведення в дію положень про зону вільної торгівлі на один рік. При цьому для України були збережені надані раніше односторонні торговельні преференції. Важливим кроком зовнішньої політики було також ухвалення Верховною Радою за поданням Президента закону скасування позаблокового статусу України[x] та схвалення курсу на тіснішу співпрацю з НАТО, хоч поки що й без прямого

Як Головнокомандувач Президент України Петро Порошенко зробив низку кроків для  відновлення боєздатності армії, стан якої зараз, на думку фахівців, незрівнянно кращий, ніж він був у березні-квітні 2014 р. Розпочато реалізацію Мирного плану Президента, спрямованого на відвернення конвенціональної війни з Росією. План передбачає  утримання Збройних сил України від звільнення захоплених терористами територій шляхом нанесення ударів по населених пунктах, від чого постраждало б мирне населення. Його основні положення включені до так званого Мінського протоколу від 5 вересня 2014 р.[xi], де були зафіксовані основні пункти домовленостей, та в Меморандумі від 19 вересня, де описані деталі перемир’я. Ці документи визначають кроки, які мають зробити Україна, Росія і незаконні збройні формування на території Донецької й Луганської областей під контролем ОБСЄ, щоб досягнути миру і перейти до створення легітимної системи управління на цих територіях відповідно до українських законів, а також – економічної відбудови. Однак крім обміну полоненими, супротивна сторона нічого з цих домовленостей не виконала. Бойовики порушують перемир’я, Росія постачає їм зброю (у тому числі у вантажівках так званого «гумконвою»), кордон не закритий, через нього продовжується проникнення незаконних збройних формувань, найманців, зброї та військової техніки з території РФ.

Політика Президента в питаннях війни і миру має ті переваги, що з нею погоджуються західні країни, які вже остаточно впевнились, що причиною конфлікту не є ні непоступливість України, ні взагалі міжрегіональні суперечності всередині самої України. Головне джерело нестабільності – політика Кремля. На цьому базується готовність  Заходу допомагати Україні, у тому числі й військовим оснащенням. Однак в Україні план Президента по мирному врегулюванню конфлікту сприймається неоднозначно. Радикальніша частина інтелектуалів і широкого громадянства вимагає від Президента політики, орієнтованої «на мілітаризацію, мобілізацію і підвищення обороноздатності», яка була б здатна забезпечити Україні перемогу[xii]. Багато хто вважає, що мирний план є проявом надмірної поступливості П.Порошенка, неврахування ним недоговороздатності російської сторони, через що питання війни і миру не вирішується.

Замість успішного завершення антитерористичної операції або переведення її в іншу, відверто воєнну фазу збройної боротьби, АТО перебуває у стадії зависання. Люди гинуть кожного дня, хоч формально з вересня триває перемир’я. Радикально налаштовані критики нагадують Президентові його слова, сказані під час виборчої кампанії, що місяцями АТО тривати не може, що його завершення – це справа кількох днів. А далі – або мир, або війна. Зрозуміло, що це була помилка. Не будучи Президентом, Петро Порошенко, очевидно, переоцінював свої можливості в досягненні миру і по-іншому дивився на усю сукупність плюсів і мінусів вибору між АТО та вступом у війну або хоча би оголошенням воєнного стану. Втім, зараз важко судити, наскільки критики мають рацію, бо ніхто достеменно не знає, як далеко може зайти В.Путін у своїх загарбницьких планах і наскільки готові Збройні сили України до прямого збройного протистояння з Росією без прямої збройної підтримки інших країн. Усі бачать, як недобре розвиваються події з реалізацією мирного плану, але нікому не дано знати, якою була б ситуація у випадку прийняття альтернативного рішення[5].

Втрата Криму не має прямого стосунку до виборів (він був анексований раніше), але від позиції обраної влади залежить майбутнє півострова. Президент наголошує, що Україна ніколи не погодиться з анексією Криму, що територія України «не продається», однак це робиться часу від часу і переважно в публічних промовах перед українською аудиторією. Тоді як на міжнародному рівні переговори ведуться про припинення воєнних дій на Донбасі – без ув’язки цього питання з проблемою Криму. Спірним є також питання про особливий порядок управління у районах Донбасу, які зараз перебувають під контролем терористів, на основі прийнятого 16 вересня 2014 р. (під тиском президента, у закритому режимі) закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». За своїм змістом і за мірою несприйняття суспільством (а також і сепаратистами!) він не міг вступити і таки не вступив у дію. Здавалось, що  після проведення сепаратистами незаконних «псевдо-виборів» 2 листопада 2014 р., були усі підстави його скасувати. Про це було заявлено, однак факт скасування не відбувся. І ось на початку січня знову чуємо про створення вільних зон та запровадження особливого управління цими територіями, звичайно, – на основі українських законів. Але хто це буде робити: люди, лояльні до України чи до Росії?  Виникає великий сумнів щодо можливості запровадити проекти поглибленої децентралізації (більшої, ніж в інших регіонах України) на територіях з частково пасивним, а частково вороже налаштованим до України населенням. Узагальнюючи, можна сказати, що мирний план Президента можна розглядати у позитивному плані лише як спосіб затягнути час і використати його для зміцнення українських Збройних Сил, а не як спосіб виходу з конфлікту.

За чинною нині Конституцією Президент має мінімальні повноваження в сфері економічної та соціальної політики. Це означає, що основна відповідальність за  реформування економіки лягає на Кабінет міністрів та Верховну Раду. Але й Президент, враховуючи надзвичайну ситуацію в країні, не має стояти осторонь. Як глава держави і гарант Конституції він є відповідальним за визначення стратегічного курсу держави у проведенні реформ, створення політичного «даху» для реформаторів. Саме під таким кутом зору можемо розглядати діяльність Національного центру реформ при Адміністрації Президента, який розробив та оприлюднив стратегічний план сталого розвитку країни до 2020[xiii]. На думку аналітиків, документ страждає певним схематизмом, однак якщо його основні положення будуть надалі конкретизуватись, його втілення справді буде під належним контролем, то він може стати одним із важелів забезпечення системності змін, які відбуватимуться в країні. У президентської партії Блок Петра Порошенка – найбільша фракція в парламенті, через яку глава держави має змогу здійснювати вплив на законодавчий процес. Відповідно, він нестиме і свою частку відповідальності за недостатню глибину й системність реформ, за проявлені нерішучість чи брак волі в реалізації задекларованих під час виборів намірів змінити країну і почати жити по-новому. Можна стверджувати, що після парламентських виборів на рівні владних структур утворилось два центри формування політики реформ: Президентська адміністрація та Кабінет міністрів, утворений новообраним парламентом на коаліційній основі.

Завдяки парламентським виборам, на яких було обрано 422 депутати, Верховна Рада оновилась на 56% і дещо омолодилась: близько 35% народних депутатів – це люди віком до 40 років; ще 37 % – від 31 до 40. Також в українському парламенті незначно, але збільшилась кількість жінок; їх тепер 48 (11%). Вперше за всі роки незалежності жінка – Оксана Сироїд – стала віце-спікером ВР. Сформувалась (також уперше!) коаліція з п’яти про-європейських демократичних політичних партій, яка становить конституційну більшість парламенту. Основою її формування було укладення змістовної коаліційної угоди, яка є складовою частиною Програми діяльності уряду. Отже, новому уряду, який спирається на коаліцію, ніщо не заважатиме домагатися прийняття необхідних реформаторських законів, якщо тільки він сам цього бажатиме та вмітиме переконати фракції коаліції і громадськість у своїх добрих намірах. Відмова від партійних квот при формуванні уряду (хоча в ньому представлені усі партії коаліції), «укомплектування» Кабінету міністерств та керівного персоналу міністерств справжніми професіоналами (у тому числі й за рахунок закордонних професіоналів), підвищить як ініціативність, так і відповідальність високих урядовців за проведення реформ. Хоча це все поки що у перспективі, треба сподіватись, що усвідомлення економічної прірви, над якою опинилося суспільство, зовнішньої загрози, яка вже привела до розколу (відколу частини) країни, а також тиск громадянського суспільства, західних кредиторів та інвесторів, а також допомога західних експертів сприятимуть зростанню реформаторських настроїв в уряді.

Одним із важливих позитивних наслідків парламентських виборів було також перегрупування політичних сил. Про вихід на політичну арену одних політичних проектів і занепад чи ослаблення інших авторові цієї публікації вже доводилось писати в іншій розвідці[xiv], тож тут відзначимо лише деякі тенденції та їх вплив на діяльність виконавчої й законодавчої влади. Спочатку президентські, а потім і парламентські  вибори спростували твердження російської пропаганди, на які на жаль піддалася частина західних ЗМІ, особливо лівого спрямування, про нібито засилля ультраправих настроїв в Україні. Націоналіст Олег Тягнибок, єдиний із трьох лідерів політичної опозиції періоду революції Гідності, що балотувався в Президенти, набрав по Україні трохи більше 1% голосів виборців, а лідер міфологізованого російською пропагандою «Третього сектора» Дмитро Ярош – лише 0,7%. Під час парламентських виборів ні «Свобода», ні тим більше «Правий сектор» не подолали 5% бар’єр, хоча окремі представники цих політичних сил отримали перемогу в мажоритарних округах (усього їх представляє 8 осіб).  Однією з причин швидкого занепаду популярності «Свободи» та її лідера, якому, як не дивно, не допомогла активна участь у революційних подіях,  була надмірна нетерпимість і неетична поведінка деяких відомих діячів цієї партії. Основну ж роль, очевидно, зіграло домінування слова над ділом та неспроможність членів партії показати себе добрими управлінцями (зокрема й у складі створеного відразу після Майдану тимчасового уряду).

Але найголовніше, що вибори забезпечили сходження з політичної арени КПУ, «Сильної України», разом з її претензійним псевдо-реформатором Сергієм Тігіпком, а також  розвал Партії регіонів. Попри те, що в східних регіонах було обрано чимало колишніх представників ПР, які ще до виборів перейменувалися в «Опозиційний блок», їхній вплив у парламенті України незрівнянно впав. Натомість двох правлячих партій, які мають найчисельніші парламентські фракції  – «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту» взагалі до виборів не існувало, а третя за впливовістю партія «Самопоміч» була мало відомою. Нині вони складають ядро коаліції і мають стати локомотивом суспільних змін, хоч поки що ця роль їм дається нелегко.

При формуванні коаліції і перших голосуваннях у парламенті добре зарекомендували себе молоді політики в усіх фракціях, які прийшли з громадянського суспільства, і проявляють принциповість у питаннях відкритості  та дотримання процедури. Поки що вони показують здатність зрівноважувати консерватизм та протидіяти пануванню прихованих лобістських інтересів  двох найбільших фракцій коаліції – Блоку Петра Порошенка (БПП) та Народного Фронту (НФ) Арсенія Яценюка[6]. Щоправда,  політична боротьба перейшла всередину коаліції (у тому числі й через відсутність реальної опозиції), яка, у випадку загострення суперечностей, може не встояти. Проте, така небезпека в даний момент не є дуже загрозливою, а її наявність певною мірою іде навіть на користь демократії: депутати й менші фракції вчаться боротися, голосуючи відповідально, по-совісті, а не за вказівкою згори чи під тиском більших фракцій, і привносять у ВР нову політичну культуру. Їхні виступи проти порушень процедури сприяють поверненню в роботу Верховної Ради принципів парламентаризму та демократичних процедур законотворення. Для стійкості коаліції потрібно, щоб великі фракції, а також Президент і Прем’єр рахувалися з вимогами цих носіїв громадських інтересів у всіх випадках, коли йдеться про принципові речі, а не про популізм. Поки що тут існують деякі тертя й непорозуміння, обумовлені тим, що і  Президент, і Прем’єр свого часу не були чужими у старій системі соціально-економічних та політико-управлінських відносин і тепер з трудом позбуваються набутих у ній звичок, які погано сприймаються після-майданним суспільством.

Старі підходи чи не найбільше помітні у підборі людей: чи то у виборчі списки, чи то на посади в Адміністрації Президента або в Уряді. Є чимало персон, яких Президент і Прем’єр тримають не тому, що вони найкраще справляються зі своїми функціями, а тому, що вони свої. В минулому довго не вирішувалось питання з заміною Міністра оборони. Тепер для суспільства залишається не меншою загадкою, чому Президент тримає неефективного Генерального прокурора, яким дуже  незадоволена громадськість, а депутати збирають підписи за його звільнення[xv]. Те саме з Прем’єр-міністром, який при формуванні нового Кабміну горою став на захист старого Міністра внутрішніх справ, за яким тягнеться шлейф незробленого по розкриттю злочинів проти Майдану. Суспільство вважає, що саме з вини очільників Генпрокуратури й МВС злочинці, що були опорою старого режиму, не покарані, а керівники держави чомусь на це ніяк не реагують. Люстрація, на яку на початку покладали великі надії, спущена на гальмах –  як через вимогу Венеціанської комісії про внесення змін до закону «Про очищення влади», так і через недолугий механізм люстрації, який цей закон передбачає. Тиск з боку «малих» партій коаліції, поради зарубіжних друзів України частково виправляють ситуацію із заміною людей при владі, проте до принципового вирішення кадрових питань так само далеко, як і до масової заміни державних службовців та/чи особового складу міліції.

Звичка домовлятися і готувати проекти рішень кулуарно, ставлячи широкий загал перед фактом, вже кілька разів підводила Президента Порошенка, понижуючи довіру до нього народу, а значить – за нинішніх умов війни і підривної діяльності кремлівських спецслужб – і рівень національної безпеки. З цим у парі йде так само неприйнятне для громадянського суспільства і його нових представників у владі порушення парламентської процедури, на яке йдуть при внесенні своїх законопроектів як Президент, так і Прем’єр-міністр. Найбільш резонансними випадками «продавлювання» Президентом законів через парламент без урахування думки і депутатів, і громадськості було прийняття в закритому режимі згадуваних уже законів «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» та «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей», а також форсоване ухвалення зміненого Закону про РНБО[xvi], який розширив повноваження Секретаря, а непрямо – й Голови Ради національної безпеки та оборони, тобто Президента[xvii].

Намагання «жити по-старому», протягуючи сирі закони без належного їх опрацювання та обговорення проявилося при голосуванні представленої Арсенієм Яценюком «Програми діяльності уряду» та бюджету країни на 2015 рік[xviii]. Поспіхом, непрофесійно виконана і не відповідна до вимог Коаліційної угоди Програма, яку лідер фракції БПП Юрій Луценко публічно назвав чимось середнім «між студентською халтурою і журналом “Мурзілка”»[xix], була на ходу поправлена у ВР, у тому числі й додаванням до неї тексту Коаліційної угоди, що дозволило депутатам за неї проголосувати. Маніпуляції з бюджетом взагалі вийшли за межі здорового глузду. Подавши документ у ВР 15 грудня і тут же забравши його на доволі тривале доопрацювання, Прем’єр-міністр, нарешті, вніс начебто готовий його варіант на обговорення й голосування в неділю 28 січня. Але одночасно було запропоновано внести поправки до 43 інших законів, від яких залежить формування дохідної частини бюджету. Їх треба було прийняти в той самий день, до голосування за бюджет.

О-пів на п’яту годину ранку 29 грудня Закон про бюджет був таки був затверджений 233 голосами депутатів, хоч коаліція налічує 302 особи. Фракція ВО «Батьківщина» й чимало інших депутатів його не підтримали, оскільки остаточний текст законопроекту не був розданий депутатам ні в друкованому, ні в електронному варіанті. Упродовж 20 годин суцільних, нехай і дуже продуктивних засідань, його просто фізично не можна було завершити. Адже внесення змін до бюджету відповідно до ново-ухвалених законів вимагало додаткових обрахунків, а на узгодження позицій усіх фракцій коаліції також потрібно було чимало часу. Тим не менше, особисте втручання Президента та черговий ультиматум Прем’єра, який знову погрожував відставкою, «допомогли» старими методами завершити «бюджетну ніч» позитивним голосуванням[xx]. Президент підписав ухвалений Закон про бюджет 31 грудня, і в той же день він був оприлюднений в газеті «Голос України»[xxi]. Втім, на сайті ВР закон з’явився тільки 12 січня. Ю.Тимошенко, лідер фракції ВО «Батьківщина» заявила, що його окремі його статті не відповідали тому, за що голосували депутати. Тому Голова Верховної Ради Володимир Гройсман пообіцяв провести перевірку, одночасно висловивши упевненість, що оприлюднений текст відповідає стенограмам засідання ВР. Крім того, ще під час представлення проекту бюджету Прем’єр-міністр Яценюк заявив, що документ підлягатиме перегляду  відповідно до домовленостей з кредиторами, і це буде зроблено не пізніше 15 лютого 2015 року.

Порушення процедури, маніпулювання статтями бюджету і намагання психологічним тиском та погрозами «оргвисновків» примусити депутатів голосувати за основний фінансовий документ країни, апелюючи до необхідності фінансування воєнних витрат та отримання кредитів, значно підірвали і без того хиткий авторитет Прем’єр-міністра і віру в нього як політика-реформатора. Враховуючи напругу в суспільстві, перемішану з недовірою до політиків як таких, з очікуванням нових розчарувань, а також те, що свої й зарубіжні вороги нинішньої влади працюють на те, щоб її якнайшвидше повалити шляхом народного бунту, така неуважність до процедури і думки громадськості та принципово налаштованої частини депутатів, дуже небезпечна. Тим більше, що зміст внесених до бюджету поправок, наносячи шкоду інтересам широких верств суспільства, неминуче породить додаткові причини для соціального невдоволення. Протести, як невід’ємну частину демократичного процесу, можна буде тримати в належних рамках тільки через діалог і через рух у напрямі виконання найголовніших народних сподівань: щодо покарання злочинців (включно з корупціонерами), наведення ладу у правоохоронній системі, а також здійснення певних кроків до виправлення найбільших несправедливостей кланово-олігархічної системи.

Поки що серед задекларованих і законодавчо підтверджених соціальних та економічних змін бракує однієї важливої ланки, яка могла б примирити владу з народом під час неминучого «затягування пасків»: зрозумілої для людей, системної антиолігархічної програми. Проблема подолання фінансово-економічної кризи має стосуватися не лише доходів простих українців, а й власників великих капіталів. Різноманітні урізання доходів населення (за деякими підрахунками, українці у 2015 році платитимуть 10 нових платежів, не отримуючи жодних компенсацій на інфляцію) мали би неодмінно супроводжуватись чіткою заявою про те, яку частку тягаря нестиме українська олігархія і, взагалі, що з нею буде в майбутньому. Ухвалення поправок до законодавства, що передбачають збільшення ренти на видобуток газу, оподаткування експорту металу, хімії та зернових за цінами світових бірж, зменшення можливостей олігархів контролювати держпідприємства – це вже дещо, але цього недостатньо. Безкарність людей, винних у злочинах проти учасників Майдану та в роздмухуванні війни на Сході, при уникненні колишніми владоможцями ще й «економічних жертв», залишає в свідомості простих людей відчуття великої несправедливості і понижує рівень їхньої готовності терпіти незгоди періоду «непопулярних» реформ.

З сукупністю названих проблем справлятися буде нелегко. Але надія на успіх є. З одного боку, її можемо пов’язувати з тими змінами, які відбулися внаслідок виборів у системі влади: з появою демократичної про європейської більшості, наявністю всередині цієї більшості чималої кількості нових, по-сучасному підготовлених і достатньо принципових людей, серйозністю суперечок між ними по суті проблем, а також з поступовим відновленням парламентаризму та перетворенням Верховної Ради в орган, що не допускатиме узурпації влади виконавчою гілкою чи Президентом. Слід пам’ятати, що уряд не є вічним. Конституція України дає змогу його змінювати на основі як особистої, так і колективної відповідальності. Вотум недовіри може бути оголошений не раніше як через рік після схвалення парламентом Програми уряду, але цей проміжок часу якраз добрий для того, щоб реально випробувати можливості чинного уряду та підібрати кандидатури для його заміни в разі необхідності.

З одного боку, має рацію Юрій Макаров, який стверджує, що «український політичний клас переживає не кінець, а лише початок своєї ротації». У парламенті й виконавчих структурах «з’явилася, можливо, невелика, але впливова група пасіонаріїв, яка повністю трансформує пейзаж, вносячи в нього необхідний елемент невизначеності. Для них перебування на посаді – спосіб самоствердитися, відчути власну корисність, стати учасником успішного проекту, поліпшити атмосферу загалом. Вони ламають правила гри й демонструють прецеденти»[xxii]. І вибори, безумовно, зіграли в цьому процесі не останню роль. З іншого боку, є підстави покладати значні сподівання на контролюючі функції громадянського суспільства. Сплеск його активності в 2014 році був свідченням здатності народу до самоорганізації, яка так виразно й героїчно заявила про себе на етапі повалення клептократичного режиму Януковича і підтвердилась, хоч уже й не так яскраво, під час виборів. Тепер вона має стати корегуючим фактором, але не перешкодою, на шляху реформ.

Висновки.

Повалення старого режиму в Україні поки що відбулося на рівні усунення від влади людей, які очолювали Партію регіонів, та руйнування їхніх політичних структур. Це сталося завдяки героям Майдану і мало своє продовження у виборах нової влади. Однак процес зламу старої системи суспільних відносин на інституційному рівні тільки розпочався. В міру його поглиблення наростатиме явний і прихований опір тих, хто отримував і продовжує отримувати вигоди від системи старих відносин. Тому успіх інституційної перебудови шляхом реформ залежатиме від готовності Президента, уряду та парламенту домагатися змін у тісній взаємодії з громадянським суспільством, вміння спиратися на нього, а також від готовності останнього до співпраці.

Непогано було б мати чітку ідеологію реформ, але оголосити її чи навіть визначити для самих себе наші реформатори бояться, і небезпідставно. Це може підняти бурю нових дискусій в інформаційній сфері (яка зараз обтяжена проблемами інформаційної війни), а також спричинитися до розвалу коаліції у сфері практичної політики. То ж поки що все робитиметься по-кроково, інкрементальним способом, з припасуванням на ходу окремих фрагментів реформованої дійсності один до одного.

Поступ у реформах не відбуватиметься – про це свідчить мало не кожне засідання Верховної Ради – без тиску, який мусить іти знизу (від громадянського суспільства), збоку (від молодих парламентаріїв, не включених в систему лобістських інтересів) та згори (від міжнародних структур, причетних до надання Україні допомоги: фінансової, матеріальної й інтелектуальної). Потреба в такому тиску обумовлена тим, що як підчас Майдану, так і після нього в Україні виникло революційне громадянське суспільство, але не було революційно налаштованих політичних лідерів (революційно – значить готових до рішучої зміни політичної й суспільної системи). Але народ обрав тих лідерів, які на час революцій й після неї показували найбільш здатними керувати країною в надскладних умовах економічної кризи та війни.

Реформаторський потенціал нинішнього керівництва країни, створеного в результаті виборів 2014 р., безумовно є більшим, ніж в усіх попередніх керівників держави, але він поки що недостатній для рішучого зламу старої системи і подолання явного і прихованого опору реформам, який чинять особи і структури старої системи. Обмеженість досягнутих ним позитивних результатів великою мірою обумовлене тим, що йому дісталася дуже важка спадщина в економічній і соціальній сфері, а також склалися гостро несприятливі умови її подолання (війна). Навіть за набагато кращих умов, реформи у будь-якій країні розтягуються на роки. Важливо лише, щоб був розроблений чіткий їх план і щоб люди, які перебувають при владі, були готові жертвувати своїми політичними амбіціями та інтересами (не кажучи вже про економічні вигоди) заради успіху задуманих змін. Цього від них має вимагати громадськість та її представники у владі.

Демократичні методи зміни як суспільної системи, так і людей при владі, не є нині заблоковані, як це було за режиму Януковича. Тому насильницьке повалення теперішньої влади, за що агітують деякі недалекоглядні політики або й просто провокатори, не є об’єктивно обумовленим. Воно не приведе до позитивних результатів, бо руйнування й будівництво – це два різні види діяльності, які потребують різного типу людей. Нові лідери, які знатимуть, що і як будувати, навряд чи з’являться в процесі руйнування. Тоді як агресор, який уже випробував чимало планів підкорення України, тільки цього й чекає. Отже, чи буде 2015 рік тільки роком випробувань та виживання, чи стане він також роком підготовки до стрибка у майбутньому успішному розвитку країни, залежатиме як від влади, так і від суспільства, а так


[1] Це була Конституція в редакції 2004 р., за повернення до якої 21 лютого 2014 року проголосували 386 народних депутатів. Підтримавши  відповідний законопроект № 4163, народні депутати визнали факт узурпації В.Януковичем влади через нелегітимне відновлення ним дії Конституції 1996 р. (без попавок 2004 р.), яка надавала більше можливостей для монократичного президентського правління.

[2] Результати соціологічного опитування, проведеного з 25 лютого по 4 березня 2014 року по всій території України центром “СОЦИС”, показали, що за П. Порошенко готові були проголосувати 21,2% виборців, за В.Кличка – 14,6%, за Ю.Тимошенко – 9,7% – http://gazeta.ua/articles/politics/_u-rejtingu-prezidenskoyi-kampaniyi-zyavivsya-novij-lider-opituvannya/545712)

[3] Усі цифрові дані про результати виборів – з офіційного сайту ЦВК (http://www.cvk.gov.ua/)

[4] 27 червня 2014 року під час саміту ЄС у Брюсселі Президент України Петро Порошенко поставив свій підпис під економічною частиною Угоди. З боку Євросоюзу Угоду підписали президенти Європейської ради та Єврокомісії і лідери усіх країн-членів Європейського Союзу. Політична частина угоди вже була підписана ще в березні Прем’єром Яценюком.

[5] Нещодавно російський опозиційний політик Константін Боровой, який раніше критикував політику П.Порошенка стосовно конфлікту на Донбасі, заявив, що він був неправий і що політика Президента України виявилась оптимальною за даних умов, такою, що йде на користь Україні. (См.: Выживание Путина будет зависеть от Порошенко – Боровой // Новости Facenews - http://www.facenews.ua/news/2015/260590/).

[6] Особливо показовими були їхні не-голосування за зміни до закону про РНБО, спрямовані на збільшення повноважень його секретаря, та за нерозданий остаточний варіант державного бюджету в ніч з 28 на 29 грудня 2014 р. і, навпаки, голосування 13 січня 2015 р. за антиолігархічний законопроект про зменшення мінімальних вимог до кворуму на зборах акціонерів компаній та законопроект про суспільне телебачення. Важливим є також інформування ними громадськості про причини непорозумінь між фракціями чи окремими депутатами.


[i] Див. Пасхавер про війну: Ця трагедія оптимістична, бо прискорює необхідні зміни [Електронний ресурс] / Олександр Пасхавер : інтерв’ю ІА  ZIK // Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2014/10/29/pashaver_pro_viynu_tsya_tragediya_optymistychna_bo_pryskoryuie_neobhidni_zminy_536038.

[ii] Див.: Сорос Дж. Нова політика порятунку України [Електронний ресурс] / Джордж Сорос // Українська правда. – 08 січня 2015. – Режим доступу:  http://www.pravda.com.ua/articles/2015/01/8/7054342/.

[iii] Постанова Верховної Ради України від 22.02.2014 року № 757-УІІ «Про призначення позачергових виборів Президента України на 25 травня 2014 року».

[iv] Вибори-2014: мотивація вибору та сподівання громадян. Що змінилося порівняно з виборами-2010? [Електронний ресурс] // Фонд демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва.  – Режим доступу: http://dif.org.ua/ua/events/mbkghkjdkgjhnlfgsdjkkl.htm.

[v] Там само.

[vi] Лещенко С. Порошенко – Кличко. Венский альянс под патронатом Фирташа [Электронный ресурс] / Сергей Лещенко // Украинская правда. – 2014. – 02 апреля 2014. – Режим доступа: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2014/04/2/7021142/; http://www.pravda.com.ua/news/2014/05/1/7024121/.

[vii] Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів. Указ Президента України від 27.08.2014 [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/690/2014

[viii] Див.: ОПОРА: На 6 округах підрахунок голосів проходить з конфліктами [Електронний ресурс] // Українська правда. – 2014. – 30 жовтня. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/30/7042753/

[ix] Самохін І. Програма по шаблону: чим відрізняються обіцянки кандидатів у президенти [Електронний ресурс] / Ігор Самохін // Українська правда. –  2014. – 25 квітня. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/04/25/7023470/

[x] Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості. Закон України від 23.12.2014 [Електронний ресурс] // Офіційний сайт ВР України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/35-19

[xi] ОБСЄ оприлюднила Мінський протокол (текст) [Електронний ресурс] // Голос України. 6 вересня 2014 р. – Режим доступу: http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=351621.

[xii] Див.: Дацюк С. Революція, війна та демократія [Електронний ресурс] / Сергій Дацюк // Українська правда. – 2014. – 18 вересня. – Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/541a829cd6476/.

[xiii] Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020″ : Указ Президента України № 5/2015 від 12 січня 2015 року. Текст документа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/18688.html

[xiv] Колодій А. Народ і партії у виборах 2014 року [Електронний ресурс] / Антоніна Колодій // Сайт незалежного культурологічного часопису «Ї». –  5.11.14. – Режим доступу: – http://www.ji-magazine.lviv.ua/anons2014/Kolodij_Narod_i_partii_u_vyborah.htm

[xv] Див. : С. Іванов. ∞дцать грехов Яремы [Електронний ресурс] // Українська Правда : Блоги. – 2015. – 16  січня. – Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/ivanov/54b94bd3322b8/ .

[xvi] Про Раду національної безпеки і оборони України. Закон України від 05.03.1998 р., із змінами, внесеними згідно із Законом № 43-VIII від 25.12.2014 [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/183/98-%D0%B2%D1%80 .

[xvii] Див.: Закон України про РНБО: що змінилося? Інфографіка сайту «Слово і Діло» [Електронний ресурс] // Сайт Радіо «Свобода». 26.12.2014 – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/media/photogallery/26764361.html

[xviii] Жартовська М. Програма Яценюка. Незадоволення та шантаж у Раді [Електронний ресурс] / Марія Жартовська // Українська правда. – 2014. – 12 грудня. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/12/12/7051711/ .

[xix] Луценко про програму уряду: халтура, Мурзілка, азбука для Буратіно [Електронний ресурс] //   Українська правда. Новини. – 2014. – 11 грудня. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/12/11/7047919/.

[xx] Див.: Мусаєва-Боровик С. та ін. Бюджетна ніч. Як депутати наосліп ухвалили головний фінансовий документ країни / Севгіль Мусаєва-Боровик, Марія Жартовська,  Антон Ємельянов [Електронний ресурс] // Українська правда. – 2014. – 29 грудня 2014 – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/12/29/7053654/.

[xxi] Про Державний бюджет України на 2015 рік [Електронний ресурс] // Голос України. – 2014. – 31 грудня. – Режим доступу: http://www.golos.com.ua/Print.aspx?id=370429

[xxii] Макаров Ю. Про що укладати контракт [Електронний ресурс] / Юрій Макаров // Тиждень. – 2014. – 16 січня. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Columns/50/127676.