Український федералізм: політичні аспекти

Антоніна Колодій. Український федералізм: політичні аспекти // Незалежний культурологічний часопис «Ї», Семінар 9 листопада 2001 (Дещо змінена автором версія увійшла до кн. «Національний вимір суспільного буття» ; с. 318-330)


Антоніна Колодій на семінарі журналу "Ї"

Антоніна Колодій: Федералізмом я почала цікавитися тоді, коли вся Україна ним зацікавилася, тобто на початку 90-их. Тоді я загалом була опозиційно налаштована до цієї теми. Але за 10 років існування української держави багато чого змінилося. Змінилося і моє ставлення до проблеми федералізму. Однак, мої формулювання поки що доволі сирі й потребують доопрацювання.

Гадаю, що за епіграф до свого виступу я могла би взяти вислів американського професора Ордешука, який походить з Галичини. “Належним чином організований федералізм сприяє інтеґрації”, – стверджує він. Таким належно організованим федералізмом Ордешук вважає насамперед американський федералізм. У виступі, з якого я запозичила цей вислів, він порівнював американський і російський федералізм і казав, що в Росії існують загрози, бо цей різновид федералізму погано організований.

А водночас мені відома провідна ідея численних виступів і праць нашого шанованого професора Ярослава Дашкевича, який каже: “Федералізм суперечить соборності України – і тому неприйнятний”.

Ось між цими двома крайнощами я і намагатимусь шукати відповіді на питання – чи потрібен зараз федералізм Україні? Чи допустимий він? Які загрози несе він сьогодні, адже одна справа була в 90-91 роках, а інша – тепер. І які альтернативні вирішення існують для тих проблем, які, на думку частини громадськости, можна розв’язати за допомогою федералізму.

Я гадаю, що ці питання необхідно розглянути у контексті основних аспектів життя нашої держави на сучасному етапі. По-перше, у контексті державного будівництва., адже федералізм – це один із аспектів політичного дизайну. Проблему державно-територіального устрою обдумує кожне суспільство, яке творить Конституцію та будує державу. І чи є потреба і необхідність розглядати сьогодні питання федералізму, якщо в нас уже прийнята Конституція і ми вже маємо певний окреслений державно-територіальний устрій?

Другий аспект федералізму – участь у творенні та зміцненні демократії. Позаяк я політолог, то мене більше цікавить другий аспект, а юристів радше перший. Якою мірою федералізм може перешкодити наростанню недемократичних тенденцій, свідками яких ми є у сучасній українській дійсності? Разом з тим, які існують застереження щодо можливих негативних наслідків? І нарешті, ще одне дуже важливе питання, можливо я його торкнуся меншою мірою, хоч найбільше над ним працювала, – консолідація політичної нації й федералізм. Адже Україна зараз стоїть перед проблемою консолідації суспільства, консолідації нації, формування політичної чи громадянської нації. Чи не поділимо ми наше суспільство, федералізувавши його, чи не прокопаємо ми нові рови і канави поміж нашими реґіонами?

Отже, почну з місця федералізму у державному будівництві. По суті, це питання до певної міри вже вирішене. Прийнявши Конституцію, ми визначили нашу державу як унітарну, тобто єдину. В унітарній державі немає територіальних одиниць, наділених політичними повноваженнями і якоюсь частиною суверенітету. І у цьому сенсі Українська держава єдина. Але є виключення: Кримська реґіональна автономія.

Унітарні держави поділяються на, так би мовити, “чисті”, тобто виключно унітарні, і такі, що містять певну “домішку” автономій, яка, однак, не порушує принципово державного устрою. В Україні чимало прихильників унітарності. Скажімо, Володимир Шаповал, знавець західних політичних систем, вважає, що найкращою для України є саме така система – унітарної територіальної організації. Додатковий арґумент, як він каже, полягає в тому, що федеральні держави є винятками у сучасному світі, а переважна більшість держав таки унітарні.

З іншого боку, серед сучасних федеративних держав, хоча їх відносно небагато, чимало провідних і впливових країн (енциклопедії подають інформацію про 18 федеративних утворень, у тому числі федерацію князівств – Об’єднані Арабські Емірати, 2 федеративні конституційні монархії – Малайзію і Канаду, 15 федеративних республік – Австралію на окремому материку, Бірму (М’янму), Індію, Росію в Азії, Арґентину, Бразилію, Венесуелу, Мексику, США в Америці, Ефіопію та Ніґерію в Африці, Австрію, Німеччину, Швейцарію та Югославію в Европі). Ми не можемо порівнювати Україну із невеликими острівними державами, де населення менше 100 тисяч, а економіка практично відсутня. Наголошую, що 18 федеративних держав, складаючи заледве 10% загальної кількості державних утворень, мають бл. 2,1 млрд. мешканців і виробляють левову частку світового валового продукту).

До 1996 року дискусії про те, якою має бути Україна, були доволі поширеними, але зараз до певної міри стихли, хоча й не цілком. Нещодавно докторську дисертацію про державно-територіальний устрій нашої держави захистив Сергій Телешун; Олександр Сушинський зі Львова також, очевидно, готує на цю тему докторську дисертацію.

Щодо кожного питання я намагатимусь говорити свої “за” і “проти”, оскільки я ще не до кінця визначилася із головною проблемою – потрібен нам федералізм, чи не потрібен. В інших аудиторіях я завжди підкреслюю, що нам потрібно спершу навчитися жити за чинною конституцією. Це, може, важливіше, аніж вигадувати усе новий і новий дизайн. Нещодавно я прочитала у Фукуями, що можливості покращити справи з демократією, взагалі із розвитком, за допомогою дизайну дуже невеликі. Не так то й багато альтернатив. І в принципі, кожна система по своєму працює за певних умов. А тому питання про те, потрібно, чи не потрібно міняти, наприклад, форму правління із президентсько-парламентської на парламентську, або, чи потрібно міняти унітарну державу на федеративну – це все питання певною мірою, у кожному разі з точки зору політичної філософії, умоглядні. Вони навряд чи стануть вирішальним чинником, бо значно більше залежить від культури людей, від уміння використовувати уже створені механізми.

Але, з іншого боку, чому і у мене, і у решти учасників цієї дискусії народжуються сумніви? Річ у тому, що чинний державно-територіальний устрій від самого початку розглядався як тимчасовий. Згадаймо більшість публікацій в “Голосі України”, насамперед декларації з цього приводу, висловлені покійним В.Чорноволом, про те, що федеративний устрій для України був би найкращим, але не зараз. І фактично все, що говорилося і писалося про федералізм на початку 90-х років, до цього зводилося: федерація для України дуже добра, але не зараз. Бо зараз наявні тенденції до сепаратизму. Ми можемо їх роздмухати, необережно підсилити. І тоді якийсь шматок материзни відокремиться і приєднається насамперед до Росії, звичайно.

У цьому випадку найчастіше посилаються (в тому числі й В.Шаповал) на досвід Совєцького Союзу. Буцім, коли б не було адміністративних кордонів, не було політично окреслених одиниць в межах Совєцького Союзу, то набагато складніше було би виходити з цієї держави. А так можна було відштовхнутися від певної існуючої визначеності. Гадаю, питання набагато складніше, бо, по-перше, неможливо іґнорувати той факт, яким чином створювався СССР. Причини його розпаду значно глибші, аніж банальна наявність союзних республік.

По-друге, дуже багато вчених відзначають, що коли доходить до сепаратизму, то найкращий засобом усунути подібні тенденції – це надати ширшу автономію тій області, яка прагне відокремитися. Так фактично чинять Іспанія, Італія, Канада тощо, намагаючись надати реґіонам, які прагнуть відокремитися, ширших повноважень у межах існуючої держави. Отож, федералізм можна розглядатися і як спонуку до відокремлення, і як засіб створити привабливіші умови для бажаючих відокремитися, задовольнивши в межах федеративної держави певні культурні чи якісь інші потреби.

Окрім того, ми бачимо, як на наших очах в межах України відтворюється модель централізації, притаманна колись для Совєцького Союзу, хіба що замість ЦК КПСС ми маємо Адміністрацію Президента, а замість обкомів і райкомів – державні адміністрації, абсолютно лояльні, конформні, цілковито віддані Президентові на засадах, дуже далеких від принципів функціонування демократичної держави. Якщо зважити на те, що в політологічній літературі федералізм дуже часто вважають засобом проти наростання подібних тенденцій, то доводиться обговорювати і цю можливість.

Розростання централізму супроводжується занепадом того, що можна з більшою чи меншою умовністю назвати периферією. Багато хто в Галичині боїться федералізму, ба навіть обговорення цієї проблеми, бо кажуть, що у випадку федералізму нас, мовляв, задавлять сильніші реґіони, які будуть панувати у федерації. Від початку 90-х років я зберегла газетну публікацію з “Голосу України” (за 93-й рік), де міститься інформація, якої у мене немає, коли йдеться про сьогоднішній день. Стаття містить порівняння 6 областей з різних реґіонів за виробленим національним доходом на душу населення і за витратами з державного бюджету на душу населення. За першим показником Донецька область посідає 22-ге місце, Республіка Крим – 23-тє, Луганська область – 24-те, Житомирська – 5-те, Львівська – 7-ме, а Полтавська – 2-ге. А за витратами Донецька область перебуває на 4-му, Республіка Крим – на 7-му, Луганська область – на 3-му, Житомирська – на 4-му, Львівська – на 21-му, а Полтавська – на 6-му місці. Те, що ми не маємо актуальної інформації на цю тему, те, що я не знаю, де її взяти сьогодні, – усе це свідчить про те, що ми, як і за совєцьких часів, живемо в суспільстві закритої інформації.

Ми боїмося того, чого боятися не повинні. По-перше, треба оволодіти цією інформацією, а, по-друге, треба міркувати і про федералізм, і про все, що завгодно, прораховуючи усі можливі наслідки наперед. Я гадаю, економісти здатні це зробити. Нам здається, що Донбас – це дуже могутній реґіон, але водночас він найменш перспективний реґіон з точки зору майбутнього розвитку. І якщо держава комусь і буде допомагати, то насамперед Донбасу. В Конституції федеративної Німеччини зафіксована і проводиться на ділі політика вирівнювання економічних можливостей реґіонів. Така політика мусить проводитись і в Україні, але усі компоненти її повинні бути попередньо, фахово розписані: якщо є надлишок доходів, то вони певним чином перерозподіляються, але не так, як це комусь заманеться, або на користь тих, хто більше страйкує і більше вимагає.

Згадані мною арґументи на користь федералізму, є, по суті, арґументами на користь децентралізації, що не обов’язково закладає передумову федералізму. Децентралізація – ширше поняття, вона може втілюватися в різній формі. Ті, хто виступають проти федералізму в нашій державі, дуже часто говорять про можливість інших форм децентралізації. Отож, я переходжу до співвідношення федералізму і демократії.

Кілька слів про централізацію та її співвідношення з демократією. Політична теорія стверджує, що будь-яка влада, якщо вона не має жодних перешкод при здійсненні шляхетних функцій в інтересах суспільства, не забуває і про себе, а, маючи тенденцію до розширення власних повноважень, починає дедалі більше працювати на саму себе. І якщо цю тенденцію не загальмувати, то вона неодмінно переросте в узурпацію влади.

Елементи узурпації спостерігаються в Україні на кожному кроці. Йдеться про ніде не записані повноваження, які люди привласнюють собі, виступаючи носіями влади від природи. Европа зіткнулася з питанням узурпації влади у XVII-XVIII, ба навіть XVI-му столітті – у добу панування абсолютних монархій. Саме у відповідь на дії узурпаторів, які, з одного боку консолідували в багатьох випадках европейські нації, а з іншого боку – допровадили марнотратство до крайніх меж. Із простолюдом тоді ніхто не рахувався, що призвело, зрештою, до революції.

Дії узурпаторів ретельно аналізували їхні сучасники-філософи. В просвітницькій літературі найбільше уваги приділено подоланню тенденції до узурпації влади. Було винайдено, так би мовити, два механізми, вжиті в західних країнах. Один вам добре відомий – розподіл гілок влади, другий – децентралізація. Про розподіл я нічого тут не казатиму, бо це не стосується нашої теми.

А коли йдеться про децентралізацію, то перший випадок її гарного, досконалого застосування показують Сполучені Штати Америки. Децентралізація була, з одного боку, наслідком того, що Штати від самого початку утворилися як окремі колонії англійської Корони, пізніше об’єднані в єдиний Союз. Але над механізмом децентралізації, над способом організації держави працювали кращі тогочасні мислителі Америки. Я вважаю, що вони досягли великого успіху в тому, що витворили.

Відвідавши у 30-х роках XIX століття Америку, Алексіс де Токвіль був захоплений способом управління, який випрацювало американське суспільство. На сторінці 83-ій перекладу його прекрасної книги “Про демократію в Америці” починається розділ про децентралізацію. Він наче написаний для сьогоднішньої України.

Спостерігаючи американську дійсність, Токвіль прийшов до висновку про два способи централізації і децентралізації. Урядова централізація неминуча, без неї жодна держава не вистоїть. Під урядовою централізацією він розумів політичну централізацію, тобто вирішення політичних, ґлобальних у масштабах держави питань.

А от адміністративна централізація шкодить суспільству. Токвіль наводить надзвичайно цікаві приклади такої шкоди в тогочасних европейських країнах. Він каже, що коли урядова централізація поєднується з адміністративною, то вона привчає людей цілком і завжди відмовлятися від проявів власної волі, привчає коритися, причому не раз, і не з приводу якогось одного конкретного питання, а в усьому і завше. Централізація адміністративної влади, пише Токвіль, здатна тільки дратувати людей, які цій владі підлягають, бо вона постійно прагне послабити в них громадський дух.

Описуючи систему правління окремого штату, він каже, що, з одного боку, досягненням американської системи управління є те, що законодавчу владу ніхто не обмежує, тобто, не існує жодного органу, який може завадити їхнім діям – ані привілеї, ані недоторканість місцевих властей, ані особисті впливи, ані навіть авторитет розуму, – бо законодавці є представниками більшости, які претендують на те, що лише вони є єдиним носієм сукупного розуму. У цьому сенсі – каже Токвіль – урядова централізація є благом.

При відсутності адміністративної централізації люди самі вирішують чимало проблем, яких вони в інших державах не вирішують (бо вони покладені на адміністрацію). Завдяки цьому розвивається і міцніє громадський дух Америки.

Читаючи цей і багато інших подібних текстів, я пригадувала нашу систему врядування, міркувала, до чого зараз зведені міські ради. Пригадую, на минулорічних виборах [до Верховної Ради] пан А.Садовий, з яким ми разом перед виборцями виступали, скаржився, які нещасні міські депутати. Що вони можуть? Відомо, що адміністрація діє погано, коли йдеться про певні конкретні питання. А вони маленькі, нібито, люди, що вони можуть? Так само я знаю багато прикладів і з практики обласної ради. Депутати поговорили і розійшлися, бо є адміністрація, яка уособлює реальну владу. У виступі пана А.Садового мене вразило, що він протиставляв владу (адміністрацію) і депутатів (представницькі структури). Депутати і є владою, вони мусять бути владою. Потрібно так відпрацювати систему, щоб вони були владою. Це, звичайно, трагічно, що депутати місцевих Рад не почувають себе владою, бо у цьому випадку система самоврядування просто не працює, і ми можемо говорити про централізацію влади лише у сенсі президентської вертикалі й повного підпорядкування їй усіх інших органів.

Отже, з одного боку, потрібен певний рівень централізації, з іншого боку, потрібне розширення можливостей децентралізації і на реґіональному, і на місцевому рівні. У спеціальній галузевій літературі, наприклад, юридичній, політологічній, виокремлюють як галузь теорію управління, вдаючись до дуже різних типів класифікації централізації та децентралізації, використовуючи різну термінологію.

Мені дуже сподобалась класифікація типів централізації, запропонована Івасакі Мікіко, який пише про політичну децентралізацію, адміністративну децентралізацію і деконцентрацію. У будь-якій країні влада не зосереджена тільки у центрі. До речі, у нас іще кажуть “держава”, замість сказати “центр”. Це мене дуже обурює, позаяк усі ми також належимо до держави Україна, а коли у міркуваннях про “державу” йдеться лише про київську верхівку, то це абсолютно неправильно. Я називаю її, цю верхівку, “центром”. Ніяка держава не керує виключно з центру, вдаючись до деконцентрації.

Деконцентрація – це делегування влади вниз аж до місцевого представництва на рівні окремих громад. Якщо усе підпорядковане центрові по прямій вертикалі, але повсюди утворюються органи управління за призначенням, то це називається деконцентрація. Вона не рівнозначна децентралізації. Децентралізація у даному випадку відсутня.

Федералізм, властиво, підпадає під означення політичної децентралізації. У цьому випадку місцеве самоврядування здійснюється на підставі місцевих, реґіональних Конституцій, а взаємини між центром і реґіонами, чи територіями відбуваються на рівних. У федерації територіальним одиницям притаманна фінансова незалежність, місцеве самоврядування незалежне від центрального уряду, а керівники місцевої влади обираються на місцевих виборах.

Адміністративна децентралізація передбачає, що правові засади місцевого і реґіонального самоврядування визначає центральний уряд. Про це пишуть В.Шаповал та інші автори, які вважають, що нам потрібен не федералізм, а просто реґіональна автономія. Вона базуватиметься на тих повноваженнях, які центральний уряд делегує в реґіони. Принципи реґіональної автономії будуть записані в Конституції, чи в якихось інших важливих законах конституційної ранґи. Автономне урядування здійснюватиметься у конкретно визначених питаннях, скажімо, у соціальній сфері, освіті тощо. За таких обставин центральний уряд зможе міняти свої погляди – щось додати, щось відняти і т. п. Адміністративна децентралізація передбачає певну субординацію реґіонального і місцевого самоврядування щодо центру, а також фінансову залежність. І хоча органи місцевого самоврядування мають часткову автономію, однак створює їх центральний уряд, а керівників місцевої влади почасти обирають, почасти призначають.

Задля того, аби запобігти наростанню недемократичних тенденцій, аби надати реґіонам більше можливостей захищати самих себе, доводиться вибирати між двома моделями.

Перша – федералізм, політична децентралізація, коли територіально-адміністративні одиниці набувають певних політичних прав, навіть певного суверенітету (деякі автори заперечують концепції поділеного суверенітету). Федеральні одиниці мають політичні повноваження в тому сенсі, що, припустимо, обласна рада може приймати нормативні акти, свого роду закони. В окремих випадках у деяких державах реґіональні одиниці мають навіть власні Конституції, тобто сягають рівня квазідержав. Вважається, що саме звідси і чигає загроза сепаратизму, якій необхідно протиставити розширення повноважень центрального уряду і редукцію державності до дій центру. У відповідь у мене виникає питання: якщо залишити центральному урядові достатньо широкі повноваження щодо визначення функцій реґіонів, обсягів децентралізації, то чи не вийде так, як завжди у нас буває: форма залишиться, а зміст десь випарується? У наших людях дивовижно поєднуються дуже добрі наміри і прагнення, аби загал слухався тих, хто на горі. Чи буде за таких обставин опрацьована нормальна модель реґіональної децентралізації (згадайте, наприклад, яким був перебіг підготовки і проведення референдуму і таке інше)? Чи будуть залучені до опрацювання такої концепції місцеві сили?

Іншою формою федералізму зазвичай вважають союзну державу. Можна натрапити на такі думки, що, мовляв, дуже мало справді федеративних союзних держав. Начебто створені згори федерації – Німеччина, Австрія тощо – не є справжніми федераціями, бо федеративний устрій їм був накинутий. Я, правду кажучи, не бачу у цьому великої різниці. Можна, звичайно, класифікувати федерації за способом утворення – чи вони утворилися згори, чи знизу, – але якщо ці держави показали свою життєздатність, якщо вони добре функціонують, якщо, скажімо, німецькі землі наділені цілою низкою серйозних повноважень, здійснюють справжнє реґіональне самоврядування, то яка, зрештою, різниця, чи вони колись об’єдналися самі, чи створили чинні форми територіально-адміністративного устрою під тиском окупаційної влади? Не згодна я також із тим, коли говорять, наприклад, про німецьку федерацію, що метою окупаційної влади було не допустити постання сильної Німеччини – у літературі часто трапляється подібна точка зору. Я вважаю, що альянти прагнули запобігти постанню не сильної, а недемократичної, диктаторської, тоталітарної Німеччини, і федералізм був визнаний хорошим засобом проти тоталітаризму. А, якби Сполучені Штати та їхні союзники так уже боялися сильної Німеччини, то не було би плану Маршалла. Отже, потуга і тоталітарні тенденції – це різні речі.

Що дає і чого не дає федерація для демократії? Для демократії децентралізація і такий її різновид як федералізм, дає насамперед наближення влади до народу. Це прекрасно показано у Токвіля. Народ бере участь у владі, він краще представлений, через близькість до влади він може краще на неї впливати. І якщо ми ніяк не можемо пробудити громадянський дух у наших співвітчизниках, то чи не можна сподіватися на те, що коли в Україні існуватиме федеративний устрій, якщо влада буде ось тут поблизу і наша, то й люди мобілізуються нарешті і захочуть бачити ту владу такою, яка би їх задовольняла?

Федералізм не дає сконцентрувати усю владу в руках центру. Непрямо про це свідчить приклад Німеччини, де підтвердилася розрахунки альянтів на те, що в умовах відсутности унітарної держави не буде і тоталітаризму.

Звичайно, федералізм може створити і певне поле діяльности для сепаратистських сил, і інколи цю ідею використовують саме задля цієї мети. Але, я гадаю, що це для нас сьогодні мало актуально, бо з Кримом вже більш-менш спокійно.

І, нарешті, федералізм забезпечує умови для природного розвитку багатоманітности в усіх її проявах – культурної, мовної тощо. Позаяк сучасна демократія є плюралістичною, то в такий спосіб він служить зміцненню демократії.

Для України, на мою думку, найважливішими є перші два пункти – наближення влади до народу і недопущення концентрації влади, адже ми повсякчас наштовхуємося на узурпаторські тенденції центру і на те, що населення наше ніяк не перетворюється у громадян.

Які застереження існують щодо впливу федералізму на демократію? По-перше, децентралізація загалом і така її конкретна форма як федералізм не є панацеєю з точки зору демократизму. Вона, можливо, і наближає владу до народу, демократизуючи систему управління, але якщо йдеться про ліберальний аспект сучасної демократії, тобто гарантії прав, то тут федералізм нейтральний. Ба більше, завжди існує небезпека розвитку локальних тоталітаризмів у окремих реґіонах, і це залежить від якості еліт і від культури населення. Ті ж Сполучені Штати, які я тільки-но вихваляла, використовували федеральний устрій у південних штатах для того, аби зберігати там і К’ю-Клекс-Клен, і низку інших вкрай недемократичних рис суспільного життя. Тому питання про вплив федералізму на побільшення демократії в окремих реґіонах України залишається відкритим, так само як і питання про потенціал наших реґіональних еліт. Ми трохи нашкребли цих еліт для центру, а чи нашкребемо для кожного реґіону? Я не певна, що уже сьогодні нам вистачить людей, які мудро могли б керувати своїми реґіонами і на засадах компромісу вирішувати загальнонаціональні проблеми.

Децентралізація і федералізм – це такі механізми, які сповільнюють політичний процес. Якщо потрібно швидко проводити реформи, взагалі якнайменше часу витрачати на ті, чи інші політичні акти, на прийняття законів тощо, то федералізм якраз не сприяє, а навпаки, перешкоджає, оскільки збільшується кількість політичних арен, осередків дискусії. Відтак постає потреба у випрацюванні певних механізмів узгодження. В Америці таким механізмом є суди, які працюють значно краще від наших. А ще потрібні еліти, здатні до компромісів. Якщо кожен буде казати – як щось не так, як я кажу, то я виходжу із цієї федерації, або щось у цьому дусі, то це, звичайно, стане добрячим гальмом. Отож, для перехідного суспільства федералізм є чималим клопотом, оскільки він має виразний консервативний ефект щодо політичного процесу.

І нарешті питання про національну консолідацію та федералізм. Ці два явища політичного життя практично є антиподами, якщо брати до уваги виключно культурно-політичний аспект цього питання. Хоча я відразу хочу зауважити, що не розумію, чому ми обов’язково маємо пов’язувати соборність з унітарністю. Ви, мабуть, знаєте, якого розширеного і занадто філософського значення надають термінові “соборність” у Росії. Там “соборність” – тільки духовний феномен. А ми його перетворили ледь не на адміністративний термін. Ото зібрали докупи усі землі, окреслили їх єдиним кордоном, і вже маємо соборність.

Мені здається, що справжньої соборности не буде, допоки вона не постане в наших душах. По телебаченню якось повідомили, що в Криму “на украинским языке можно разговаривать в специально отведённых местах”, отож навряд чи спільний кордон автоматично зробить нашу державу соборною. Соборність усе ж таки передбачає налагодженість стосунків між реґіонами України, налаштованість людей на взаємоспівпрацю.

В плані консолідації реґіонів федералізм міг би зарадити в тому випадку, якби витворилася нормальна система стосунків, і якщо б витворилися внутрішні відносини, скеровані на покращення життєвого рівня людей. Зараз пошуки ворогів найбільше інспірує те, що живеться надто погано. В різних реґіонах по-різному, але однаково погано.

Окрім того, нагадаю, що досвід Італії не підтвердив сподівань на те, що чим жорсткішою буде централізація, тим більшої єдности вдасться досягти в державі. Від 70-х років там проводився експеримент, а відтак і цілеспрямовано впроваджувалася децентралізована форми правління з елементами реґіональної автономії (на одному з семінарів про громадянське суспільство ми обговорювали книгу Патнема про італійський досвід; нещодавно з’явився її український переклад).

Або ще один приклад – Америка, американський федералізм і американський патріотизм. Нещодавно ми переконалися, наскільки єдина Америка в своєму патріотичному пориві. Але достоту те саме пише Токвіль у своїй книзі. Він запитує: яким чином в Америці міг народитися цей патріотизм (адже на час написання його книги американська держава існувала тільки 50 років, не маючи жодної попередньої історичної традиції), чому американці єдині, як ніяка нація в Европі у своєму патріотизмі?

Зауважте, федералізм не став перешкодою для патріотизму. Тому, я думаю, що допоки люди не відчувають себе творцями законів, творцями суспільного ладу, господарями на власній землі, до того часу соборність не зростатиме, а, навпаки, меншатиме. Якщо вони відчують усе вищеперелічене, то ніякі межі між окремими областями чи певна специфіка в різних реґіонах не перешкодять зростанню єдності і зростанню соборності.

Токвіль також дуже гарно пише про те, що центральний уряд за умов централізації просто не здатний врахувати багатоманітні потреби людей, які виникають на місцях. І що місцевий уряд завжди краще це зробить.

Але в Україні є одна проблема, яка є найголовнішим клопотом, коли йдеться про федералізацію. Працюючи над статтею про єднання та про політичну націю, я зайнялася вивченням поділів України за реґіональними і культурно-мовними ознаками. На підготованих мною картах відображено мовну ситуацію в реґіонах. Це дуже строкаті карти, де показано потенційні реґіони, які могли б стати федеральними землями чи краями (мені, наприклад, більше подобається слово “край”, бо усяка федералізація, чи навіть реґіональна автономія вимагає виділення більших одиниць). Різними кольорами розфарбовані одинадцять реґіонів. Критерій реґіоналізації соціологічний, найзручніший при соціологічному опитуванні. А далі ідуть три стовпчики. У першому зазначено відсоток українців за пашпортом, у другому – відсоток осіб, які ототожнюють себе з українцями, вважають себе українцями, а у третьому – відсоток тих, хто розмовляють українською вдома.

Так от, у цілому західному реґіоні (7 областей) всі ці стовпчики фактично однакові: ті, хто вважають себе українцями і є ними за пашпортом, ті й розмовляють українською. Відмінності доволі незначні. Але чим далі на схід, тим ці відмінності більші. Зрозуміло, що Донбас виділяється за усіма культурними показниками. Тут українською мовою вдома розмовляє незначна меншість. Зростає також розрив у відсотках між особами, які є українцями за пашпортом, і які вважають себе українцями. Колись, пам’ятаю, академік І.Юхновський, говорив про те, що коли б ми зараз провели перепис, то мали б зовсім іншу картину, аніж в останні роки СССР – українців було би більше. Так от, навпаки, за даними соціологічних опитувань, проведених у 2000 році, розрив по Україні в цілому між людьми, які записані українцями (офіційно в документі) і тими, хто себе з українством ототожнює становить 10%. На Львівщині на якісь десяті відсотка навіть більше тих, хто вважають себе українцями, аніж записані ними. А чим далі на схід, тим розрив цей збільшується до приблизно 20%.

Отож, картина, на жаль, така, що деукраїнізація не меншає. Це добре відомо і без цифр, але цифри підтверджують, що вона триває і концентрується на сході, в реґіонах, які б ми хотіли бачити максимально подібними до нашого. Але в мене складається таке враження, що вони не виправдають наших сподівань. А коли так, то федералізація аж ніяк не погіршить становища. Адже інституційні методи розв’язання етнічних проблем (федералізм і так звана консорціативна демократія) застосовуються там, де народи прийшли до висновку – так, ми різні, але хочемо жити в мирі та в єдиній державі. В такій ситуації урухомлюються механізми, які дозволяють людям жити такими, як вони є.

Карта вживання української мови розфарбована у три кольори – жовтий, синій і зелений. Увесь масив даних поділений на три частини – середня, відхилення в один бік і в інший. Синім означено терени, де українською користуються вище середньої – переважно західні області та вся центральна Україна. На середньому рівні – зеленим кольором – окреслені Слобожанщина, Причорномор’я і частково дніпровський реґіон. І Донбас, і Крим – жовті, це відхилення в іншу сторону. Синій масив показує, що нас більшість, – більшість тих, хто є українцями і розмовляє вдома українською.

На іншій карті Україна розфарбована у п’ять кольорів. Найінтенсивніші – західні області (переважно Волинь і Галичина, меншою мірою Закарпаття і Буковина). Крим і Донбас знову виділяються іншим кольором.

І ще одна цікава карта. За соціологічними опитуваннями 12% осіб не знають, якої вони нації – вони зараховують себе до совєцьких (радянських), живучи в Україні. Ми спробували проаналізувати це за областями, і я цим аналізом дуже втішена. Із цих 12% в абсолютному вимірі половина припадає на три області – Луганську, Донецьку і Дніпропетровську, отож кузня кадрів у одному пакеті з Донбасом.

Далі іде Харківщина, дві південні області та Крим. Запорізька область тут стоїть окремо від сусідів, місцеві мешканці не визнають себе совєцькими, пам’ятають, що вони нащадки українських козаків. І всього лиш по 0,2-0,5% совєцьких у західних областях. І тут мені особливо приємно відзначити (бо я родом з Чернігівщини), що Чернігівська і Полтавська область мають ідентичні із західними областями показники національної ідентичності. Тобто, совєцькими себе не називають, бо знають, хто вони такі. Вони можуть говорити російською чи суржиком, але в цих двох областях – Чернігівській і Полтавській – менше 1% денаціоналізованих, які б називали себе совєцькими.

Якось мені довелося чути про русифікацію Донбасу. А чи був він колись українським? Може, ніколи й не був. Тому, говорячи про те, чи потрібен федералізм Українській державі, я думаю, що ми повинні зважувати, звичайно, всі “за” і “проти”, бо застереження також обґрунтовані, але час уже розпрощатися із даремними сподіваннями на те, що вдасться переробити всіх на галичан.

Насамкінець загальне застереження. Чи здатні ми, чи здатні наші еліти випрацювати оптимальний, придатний для України механізм реґіоналізації (чи то будуть автономні реґіони, чи федеральні краї), який би запрацював? Дійсно мобілізував ресурси? Спонукав людей, аби вони почували себе громадянами? Щоб більш-менш справедливо розподілялися в цій державі ресурси?

Обговорення виступу »

Leave a Comment