Антоніна Колодій. “Олігархи” й “олігархія”: зміст понять та українська політична дійсність // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. Вип. 19. – 2001. – С. 31-35.
У статті розглянуто деякі зміни, що відбулися на політичній арені України протягом останніх п’яти років, під кутом зору їх впливу на кристалізацію політичного режиму певного, визначеного типу на відміну від “перехідної невизначеності” . Проаналізовано співвідношення понять “олігархізації” групових інтересів та “олігархії” як типу державного володарювання; у постановочному плані розглянуто питання про політичний потенціал основних центрів влади і впливу в сучасній України та пов’язаних із ними варіантів політичного розвитку.
“Олігархи” й “олігархія”: зміст понять та українська політична дійсність
Як і багато інших посткомуністичних країн, Україна належить до перехідних суспільств, що задекларували свій демократичний вибір. Протягом десяти років її існування як незалежної держави рух до демократії відбувався хвилеподібно, з припливами та відпливами, наростанням кризових явищ та їх подоланням. Загалом такий розвиток є нормальним для перехідного періоду, якому притаманна боротьба старих і нових тенденцій і який за означенням є періодом невизначеності [1]. Проте в останні роки стан “відпливу” затримався на значний час, а спроби подальшої демократизації політичного процесу наштовхуються на протидію організованих і впливових сил, що породжує сумніви щодо здатності української еліти й мас відповісти на виклик часу і створити справді демократичний лад.
Завдання цієї статті автор вбачає в тому, щоб з’ясувати сутність і причини проявів зворотних тенденцій у політичному розвиткові України, означити політичні сили, що є носіями антидемократичних тенденцій.
І. Дещо про специфіку українського переходу.
Україна знаменита тим, що ще на старті перетворення економіки з планової в ринкову її керівництво не показало особливої прихильності до ліберальних реформ і не виробило чіткої програми дій. Проявивши непослідовність у здійсненні приватизації, зволікання з аграрною реформою тощо, країна покотилася вниз за всіма економічними показниками. Це спричинилося до різкого падіння життєвого рівня майже усіх верств — за виключенням чисельно незначної, але фінансово могутньої групи великих власників, які зуміли “капіталізуватися” й за тих умов (а точніше — завдяки їм), та корупціонерів від чиновництва різних рангів. Такий спосіб економічного розвитку позначився й на політичних подіях та тенденціях.
Причин повільного, сказати б, — загальмованого руху України до ринку й демократії є багато. Серед найзагальніших — труднощі так званої “четвірної” [2] трансформації, “український менталітет” [3], зовнішньо-економічні чинники тощо. Однак в умовах навздогінної моделі розвитку взагалі і “наслідувальної” демократії зокрема не можна недооцінювати проблему якості і джерел формування владної еліти, яка визначає шлях і спосіб руху уперед. Від того, в чиїх руках влада і як вона в ті руки попала, залежить тип переходу і успіхи трансформації старого ладу в новий. В Україні трансформація відбувалася шляхом “вростання” старих еліт (партійної номенклатури і “червоного” директорату) у нові відносини, при невирішеності проблеми передачі влади (хоча б тимчасової) в руки нових політичних сил, при несформованості цих останніх і чим далі, тим більшій їх розпорошеності поміж різних партій і груп інтересів [4].
Такий спосіб переходу був обумовлений перебігом подій, що передували створенню української держави, порівняною малочисельністю нової еліти в особі національно-демократичних і взагалі реформаторських сил, недостатньою їх підтримкою з боку суспільства. З часом номенклатура “поглинула” вкраплення нової еліти психологічно, примусила її визнати старі номенклатурні правила гри не тільки прийнятними, але і єдино можливими для усіх політиків. Незгодні ж зникли з політичної арени за тих чи інших обставин.
Отже, причиною нереформаторської поведінки владної еліти в Україні була саме якість цієї еліти, її склад і джерела формування. Повільний економічний розвиток — це прямий наслідок невміння старої номенклатури господарювати за ринкових умов, а звідси і зосередження нею зусиль на недопущенні домінування ринкових механізмів — принаймні до остаточного розподілу та закріплення (на свою користь) колишньої державної власності. Як наслідок, замість розвитку відкритих, конкурентних ринкових відносин сформувався потужний тіньовий сектор економіки з могутніми групами прихованих інтересів і закритих способів не стільки їх захисту, як владного забезпечення.
Зрощення з владою та оволодіння ЗМІ перетворило тіньовиків у кланово-олігархічні групи інтересів — закриті, засновані на круговій поруці та патроно-клієнтельних стосунках об’єднання. Як найвпливовіша складова сучасної політичної еліти України, вони, за висловом В. Ющенка, виявились неготовими ні до проведення де-тінізації економіки, ні до відкритої політики, а тому й чинили його урядові відчайдушний спротив. Зовні це мало вигляд боротьби за міністерські портфелі, а насправді було намаганням до кінця викорінити “нетипові” для сучасного українського політикуму структури та осіб, які усе ще намагалися діяти в межах плюралістичної політики, підтримуючи цінності відкритого громадянського суспільства.
Отже, зумовлене політичними причинами (типом переходу та характером української еліти) зволікання з економічними реформами тепер само дало політичний наслідок — зміцнення клієнтельсько-патронажних структур, виникнення загрози олігархії. Коло замкнулося.
ІІ. Олігархи та олігархія в умовах посткомуністичного переходу.
Найуживаніші нині в Україні слова“олігархи”, “олігархія” та “олігархізація” більше стосуються режиму, ніж форми правління, вдповідаючи передовсім на питання: “хто править?” Однак володарі (або ті, хто готує себе на цю роль), зазвичай, пристосовують до своїх уподобань і форму правління. Тому зусилля СДПУ(о) та Демсоюзу переформувати систему влади за допомогою референдуму “за народною ініціативою” [4] було не чим іншим, як намаганням створити придатний для ручного управління владний механізм — з перспективою на майбутнє олігархічне правління. Чим воно відрізняється від сьогоднішньої ситуації в Україні та які його варіанти відомі політичній теорії та історії?
Економісти визначають олігархів насамперед “за надприбутками, володінням контрольованими політичними та комерційними структурами, наявністю власних кишенькових ЗМІ. Останнім часом олігархи намагаються “приватизувати” і Верховну Раду, що породжує боротьбу за кожну букву закону та за кожну копійку бюджету в парламенті “в ім’я власних інтересів”. Надприбутки, з яких не сплачуються податки, і є, як правило, ядром тіньової економіки, що коштує державі 10-12 млрд. грн., які щорічно недоотримує бюджет” [5]. Навкруг окремих “олігархів” створюються кланово-олігархічні групи на засадах патронажно-клієнтельних стосунків, про що йшлося вище.
З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для подальшого збагачення. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промисловими та фінансовим), інформаційними (друкованими та електронними ЗМІ), політичними (партіями, парламентськими групами та фракціями, важливими державними посадами, впливом на перших осіб у державі). Завдяки цим ресурсам олігархи приховують свої надприбутки від оподаткування, значну їх частину перекачують за кордон, ще іншу — використовують на політичні цілі.
До середини 90-х років в Україні йшлося переважно про регіональні “клани” (прото-олігархічні групи), які боролися за вплив на центральну владу, представлену тоді так званою “партією влади” [6]. Трансформація регіональних бізнес-груп кланового типу в олігархічні відбулася під час і завдяки парламентським та президентським виборам 1998-99 років. Вони стимулювали оволодіння олігархами засобами масової інформації і забезпечили їх панування у великій політиці, що виявилось у створенні ними своїх фракцій та патронажних партій у Верховній Раді. Нині щонайменше п’ять найвпливовіших парламентських груп і фракцій (від “Трудової України” до “Солідарності”) є утвореннями кланово-олігархічного типу.
Отже, сьогодні ми можемо говорити про політичне домінування в Україні кланово-олігархічних груп, які, по-суті, є групами фінансово-економічних інтересів ”у законі”. Вони використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу, спираючись на “право сильного”. Показовими є політична поведінка і публічні заяви “патрона” однієї з олігархічно-кланових груп, лідера парламентської фракції “Відродження регіонів”, народного депутата О. Волкова. Відразу після сформування парламентської більшості наприкінці 1999 р. він почав ставити під сумнів її дієздатність та наполягати на необхідності проведення референдуму з метою внесення радикальних змін до Конституції (фактично, антиконституційним способом). В інтерв’ю журналові “Політика і культура” у січні 2000 р. Волков заявив: “Я все-таки вважаю, що 450 депутатів — це для нашої країни забагато. 300 депутатів вистачило б”, самовпевнено додавши: “оті 300 з лишком прихильників закону про заборону проведення референдуму (малися на увазі його колеги-депутати — А.К.) — це ті, по кому плаче Генеральна прокуратура”. Демонструючи свої “силові” можливості та зовсім не турбуючись про дотримання етики політичного діяча, він так прокоментував долю ПСПУ та її лідера Наталії Вітренко: “Ми здатні створити ще одну таку партію”[7].
Домінування кланово-олігархічних груп у політиці, проте, ще не дорінює встановленню олігархії як політичного режиму. Олігархічні групи у тій чи іншій формі існують у більшості країн, де економіка базується на приватній власності. Однак відмінності між країнами полягають якраз у мірі їх політичного домінування та у ступені збігання розподілу влади і власності.
На сьогоднішній день проблема олігархізації економіки й політики в різних країнах світу не належить до числа добре досліджених. Найчастіше згадують про олігархічне правління в Латинській Америці, та й то стосовно 20х-30х років. Тим часом в історії капіталізму було немало періодів домінування олігархічних груп — як у Європі, так і в Америці. Та все ж у порівняльній політології серед різноманітних класифікаційних систем, за якими ранжуються сучасні держави, є індекс концентрації економічної влади Ванганена, який можна було б вважати індексом олігархізації суспільної системи. Він характеризує міру контролю небагатьох монополістів над економічними ресурсами країни — державними, приватними та іноземними*. В узагальненому вигляді по континентах цей індекс виглядає так: Африка — 83,7; Америка (Північна і Південна) — 69,2; Азія — 76,6; Океанія — 43,3; Європа — 56,0 [8]. Індекс Ванганена позитивно корелює з такими показниками життєдіяльності держав як нерівність доходів (0.33), рівень інфляції у (.04) і негативно з такими як рівень громадянських і політичних прав та свобод (- 0.88), стабільність режиму (- 0.57), індекс гуманітарного розвитку (- 0.55), витрати на освіту та охорону здоров’я (- 0.52) [9].
Специфіка перехідних, особливо посткомуністичних суспільств полягає в тому, що методи збагачення олігархів тут особливо криміналізовані. З цієї причини їхня головна мета —повне оволодіння владою. Тільки такий розвиток подій здатний забезпечити гарантоване прикриття їхніх старих “гріхів” і відкрити нові можливості для збагачення. Звідси — ігнорування суспільних інтересів, намагання використати владу для того, щоб, максимально звузивши сферу демократії, створити монократичну систему правління, яка й буде олігархією.
Олігархія — це форма владарювання, тип політичного режиму, про який писали ще давньогрецькі філософи Платон та Арістотель. Так само як мон(о)-архія — влада одного, полі-архія — влада багатьох (форма роз-зосередженого правління, що забезпечує панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)-архія — це влада кількох, небагатьох. В усіх цих термінах присутнє вказання на кількість володарів (один, багато, декілька) та саме слово володарювання (старогрецьке arсhein). Це означає, що без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються встановити “диктатуру небагатьох” (явну чи залаштункову) є олігархами. Олігарх – це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватно-групових інтересах, притім, в основному або виключно силовими методами.
Як теоретично, так і в емпірично-порівняльному аспекті з’ясування сутності олігархічного правління є непростою справою. Термін, введений у політичну філософію античними філософами, виявився не надто популярним у наш час. Однією з причин такого стану є те, що він привертає увагу до питання про соціальне підгрунтя державногої влади, про те, “хто править?”, у той час як ліберальна теорія ХХ століття заперечила значимість цієї проблеми вустами одного з найвпливовіших своїх речників — Карла Поппера [10], що було природнім у період протистояння лібералізму марксизмові.
Для цивілізованих демократичних держав, у яких демократія зростала протягом століть паралельно з утвердженням конституціоналізму, а право стало невід’ємною складовою суспільної свідомості, зауваження Поппера, напевне, є слушні і сьогодні. Однак для перехідних, особливо посткомуністичних суспільств, у яких теперішній еліті правова культура притаманна ще меншою мірою, ніж широкому загалу, питання про те, хто править та в чиїх інтересах здійснюється влада висунулось на передній план боротьби за збереження демократичних інститутів. Тому й виникає потреба у тому, щоб розібратись, хто такі олігархи і якої олігархії від них можна чекати.
Звернувшись по допомогу до класиків політично-філософської думки, які ввели це поняття в науковий обіг — давньогрецьких філософів Платона й Арістотеля, ми побачимо, що у їхніх творах олігархію віднесено до різновидів неправильної, беззаконної влади, що здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу. Це й не дивно, бо правлінню олігархів у грецьких полісах переважно, хоч і не завжди, були притаманні свавілля, жорстокість та егоїзм. Арістотель вважав, що не слід акцентувати увагу на кількості правителів, бо не це головне. Найважливішим у протиставленні олігархії, яка була правлінням небагатьох багатих, демократії, яка допускала до правління багатьох бідних, він вважав те, що у цих двох випадках “до влади висуваються дві різні вимоги: одна базується на праві власності, інша — на добробуті більшості людей, що живуть у суспільстві” (підкреслено мною — А.К.) [11].
За олігархії мета державного правління — служіння благу всіх підміняється правом володарів великої власності правити суспільством. У цьому плані і Платон, і Арістотель протиставляють олігархію аристократії — правлінню небагатьох в інтересах усіх — та ставлять її нижче демократії, оскільки демократія (за винятком її крайніх форм), при всіх недоліках, більше піддається регулюванню.
Бувши спостережливим і глибоким дослідником, Арістотель виділяв різні види олігархії, вказуючи на те, що їх природа залежить від розподілу власності у суспільстві. Там де існує досить великий клас дрібних власників, олігархія може набувати пом’якшених форм, наближаючись до демократії. А там, де домінує малий клас дуже багатих людей, правління може перейти до рук кліки. “Олігархія може мати широку базу серед громадян, або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угуповання може функціонувати як постійне об’єднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сім’ї” [13].
Неважко здогадитися, яких рис може набути олігархія в Україні, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а “малий клас дуже багатих” не характеризується ні шляхетним походженням і слідуванням вимогам моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за інших обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках “вищого класу”. “Первісне нагромадження капіталу”, у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалось не просто брутальними методами. Воно часто було протипраним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенусуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє безроздільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться.
Поки що повного оволодіння владою олігархами не сталося, але не завдяки впливовості носіїв української демократії, а завдяки протистоянню іншої сили, схильної до встановлення монократичного правління, але можливо в іншій формі і можливо не зараз, — Президента та вищої бюрократії з його оточення.
ІІІ. Центри влади і впливу на політичній арені України.
Період кінця 2000 – І половини 2001 рр., з притаманною йому насиченістю та швидкою змінюваністю політичного порядку денного, з нестихаючим протиборством і скандалами на різних рівнях політичної піраміди засвідчив, що Україна підійшла до певного рубежа, коли вибір — на користь чи на шкоду демократії — має бути зроблено і закріплено на триваліший час. Саме за досягнення такої визначеності і ведеться зараз боротьба чотирьох, далеко не однакових за силою, центрів політичної влади і впливу, кожен з яких уособлює інше політичне майбутнє України. Їх можна зобразити у вигляді такої системи противаг:
Про дві ідеологічно протилежні сили — лівих , з одного боку, та націонал-демократів, з іншого, — яких ще напередодні виборів 1998 р. розглядали як основних суперників на тлі мало знаних та маловпливовових інших партій (можливо за винятком тодішньої “партії влади” — НДП), тепер можемо сказати одне: поки що не вони вирішують, хто, як і в якому напрямі поведе в майбутнє українське суспільство.
Ліві, так само як і праві, сьогодні не мають змоги визначати політику. Комуністи були усунені від можливості здійснювати скільки-небудь вплив значний на політику відразу після президентських виборів. Щоб досягнути цього, Верховній Раді довелося пройти ще через дуже складний процес усунення з посади спікера О. Ткаченка та формування про-президентської більшості. Праві ж були “зруйновані” як самостійна сила ще до виборів, притім зі значно меншою затратою сил, оскільки самі допомагали своїм супротивникам.
Таким чином, перспектива повернення до комуністичного тоталітаризму чи авторитаризму (з поправкою на сучасну епоху) — малоймовірна, незважаючи на те, що КПУ усе ще здобуває найвищі рейтинги (за рахунок багаточисельності пенсіонерів та історично обумовленої розпізнаваності її населенням). Безперспективність майбутнього комуністів непрямо підтверджується і доволі лояльним ставленням до них чинного Президента держави, чого не скажеш про його стосунки з іншими опозиціонерами.
Однак і демократична перспектива України, яку уособлюють національні та ліберальні (останніх взагалі не чути!) демократи, також перебуває в “тумані невизначеності”. А це означає, що монократичний режим, суть якого — в концентрації влади в одних руках (однієї особи, партії, клану, олігархічного угруповання тощо) є реальною загрозою для України. Дехто стверджує, що такий режим є не загрозою, а реальністю політичного життя України. Однак таке твердження є правильним тільки частково. Адже повне збереження де-юре і часткове — де-факто основних елементів плюралістичної демократії дає змогу демократам розвинути і утвердити ці елементи, маючи навіть менший політичний потенціал, ніж той, що є у антидемократичних сил. Бо ці елементи відповідають чинній Конституції. Саме тому й розгортаються такі баталії навкруг конституційно визначених форм урядування.
Можна сказати, що допоки монократичний режим не легалізувався у тій чи іншій, чітко означеній формі, не всі шанси демократів втрачені, але для відновлення демократичної перспективи потрібні нестандартні дії. І саме від здатності демократичних сил здійснити такі дії залежить, що буде далі: чи вже найближчим часом в Україні встановиться олігархія або авторитарно-бюрократичний авторитаризм, чи держава й далі балансуватиме на грані авторитаризму і слабкої, та все ж плюралістичної демократії.
[1] Так принаймні вважають відомі дослідники-транзитологи Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер. Див. їхню працю: O’Donnell G. and Schmitter Ph. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. — Baltimore and London: John Hopkins University Press, 1986.
[2] See: Kuzio, Taras. “The national factor in Ukraine’s quadruple transition” // Contemporary Politics. — Vol. 6. — No. 2 (June). — 2000.
[3] Див.: Полохало В. Середній українець — соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. — 1999. — № 4.
[4] Докладніше про типи переходу та його специфіку в Україні див.: Колодій А. До питання про політичний режим в Україні (спроба транзитивного підходу) // Сучасність. — 1999. — № 7-8.
[5] Тепер, у 2001 р. на прикладі спроби організувати референдум Всеукраїнським об’єднанням “Батьківщина” та Соціалістичною партією ми побачили, як нелегко проявити таку ініціативу в Україні.
[6] Виткович Л. Міфи та реалії уряду Ющенка // За вільну Україну. — 2 грудня 2000 р.
[7] Найвлучніший аналіз її тодішнього стану дав Микола Рябчук у статті “Демократія та партія влади в Україні” // Політична думка. — 1994. — № 3.
[8] Див.: Інтерв’ю Олександра Волкова // Політика і культура (ПіК). — 2000. — № 2 (21 cічня) — С.12-15.
[9] Vanhanen T. The Process of Democratization: A Comparative Study of 147 States, 1980-1988. — New York: Grane Russak, 1990 / Цит. по: Lane, Jan-Erik & Svante Ersson. Comparative Politics. An Introduction and New Approach. —Cambridge (UK): Polity Press, 1994. — Р. 145.
[10] Ibid. — P. 147.
[11] К. Поппер стверджував, що питання про те, “хто повинен правити”, яке йде від Платона до Маркса і їхніх послідовників, повинне бути визнане абсолютно непрактичним і заміне питанням про те, “як має бути влаштована держава, щоб поганих правителів можна було позбутися без кровопролиття…”; або в іншому формулюванні: “як найкраще можна уникнути ситуацій, коли поганий правитель завдає занадто багато шкоди?” Див.: Карл Поппер. “Демократия и народоправие” // Новое время. — 1991. — № 8. — С. 41, 42.
[12] Див.: Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. Переклад з англ. — Київ: Основи, 1997. — С. 117.
[13] Там само. — С. 125.
“Oligarchs” and “Oligarchy”: Substance of Notions and Ukraine’s Political Reality.
The paper deals with some changes on political arena of Ukraine during the last five years and their influence on the crystallization of the political regime of a certain, identified type as opposed to transitional uncertainty. Correlation between the notions of “oligarchyzation” of interest group politics and “oligarchy” as a type of state domination is analyzed; the question of political potential of the major centers of power and influence in contemporary Ukraine and its possible impact on the nature of political regime is raised.