Антоніна Колодій. Перешкоди на шляху інституціалізації громадянського суспільства в Україні. Опубліковано в матеріалах науково-практичної конференції за міжнародною участю «Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні». 30 травня 2001 р. Київ, Українська Академія державного управління при Президентові України. Т. 1-3. – Київ, 2001. – Т. 1. – С. 50 – 53.
Здобувши незалежність, Україна обрала демократичну форму державного правління. Сучасне розуміння демократії як системи представницького правління, за якого уряди обираються народом і є відповідальними перед ним, пов’язане з уявленнями про багатоманітність соціальних інтересів і політичних поглядів та їх представництвом на державному рівні через різні, але рівні у своїх правах громадські та політичні організаціі. Плюралістична демократія заснована на прагненнях людей і їхньому виборі, а не на “спущених” згори цілях. Умовою її консолідації та успішного функціонування є наявність розвиненої мережі інститутів громадянського суспільства.
Під громадянським суспільством я розумію автономну (стосовно держави) сферу спілкування та взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами. Його головними інститутами є: добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; сама громадська думка як соціальний інститут; у певному сенсі — вибори та референдуми, як засіб формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо) і розподільчо-регулятивні інститути держави загального добробуту.
Проте громадянське суспільство не обмежується інститутами. Як соціокультурний феномен є певним типом (моделлю) соціальної організації і взаємодії. Його якісними характеристиками є: довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперованих дій, віра людей у свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. Отже, говорячи про розвиненість громадянського суспільства в Україні треба мати на увазі як інституційний, так і культурний його аспекти, певну послідовність та тривалість їх формування.
Розвинене громадянське суспільство справді служить підгрунтям демократії. Однак, по-перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталітаризму, послідовність суспільних перетворень — порушена. І як би ми не уникали розмов про соціальне чи політичне “будівництво”, елемент свідомого конструювання — спочатку уявлень про бажаний інституційний дизайн суспільної системи, потім формальних, законодавчо окреслених інститутів — завжди присутній. Як зазначає Ф. Фукуяма, утвердження демократії відбувається в такому порядку: ідеологія – формальні політичні інститути (конституційний дизайн) – громадянське суспільство – культура [i]. Тільки переведення певних відносин на рівень культури, закріплення їх на рівні культурних кодів дає підстави для тривалого існування інститутів. Однак для цього потрібен час.
З іншого боку, існують і такі суспільства, “які, відверто ігнорують вимоги конституційної законності і демонструють розрив між формальними аспектами громадського життя і “реальним” функціонуванням соціально-політичної сфери, типовим прикладом чого є середземноморські країни” [ii]. Тому, вивчаючи громадянське суспільство, потрібно порівнювати формальні (відкрито продекларовані) та реальні (приховані) форми суспільних взаємодій та обмінів, звертати увагу на відмінність громадянського суспільства від своїх найближчих конкурентів — корпоратизму і патронажно-клієнтельських стосунків. Саме вони в умовах сучасної України спричинилися до того, що демократія формальна ніяк не набере сили для того, щоб перетворитися в демократію реальну, а в деяких аспектах спостерігаємо здачу нею попередньо завойованих позицій.
В Україні сьогодні функціонують близько 30 тис. громадських організацій [iii], понад сто політичних партій; значна кількість недержавних (потенційно незалежних) засобів масової інформації; зростаюча кількість приватних дослідницьких та освітніх установ і т. д. Проте поки що в рамках громадянського суспільства відбувається те ж саме, що і в межах суспільної та політичної систем у цілому: формально створені інститути істотно не вплинули на практику повсякденних суспільних взаємодій і тим більше не перейшли на рівень культури. Звідси — песимізм і розчарування; намагання пов’язати невдачі у творенні громадянського суспільства з менталітетом “середнього” українця [iv], якого, проте, ніхто не вивчає. Це зручне (саме через свою розпливчатість) слово “менталітет” дає змогу прикрити нашу необізнаність щодо складних механізмів соціокультурної трансформації, щодо того, як, за яких умов і чому відбуваються або не відбуваються зміни у тій чи іншій країні в бажаному напрямі.
За комуністичного режиму не було громадянського суспільства. Навпаки, режим досягнув значних успіхів у формуванні “нової людини” (так званого homo sovieticus). То звідки ж тепер, в умовах посткомуністичної України, можуть взятися “творці” громадянського суспільства? Як тут можуть з’явитися “свідомі громадяни”, що не мають страху перед владою, розуміють свою громадянську роль і місію, коли за попереднього режиму “культивувалися цинічні, сервільні особистості, вправні в лицемірному “подвійному мисленні й мовленні” [v]. Чи може з “нічого” виникнути “щось”?
Відповідь непроста. І вона залежить від того, у межах яких теоретичних концепцій ми осмислюємо трансформаційні процеси в Україні. Так званий генетичний підхід, якого дотримуються багато транзитологів, доволі оптимістично стверджує, що “фактори, які забезпечують стійкість демократії, не обов’язково рівнозначні тим, що породили дану форму устрою політичної системи…” [vi]. На їх думку, динаміка демократичного транзиту залежить головно від “суб’єктивних чинників”: співвідношення політичних сил, наявності лідерів, від обраної елітою стратегії і тактики. І хоч вибір стратегії та здійснення реформ зовсім не обов’язково має бути наслідком демократичної переконаності правлячої еліти (на шлях реформ її можуть штовхати кон’юнктурні чи навіть зовнішні обставини), найуспішніше трансформування посткомуністичних режимів спостерігалося в тих країнах, де знайшлися лідери (або критична маса наділених політичною владою людей), здатні служити суспільству.
Значно песимістичнішими є погляди інституціоналістів, які дотримуються думки, що інститути змінити дуже важко, оскільки будь-які нові форми суспільних відносин, що встановлюються згори, з часом набувають старого змісту під впливом культури, що має велику силу інерції. Однак там, де нові інститути затримуються на достатньо довгий час, вони можуть змінити свідомість, відбитися на культурному рівні суспільного життя, перейти на рівень культурних кодів.
Сказане можна підсумувати таким чином, що тиск знизу є вирішальним чинником лише в суспільстві, де нові інститути “виростають” спонтанно, є наслідком так би мовити природно-історичного процесу, або ж у тих, де суспільні перетворення (скажімо, демократизація) є поверненням до ще не забутої широкими верствами народу суспільної практики (ре-демократизація в Португалії чи Іспанії; відродження громадянського суспільства в Чехії). В інших випадках і транзитологи, і інституціоналісти, розходячись в оцінках термінів та ступеня ймовірності закріплення (консолідації) нових відносин, єдині в тому, що ініціатива і результативність переходу загалом перебуває в руках еліти. Бо хто, як не еліта, здатний спрямувати трансформацію на шлях енергійної демократизації і “вміло керувати переходом”, як про це пишуть транзитологи? І хто, як не еліта, може “затримати” нові інститути на доволі тривалий час, щоб їхні переваги стали очевидними загалу, а нормативні вимоги закріпилися в культурі?
Звичайно, було б добре, якби “середній” українець був такий мудрий та прогресивний, щоб він міг примусити еліту діяти так, як треба. Тоді від самого початку громадянське суспільство стало б підгрунтям стійкої демократії. Але такі сподівання на пострадянських теренах безпідставні. Формування громадянського суспільства, яке є інституційно-культуральним феноменом, не може йти “попереду” демократизації. В кращому випадку — це можуть бути паралельні процеси. І то з тим застереженням, що саме громадянське суспільство на початкових стадіях свого існування є більше формальним і потребує підтримки “ззовні” (з боку власних політичних еліт або розвинених громадянських суспільств в інших країнах).
В умовах зловживань владою і політичного безправ’я створення повнокровного громадянського суспільства — взагалі справа нездійснима. А творення правового поля — завдання знову ж таки для еліти. Саме не-громадянськістьукраїнської еліти, яка проявляється передусім у її нездатності поставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій, є головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства. Встановлення непрозорих правил гри, порушення конституції і законів владною верхівкою, за які ніхто не несе відповідальності, постійна зміна виборчих процедур тощо — це все наслідок діяльності і “менталітету” (або краще сказати — культури) правлячої еліти, того балансу сил різних її частин, який склався на сьогоднішній день.
У складі української еліти можна виділити принаймні чотири “шари”: колишня комуністична “номенклатура” (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта — “дисиденти”, що тепер займається політичною діяльністю, творячи переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрямок у політиціі близька до них, заангажована в політику з часів перебудови творча інтелігенція; нарешті, “нові люди” — бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов’язана із формуванням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їхні політичні інтереси.
Найменш громадянська — остання група. І саме вона стає панівною силою в українському суспільстві.
Нова фінансово-політична еліта України, що здобуває щораз більший політичний вплив в Україні (а прагне до безроздільного панування) діє на засадах клієнтелізму і несе всі загрози, які з ним пов’язані. Вона незацікавлена автономному та відкритому функціонуванню інститутів громадянського суспільства. Вона встановлює форми контролю, до яких можемо віднести слова Карло Россетті — дослідника клієнтелізму в Італії: прав над клієнтельською політикою зазнає поразки від політичної еліти, що контролює ринки. Така форма контролю може відтворювати вибірковий доступ до наданих прав, так що режим стає “злочинною” державою, якою править невидима сила незаконного суверена” [vii].
Це позначається на способах формування політичних партій: чим далі тим більше відсуваються на задній план програмно-політичні розмежування. Натомість на перший план виходять патронажно-клієнтельський принцип партійних і міжпартійних взаємодій. Так звані “центристські” партії є провідниками партикулярних інтересів, протидіють незалежності виборців і спробам незалежного функціонування громадянського суспільства. Вони пов’язані тіньовими грошима і зобов’язаннями та показують людям, що демократичні змагання нічого не варті, адже вирішальними є зовсім інші чинники. Якщо такі партії ще й закулісно домовляються зі своїми суперниками про перерозподіл ресурсів, то вибори виглядають як поверхова гра, до якої не варто ставитись серйозно [viii].
Такі настрої поширені серед значної частини виборців України. До цього додається яскраво виражена перехідність соціальної структури суспільства, бідність широкого загалу, відсутність дієвого судового захисту. Саме ці чинники, а не міфічний “менталітет” є на заваді формуванню громадянського суспільства з міцними й дійовими структурами.
[i] Fukuyama, Francis. “The Primacy of Culture” // Journal of Democracy. — Vol. 6. — No. 1 (January). — 1996. — P. 7-14.
[ii] Luis Roniger. The Comparative Study of Clientelism and the Changing Nature of Civil Society in the Contemporary World // In: Democracy, Clientelism, and Civil Society. Luis Roniger & Ayse Gunes-Ayata, eds. Boulder (Colo.): Lynne Lienner, 1994, p. 8.
[iii] Сидоренко О. Чи знаємо ми, що таке насправді український “третій сектор”? // Перехрестя. — 2000. — № 4. — С. 4.
[iv] Полохало В. Середній українець — соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. — 1999. — № 4. — С. 30–32.
[v] Див.: Кін Джон. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. — Київ:КІС; АНОД, 2000. — С. 77-78.
[vi] Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. — 1996. — №5.— С.5.
[vii] Сarlo Rossetti. Constitutionalism and Clientelism in Italy. In: Democracy, Clientelism, and Civil Society. Luis Roniger & Ayse Gunes-Ayata, eds. Boulder (Colo.): Lynne Lienner, 1994, р. 88.
[viii] Див.: Kitschelt H. Formation of Party Cleavages in Post-communist Democracies: Theoretical Propositions // Party Politics. Special Issue. Vol. 1. No.4 (October 1995), p. 457–451.