СОЦІЄТАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК ЧИННИК НАЦІОНАЛЬНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ

[2013]

Національна консолідація

Антоніна Колодій. Соцієтальна культура як чинник національної консолідації // Консолідація українського народу: конституційно-правові аспекти. Збірник статей за матеріалами  науково-практичної конференції 28 лютого – 1 березня 2013 р. Львів, ЛНУ ім. Івана Франка. – Львів: Вид-во Львівського університету, 2013. –  С.40-54.

Парадигми нації в теоретичній і повсякденній свідомості. Нація, так само як і держава – категорія парадигмальна, тобто така, що моделює дискурс з багатьох проблем суспільного розвитку, насамперед тих, які стосуються становлення, функціонування, розвитку, консолідації самої цієї спільноти. У західних країнах, де в період Нового часу сформувались нації-держави, у суспільній свідомості панує парадигма політичної нації, яка допускає – у  своєму крайньому прояві – ототожнення нації і держави. Культурна специфіка та етнічне ядро ховаються тут під “дахом” ліберальних концепцій рівності індивідів та етнокультурної нейтральності держави, хоча на практиці цей принцип ніде не був реалізований[1]. У країнах, де в суспільній свідомості панує політична парадигма нації, держава опікується творенням національних символів, у тому числі й політичних (пов’язаних з конституцією, героїчними вчинками співвітчизників, визначними подіями в становленні і зміцненні державності), проблемами громадянського патріотизму, який може переростати в “стейтизм”. Процес зсуву символічних основ американського націоналізму з нації на державу чудово описав Вілбур Зелінський, показавши, як ідея нації поступово замінялась державницькою ідеологією[2]. Проте навіть стейтизм не заважав тому, що у США, як і в інших країнах, національна держава завжди надавала значної ваги питанням освіти і культури, які мають етнічні витоки і аж ніяк не зводяться до політичної свідомості. Тому недоречність ототожнення нації і держави сьогодні зрозуміла для більшості науковців, але їхнє більш витончене тлумачення суті нації ніяк не відбивається на широкому вживанні у Західних країнах слова “національний” стосовно загальнодержавних чи загальносуспільних інституцій і процесів.

Нам, що живуть у країнах, де з радянських часів за поняттям нації закріпилось її етнічне розуміння, інколи важко підібрати відповідник при перекладі текстів зі словом “національний” у політично-державницькому значенні. Етнічна парадигма нації по нинішній день є панівною у свідомості широкого загалу українців. В теорії вона підтримується значною частиною етнологів, у політиці – радикальними націоналістами.  Як і стейтизм, вона також є спрощеною, бо в застиглій формі відображає інший шлях націєтворення в країнах Центральної та Східної Європи, поширюючи етнокультурну підставу національної самоідентифікації, що виникла в умовах бездержавності, на період утвердження національної державності і виникнення потреби в політичній консолідації усього громадянства навкруг етнонаціонального ядра – культури заголовного етносу.

В українців, як і в інших народів Центральної та Східної Європи, формування національної самосвідомості (”національне відродження”) відбувалось за відомою схемою “малої” (хоч і великої за чисельністю), недержавної нації, як вона описана Мірославом Грохом[3]. Загалом українська етнокультурна нація сформувалась в останній чверті ХІХ ст. завдяки поширенню  високої культури на основні території проживання українського етносу та виникненню громадських і політичних об’єднань, які політизували свідомість українців. Як на Сході, так і на Заході України з’явилися політичні партії та рухи, які почали розглядати культурну окремішність українців як підставу для державної самостійності (або автономії). Тож українська нація у цей період склалася як етнокультурна, політизована, яка заявила про свій намір утворити самостійну державу, хоч тоді її ще не мала і була достатньо слабкою, щоб реалізувати цей намір уже в той час[4]. Ці процеси спонукали до утвердження етнополітичної парадигми нації, третьої за нашим рахунком і найбільш зваженої та повної. Її теоретиком серед українських націологів був, зокрема, О.-І. Бочковський (1885-1939)[5].

Глибоке обґрунтування розуміння нації як політичної спільноти, що базується на спільності та поціновуванні власної культури, дав Макс Вебер. Він був одним із перших соціологів світового масштабу, хто пов’язав воєдино етно-культурно-політичні ознаки національної спільноти та позиціонував її стосовно держави. Невеликий, проте дуже насичений змістом розділ “Нація” Вебер помістив у тій самій частині своєї праці “Господарство і суспільство”[6], що й розділ “Держава”, тобто там, де розглянуто політичні спільноти. Надаючи великого значення взаємозв’язку нації і держави (”Держава може вижити лише якщо вона використовує почуття солідарності національної спільноти для підтримання своєї влади. Нація, в свою чергу, може зберегти свою окрему ідентичність, свою культуру під захистом, який вона отримує від держави”[7]), він водночас наголошував на відмінній природі цих двох політичних утворень. Держава – об’єднання договірного типу, асоціація, створена для досягнення певних цілей, а нація – спільнота, яку об’єднують спільна культура, спогади про минуле та особливе “почуття солідарності” та національної честі (гонору). “Почуття ідентичності, що охоплюються терміном “національний”, не однотипні, а можуть виходити з різних джерел: відмінностей у економічній і соціальній структурі та внутрішній структурі влади; спільних політичних спогадах, релігії, мові та, зрештою, расових рисах”[8]. Однак продукування цих відмінних суспільних цінностей, сприйняття їх самим народом як вищих порівняно з тими, що їх мають інші народи, якраз і є, на думку Вебера, однією з найголовніших ознак нації[9].

Поєднання культурних і політичних компонентів у веберівській концепції нації дає підстави вважати його засновником культурно-політичної (яку часто звужують до “етнополітичної”) парадигми нації, що на сьогодні є панівною в українському суспільствознавстві. О. М. Рудакевич навіть назвав такий підхід “національним принципом”[10], тим самим фактично стверджуючи, що інакших націй не буває.

З цим твердженням можна погодитись у тому сенсі, що коли говоримо про націю – йдеться про спільноту людей, яка виникає упродовж тривалого часу, а не про об’єднання людей у межах держави; спільноту, яка тримається на солідарності, що виходить за межі політичної свідомості та включає культурні, релігійні, історичні підстави єдності. “Ми можемо говорити про націоналізм, – пише, наприклад канадський філософ Чарльз Тейлор, – коли основою спільної політичної відданості є певна етнічна, мовна, культурна чи релігійна ідентичність, яка існує незалежно від політичної системи”[11]. Цим націоналізм відрізняється від патріотизму, який ґрунтується на відданості державі, незалежно від того, чи є вона національною, чи ні. Проте, з іншого боку, обґрунтованість культурно- чи етнополітичної парадигми не заперечує можливості поділу національних спільнот на підтипи за різними критеріями, у тому числі й за критерієм асиметричної представленості політичних і етнокультурних складників у структурі національної ідентичності.

Поняття “нація” справді містить у собі як етнічно-культурну, так і політичну складову, але між ними може бути як пропорційне співвідношення, так і перекіс вбік етнічності чи політичності. Ці складові відіграють не однакову роль як у період становлення націй, так і в період їх консолідації: у етнічних націй у всіх цих випадках домінує історична традиція, культура, а в громадянських – політичні цінності та інституції. Тому визнаючи єдину сутність нації, ми й говоримо про наявність принаймні двох її типів: націй етнічних та політичних. Перших точніше буде називати етнокультурними, а других – громадянськими, але не в розумінні наявності у них громадянства даної країни, а в тому сенсі, що їх члени володіють громадянськими якостями, цінують і практикують своє громадянство та мають спільну для усіх громадян над-етнічну ідентичність (етнічна при цьому не виключається), базовану на спільній соцієтальній культурі та політичних цінностях[12]. Інтерпретуючи погляди М.Вебера на співвідношення понять нації і держави, Віталій Купчанко слушно зазначає, що “факт громадянства не означає автоматично приналежності до громадянської (політичної) нації… [і] є позитивним фактором національної самоідентифікації лише в тій мірі, в якій воно є цінністю для індивіда і в якій він усвідомлює важливість цього фактора, вступаючи в соціальні відносини з іншими індивідами – своїми співгромадянами чи іноземцями”[13].

Якщо у політичних національних спільнот постійною проблемою є підтримання культурно-символічного коду єдності, то для етнічних націй після здобуття державності не менш важливим є творення консолідованої політичної спільноти у межах усього суспільства, яка – заради стійкості – повинна також мати ознаки і культурно-ціннісної спільноти.  Це докладніше буде пояснено при розгляді суті соцієтальної культури, якою має володіти громадянська нація, оскільки вона не є ні механічною сумою або конгломератом громадян країни, ні “населенням” з невизначеними рисами культури, а є спільнотою із почуттям власної відмінності від інших, солідарності та гонору, якому М.Вебер надавав такого великого значення і який, очевидно, робить національні питання такими чутливими.

Етнічні нації, які отримали також назву “націй без держав”, що формуються у складі імперій чи інших багатонаціональних державних устроїв, після здобуття незалежності та створення власної держави не можуть обмежитись консолідуванням лише власної етнічної спільноти. Вони мусять водночас вирішувати питання інтегрування етнічних та національних меншини, сприяючи (засобами етнонаціональної політики) виникненню вторинної, надбудованої над етнічними та іншими локальними ідентичностями спільної для всіх громадянської (політичної) ідентичності парасолькового типу. Ось цей процес творення загальносуспільної, над-етнічної української ідентичності останнім часом не лише загальмувався, а й пішов в Україні у зворотному напрямі, що означає згортання інтеграційних процесів та посилення поділів, які за несприятливих внутрішніх чи зовнішніх умов можуть загрожувати самому існуванню держави.

Загальне визначення нації. Дуже важливо, що нація – чи то етнічна, чи громадянська – є спільнотою, а не, скажімо, суспільством чи якимось іншим співтовариством договірного типу. Її вища, порівняно з іншими соціальними групами, міра солідарності базується на культурній спорідненості людей, на наявності в них поділюваної усіма соцієтальної культури, яка є своєрідним “клеєм”, що об’єднує людей у націю. В основі національної ідентичності поряд із договірно-суб’єктними підставами самоідентифікації, що забезпечують можливість індивідуального вибору національної приналежності, обов’язково лежать також аскриптивні (приписні) складники, пов’язані з походженням, спільними культурними прив’язаностями, зв’язком поколінь. Саме це обумовлює цінність нації для державотворення як спільноти з високим рівнем єднання людей, їхньої солідарності. Національна єдність – найміцніший фундамент і для демократичної держави, і для громадянського суспільства, а також – умова  переходу до демократії (за Д. Растоу).

Враховуючи сказане, можна запропонувати таке визначення нації: нація –  модерна культурно-політична спільнота, що має достатній для забезпечення єдності шар спільної соцієтальної культури та здатна функціонувати як політично організоване суспільство з власним (суверенним) урядом.

Національна інтеграція і консолідація: шляхи і засоби. Становлення і розвиток націй – це неперервний процес їх інтеграції та консолідації. На думку Галини Луцишин, термін “інтеграція” частіше вживають в розумінні процес об’єднання, що веде до появи нових організаційних утворень, а “консолідацію” розуміють як зміцнення цих утворень[14]. Хоча в принципі ці терміни дуже близькі за значенням і їх можна розглядати як синоніми, з тією різницею, що слово консолідація, на мій погляд, місткіше. Воно значить і об’єднання, укрупнення, злиття (наприклад – банків, компаній), і зміцнення та посилення, і  ущільнення, затвердіння, яке підказує, як саме виглядає це зміцнення.  Згідно з теоріями лібералізму національна інтеграція – необхідна умова суспільної солідарності, лояльності, патріотизму, належного функціонування демократичних інститутів, державної міцності та безпеки.  Інтегроване суспільство – добрий фундамент для міцної держави. А найкращий шлях для його інтеграції – консолідація громадянської нації.

Основу громадянської національної інтеграції і консолідації становлять не лише такі формальні ознаки як усвідомлення приналежності до однієї держави, громадянство, а й спільні інтереси та значна міра культурної єдності, яка виникає завдяки формуванню в полікультурному суспільстві значного шару поділюваної усіма культури, яка обслуговує суспільні інститути і яку називають соцієтальною. Вона формується навкруг певної етнокультурної серцевини (ядра), без якої, на думку визнаного сучасного дослідника націоналізму Ентоні Сміта, неможлива ні нація, ні стійка національна держава[15]. Думку про важливість етнічного ядра  для консолідації політичної нації і зміцнення держави проводять у своїх працях Василь Лісовий, Тарас Кузьо та інші автори. Про західноєвропейські національні спільноти, які зазвичай називають політичними, вони пишуть як про взірець “повних” націй, що можуть вважатися “ідеальними типами”. Усі вони утворилися з використанням етнічного чинника:  внаслідок поширення на всю державу культури певного, домінантного чи державотворчого етносу. Це властиво не лише тим країнам, де націогенеза відбувалася на етнокультурній основі, а й країнам емігрантського типу, наприклад США, де англосаксонська основа присутня у всіх без винятку компонентах соцієтальної культури американців, хоч вона й отримала помітний відпечаток культур інших етносів і рас.

Упродовж тривалого часу в цій країні панував міф про те, що взаємодія культури білих англосаксів протестантського віросповідання (WASP) з культурами інших народів відбувалася за моделлю “плавильного тигля” або, якщо говорити науковою мовою – шляхом амальгамації, тобто злиття різних культур в одну. Однак на початку ХХ ст. дослідники показали, що, як і в більшості західних країн, процес національної інтеграції в Сполучених Штатах відбувався переважно шляхом асиміляції – уподібнення менших етнокультурних груп до домінантної групи англосаксів. Причому, це було свідомою (хоч і не проголошеною) політикою держави, навіть у такому чутливому питанні як вживання англійської мови в публічному управлінні і навчанні[16].  Цей висновок дав поштовх до визнання ще одного способу взаємодії, який теж – за певних умов – може задовольняти потреби інтеграції. Йдеться про політику мультикультуралізму, яка набула поширення у деяких полікультурних суспільствах (насамперед, у Північноамериканських країнах та Австралії), починаючи з 1970-х років.

Отже, національна інтеграція може здійснюватись шляхом асиміляції, амальгамації, мультикультуралізму. Кожна з цих моделей має крайні та помірковані форми і застосовується в різних країнах та в різні епохи по-різному. Тут немає змоги обговорювати пропагандистські кліше про провал мультикультуралізму в Європі, які використовуються політиками для зміни принципів імміграційної політики, а зовсім не політики національної консолідації. М’яка, модифікована модель інтегруючого мультикультуралізму, зорієнтована на досягнення етнокультурної справедливості, з низки причин  могла би бути найбільш прийнятною для сьогочасної України[17], якби тільки в українських науковців вистачило наснаги творчо опрацювати зо два десятки досліджень про те, що ця політика означає і що вона дає – у її різноманітних варіантах.

Про прийнятність інтегруючого мультикультуралізму, як моделі національної консолідації на громадянській (політичній) основі, говорять не тільки результати його успішного застосування в деяких зарубіжних країнах, а й загальнозрозумілі та прийнятні формулювання Конституції і законів Україні, що регулюють міжнаціональні стосунки, а також стан суспільної свідомості у сфері національних відносин. Найголовніше, що це є єдина доктрина, яка передбачає заходи позитивної дискримінації стосовно обділених у минулому культур.   Потрібно тільки перенести наголос з меншинних культур (на чому в наших умовах спекулюють політики від найбільшої нацменшини – російської) на розвиток усіх культур, і насамперед соцієтальної культури заголовного (домінантного, титульного) етносу, від розвитку якої залежить суспільна інтеграція і сила держави.

Окрім вибору моделі національної консолідації, важливим є визначення напрямків дії та засобів реалізації обраної стратегії, найголовнішими серед яких є: 1) виховання національних почуттів (за допомогою міфів, символів, свят, історичної освіти); 2) формування єдиного культурного простору і розвиток спільної для всіх громадян соцієтальної культури, включно з державною мовою; 3) розв’язання проблем етнонаціональних меншин – як для задоволення їхніх прав та інтересів, так і заради підвищення їхньої лояльності та патріотизму щодо держави і суспільства в цілому.

Дві перші групи чинників формування соцієтальної культури, а на її основі – загальнонаціональної свідомості піддаються останнім часом в Україні жорстокій атаці, а проблеми національних меншин використовуються в спекулятивних цілях в інтересах однієї етнічної групи, декотрі речники якої, при допомозі ззовні, намагаються перетворити її на домінантний етнос. Тож якщо українці не спроможуться сформувати єдину соцієтальну культуру країни навкруг українського національного ядра, а натомість у країні функціонуватимуть дві культури, то регіональний поділ, котрий поки що не виходить за рамки політико-культурних розмежувань, які існують у багатьох інших країнах, може таки дати глибоку тріщину і перетворитися в розкол[18], що приведе до творення двох політичних націй в одній країні – при формальному існуванні єдиного громадянства. Чи може встояти дім, розколотий надвоє – питання риторичне.

Структура та інтегративні функції соцієтальної національної культури. Коли говоримо про етнічні нації та їх рух до громадянських націй, важливим є поділ культур на народну та високу, який утвердився в суспільних науках завдяки працям Реймонда Вільямса, Ернеста Ґелнера та інших теоретиків культури, антропологів та націологів. За Ґелнером, модерна нація постає внаслідок формування високих культур, якими послуговувались освічені верстви, і виникнення потреби у кожної культури мати свого покровителя у вигляді держави[19]. З іншого боку, кожна державна нація повинна мати розвинену, багатофункціональну високу культуру (науку, літературу, мистецтва), а також “звичайну” (ordinary) культуру, яка обслуговує потреби всього суспільства.

Одним з перших науковців, хто відзначив різницю між поняттями “високої” та “звичайної” культури був Реймонд Вільямс[20] – видатний британський історик і теоретик культури післявоєнного періоду. Висока культура – це інтелектуальні і художні праці філософів, науковців, літераторів, музикантів, художників, артистів, а звичайна – це  різноманітні види “навченої діяльності”, які люди засвоюють від інших людей, у процесі соціалізації і практикують у різних сферах суспільного життя. До звичайної культури відносяться навички і розуміння, зразки поведінки, системи вірувань, інституції та інше. Поняття соцієтальної культури, як буде показано далі, стосується як високої, так і звичайної культури, наголошуючи усе ж таки на значенні другої, зокрема її світоглядних та ціннісних аспектів.

Поділ культури на етнічну (групову) та соцієтальну (національну, всезагальну) набуває значення, коли йдеться про процеси національної інтеграції та консолідації, а також при порівняльному вивченні культур народів світу. У гомогенних в етнічному відношенні країнах (як наприклад Японія) національна (соцієтальна) культура може практично співпадати з етнічною культурою. У полікультурних суспільствах між ними існує значна різниця, причому етнічні культури поділяються на культуру домінантного етносу, яка зазвичай становить ядро соцієтальної культури як культури усього суспільства, та культури національних меншин, що мають меншу сферу розповсюдження.

Віл Кимлічка вказує на близькість, навіть тотожність понять соцієтальної і національної культури (і тут не йдеться про тип національного утворення). За його визначенням, соцієтальна культура “зосереджена навколо спільної мови, що вживається у широкому колі соціальних інститутів, суспільному і приватному житті (школах, засобах масової інформації, праві, економіці, органах влади тощо), охоплюючи … соціальну, освітню, релігійну, рекреаційну та економічну діяльність”[21]. Окрім мови, до соцієтальної культури входять спільні соціальні цінності, що знаходять відображення в конституціях, інших правових і соціальних нормах, а також уявлення про історичну традицію (національні міфи), державна символіка тощо. Можна зробити висновок, що за відсутності в суспільстві спільної для усіх громадян соцієтальної культури, говорити про сформовану громадянську націю недоречно; у такому випадку маємо населення держави, можливо – політичну спільноту, тобто про множину людей, що має значно менший рівень інтегрованості.

Термін “соцієтальний” набуває популярності в середовищі українських соціологів і  політологів (Е.А.Афонін, А.Ю. Мартинов, О.М.Рудакевич, М.В. Чутора та інші), проте він не є ще добре відпрацьованим і його вживають, надаючи йому то занадто загального, то навпаки – надто вузького змісту. Треба сказати, що й в англійській мові ним часто (занадто часто) заміняють слово “соціальний”. Нічого дивного: цей термін ще відносно новий, принаймні в застосуванні до національної культури. Тож варто детальніше зупинитися на тих смислах, які в нього вкладають різні автори, а також на  контекстах, у яких цей термін вживається при дослідженні націй.

За визначенням словників, “соцієтальний” значить той, що відноситься до усього суспільства, яке розглядається як єдине ціле. Соцієтальний рівень аналізу –  це рівень суспільства в цілому, сукупності інститутів суспільства, система загальносуспільних відносин і процесів. Але тут випускається один дуже важливий момент. За Толкотом Парсонсом соцієтальною називається одна із підсистем (”сфер”)  суспільної системи, а саме та, що продукує вплив і солідарність і виконує, завдяки цьому, функцію суспільної інтеграції (її ще називають соціальною у вузькому сенсі слова).

Нагадаю, що згідно з теорією Парсонса соціальна (суспільна) система структурована на 4-х взаємопов’язаних рівнях: індивід, групи (колективи),  інститути,  суспільство в цілому. На цьому останньому, найвищому своєму рівні соціальна система організовується у вигляді злиття 4-х підсистем, кожна з яких виконує свою специфічну функцію: економічна – функцію адаптації, політична – функцію  досягнення цілей, “фідуціарна” (від латин. fiducia — довіра) – функцію  латентності;  “соцієтальна” – функцію  інтеграції. Враховуючи, що термін “соцієтальний” походить від лат. societas – спільність, спільнота, то  вживання даного слова в цьому контексті є найбільш обґрунтованим.

Отже, “соцієтальний” – це такий, що відноситься до соцієтальної підсистеми (сфери) суспільного життя, яка є структурним елементом суспільної системи як цілого. Вона переплітається, чи можна навіть сказати – пронизує, усі інші структурні елементи суспільної системи на її найвищому, загальносуспільному рівні. І саме це, на мій погляд, мало би бути визнане за наукове підґрунтя цього терміну, що бере свій початок від парсонівського поділу суспільної системи на чотири підсистеми загальносуспільного рівня. Відтак у ньому відображається з одного боку цілісність суспільної системи, а з іншого – інтегративні можливості, пов’язані з функціонуванням “соцієтальної спільноти”, яка виконує функцію інтеграції суспільної системи.

У словосполученні з культурою слово “соцієтальний” в західній соціальній науці найбільш широко використовується для позначення тих спільних цінностей, “ментальних моделей” та відповідних їм практик, які спонукають людей певного суспільства триматися разом і які, водночас, відрізняють їх від інших суспільств. Прикладом може бути, з одного боку, інтерпретація цього терміну у працях В. Кимлічки, для якого, як уже мовилось, соцієтальна культура ­– це культура загально­національного рівня, якою послуговуються суспільні інститути і яка має інтегруючий, консолідуючий вплив на різні групи полікультурного суспільства, які, водночас практикують ще й культуру своїх етнічних громад. А з іншого боку – це підхід Г. Гофстеде, який під соцієтальною (національною) культурою розуміє “колективне програмування свідомості [та] інтерактивну сукупність спільних характеристик, яка впливає на реагування групи людей на її оточення” (курсив мій – А.К.). Вона ж (ця сукупність) відрізняє членів однієї групи людей від іншої.

Подібно визначає соцієтальну культуру інший відомий дослідник національних культур Шалом Х. Шварц, який розглядає “культуру як багатий комплекс значень, вірувань, практики, символів, норм і цінностей, поширених серед людей у суспільстві. Переважаючі ціннісні акценти в суспільстві, можливо, є найголовнішою особливістю культури. Ці акценти на певних цінностях виражають спільне бачення, що є добрим і бажаним у культурі, культурні ідеали”[22] (курсив мій – А.К.). Продовжуючи цю думку, можна зауважити, що на цих акцентованих у національній культурі цінностях та на сформованих на їхній основі ідеалах базуються національні ідеї різних народів.

Широко відомі п’ять основних вимірів соцієтальних культур Г. Гофстеде, за якими можна давати достатньо докладний опис особливостей різних національних культур: індивідуалізм – колективізм; індекс дистанції влади; індекс уникнення невизначеності; маскулінність – жіночість; короткотермінова – довготермінова орієнтація на майбутнє. На міжнародному рівні вони були використані для низки масштабних крос-культурних досліджень у 1970-80-і роки, у яких були зацікавлені насамперед менеджери великих ТНК, що намагалися пристосуватися до специфічних умов у країнах з дуже відмінними культурами і діяти там ефективно. Однак не менше значення ці виміри мають для виявлення найбільш проблемних точок у співжитті різних етнічних груп та для формування завдань етнонаціональної (а також зовнішньої) політики держав, що ставлять  собі за мету посилення національної консолідації.  І це певною мірою вже доведено В. Пушкарем, який застосував критерії Гофстеде при вивченні правової та політичної культури широкого загалу в регіонах України[23].

Відмінність культур по діагоналі Захід-Схід (Львів-Донецьк) в сучасних умовах України стосується насамперед ідеологізованого складника політичної культури, суспільно-політичних цінностей. Це виражається в поклонінні різним (протилежним) символам і кумирам. “Совок” проти “бандерівця” – так у спрощеній формі можна було б охарактеризувати крайні полюси цього протистояння. Старі ідеологічні стереотипи – раніше комуністичні, а нині просто проросійські –  міцно тримаються на Донбасі та в інших індустріальних центрах Сходу і Півдня України. Жалі за колишнім СРСР та його символами – це теж своєрідна ідеологема, так само як і ненависть до „бандерівців”, „націоналістів”, а заодно і до їхньої мови. Тож потрібні такі підходи до розв’язання цього вузла суперечностей, які базувалися б на використанні спільних для усіх українців ментальних рис та на формуванні нових символів спільного співжиття в незалежній державі. Збалансування етнічної та політичної (громадянської) складових української нації на сучасному етапі передбачає якраз акцентування другої з них, оскільки завдання полягає в тому, щоб політика держави і суспільства сприяли утвердженню загальносуспільної (тобто соцієтальної) культури, яку би поділяли усі члени суспільства, незалежно від своєї етнічної приналежності чи регіону, і на якій би вони ґрунтували свою громадянську ідентичність, що надбудовується над етнічними, регіональними, соціальними та іншими ідентичностями.

Отже соцієтальна культура нації – це та, якою послуговуються офіційні інституції і весь соціум, незалежно від його поділу на етнокультурні, регіональні та інші групи; це – спільна для усіх громадян, об’єднуюча, інтерактивна сукупність певних значень, вірувань, норм і цінностей, символів, форм практики, які, з одного боку, відрізняють один народ від іншого, а з іншого, єднають людей у межах даної спільноти. Саме від розуміння того, що є добрим і бажаним, від системи засадничих цінностей, які у колективній свідомості кожної нації скомбіновані по-іншому, залежить національний проект майбутнього, який ми намагаємось – поки що без великого успіху – витворити. І не витворимо, якщо не збудуємо в країні єдиний культурний простір – силами громадянського суспільства при допомозі держави.

На сьогоднішній день стан національної єдності і міжнаціональних відносин в Україні не є однозначним: етнічна українська нація після здобуття незалежності отримала певні переваги у ствердженні своєї ідентичності і це сприяє тому, що значна частина молоді вже не сумнівається в тому, до якої нації вона належить, відкрито та систематично практикує українську культуру і традиції. З іншого боку, відсутність впливових лідерів та еліт, відданих національній ідеї (у розумінні: ствердження власної системи суспільних цінностей та відродження народної і високої культури і у всіх її проявах) зумовила в якихось питаннях рух по колу, а в якихось – особливо упродовж двох останніх років – відступ від здобутих раніше позицій. Це означає втрату і так чітко не заявленої провідної ролі домінантного (титульного, заголовного) етносу в  інтеграційних, об’єднавчих процесах.

Соцієтальна культура забезпечує консолідацію громадянської (політичної) нації, створюючи простір для достатньо інтенсивного спілкування етнокультурних груп, які можуть мати – на приватному рівні чи на рівні своєї етнічної громади  – ще й інші вияви культурного життя. Саме це її розуміння є корисним і має бути взяте до уваги при виробленні концептуальних засад етнонаціональної політики української держави. Чи може така політика зашкодити інтересам заголовної нації етнічних українців? Аж ніяк. У процесі розвитку соцієтального шару української національної культури відбуватиметься (також і насамперед) консолідація української етнонації як ядра і суб’єкта цього багаторівневого процесу.


[1] Кимлічка В. Лібералізм  і права меншин [Текст] / Віл Кимлічка. — Харків: Центр освітніх ініціатив / “Демократична освіта”, 2001. — С.23-30; 62-70.

[2] Zelinsky Wilbur. Nation into State: The Shifting Symbolic Foundations of American Nationalism [Текст] / Wilbur Zelinsky. — Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1989. — xiv + 350 pp.

[3] Hroch, M.  Social Preconditions of National Revival in Europe [Текст] / Miroslav Hroch. — New York: Columbia University Press. 2000. – Р. 3-17; 23-30.

[4] В чому полягали причини слабкості та недостатньої консолідованості української нації, які відлунюють ще й дотепер, див.: Грицак Я. Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації [Електронний ресурс] / Ярослав Грицак. — Режим доступу:  http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/ProblemyIstoriohrafiji/2-HRYTSAK%20Yaroslav.htm.

[5] Бочковський Ольгерд-Іполит. Вступ до націології. ­[Текст] — Подєбради, 1937; Мюнхен, 1991-1992 (перевидання); також у період. виданні “Ґенеза: філософія, історія, політологія”. – Київ: Ґенеза. 1995. – С. 112–127; 1996. С. 81–107.

[6] Weber M. Economy and Society: An Outline of Interpretative Sociology [Text] / Max Weber. [Ed.by Gueter Roth and Claus Wittich]. Vol. 1,2. — Los Angeles: University of California Press, 1978.

[7] Див. Купчанко В. Г. Нації та етнічні групи у поглядах М. Вебера // Ефективність державного управління [Текст] : ­Науковий вісник ЛРІДУ НАДУ. Вип. 20. — ­С. 103- 111.

[8] Weber M. Economy and Society [Text]. —  Vol.1. — P. 397.

[9] Див. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму : моногр. [Текст]  / Георгій Касьянов. – Київ: Либідь, 1999. ­ – С. 57.

[10] Рудакевич О.М. Національний принцип: етнополітична концепція нації : моногр. [Текст] /  О.М. Рудакевич // Тернопіль: Вид-во ТНЕУ “Економічна думка”, 2009. ­— 292 с.

[11] Taylor Charles. Nationalism and Modernity / In: J. McMahan and R. McKim, eds. The Morality of Nationalism [Text].  — New York: Oxford University Press, 1997. — P.201.

[12] Див. Колодій А. До питання про сутність, шляхи і стадії формування  громадянської нації в Україні // Народознавчі зошити [Текст]. — 2004. — № 5-6. — C. 12-25; також у кн..: Колодій А. Національний вимір суспільного життя [Текст] Антоніна Колодій. — Львів: Астролябія, 2008. — С. 93-116.

[13] Купчанко В. Г. Нації та етнічні групи у поглядах М. Вебера… [Text]  — С. 110.

[14] Луцишин Г.І. Національна консолідація України в умовах сучасного політичного процесу [Text] / Г.І. Луцишин. — Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2012. ­— С.43, 50-52.

[15] Smith A. D. The Ethnic Origins of Nations. — Oxford: Blackwell, 1998. — P.  212-214.

[16] Кимлічка В. Лібералізм  і права меншин … — С. 24-25.

[17] Аргументи див. у статті: Колодій А. Доктрина мультикультуралізму: перспективи модифікації у нових державах з неконсолідованими націями // Демократичне врядування. Науковий вісник. — 2011. — Вип. 8 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lvivacademy.com/visnik8/fail/Kolodij.pdf.

[18] Докладніше про зміст термінів “розкол”, “поділ”, “розмежування” і їх застосовність до української дійсності див.: Колодій А. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризованості // АГОРА. Випуск 3: Україна — регіональний вимір [Text].  — Київ, 2006. — С. 69-91.

[19] E. Gellner. Conditions of Liberty. Civil Society and its Rivals [Text] / Ernest Gellner. — London : Penguin Books, 1994. — Р. 106-107; 113-118.

[20] Williams, R. Williams, R. Culture is ordinary // N. McKenzie (еd.). Convictions [Text]. — London: MacGibbon and Kee, 1958. —  Pp. 74–92.

[21] Кимлічка В. Лібералізм  і права меншин… — С. 26.

[22] http://www.scribd.com/doc/26050450/value-dimensions-of-culture-comparative-analysis

[23] Пушкар Віктор. Соціально-психологічне дослідження побутових уявлень про права людини [Електронний ресурс] / Віктор Пушкар.  Харківська правозахисна група — Харків: Права людини, 2009. — 88 с. http://www.xenodocuments.org.ua/files/library/other/prava.lyudini.pdf