Радянська ідентичність та її носії в незалежній Україні

Антоніна Колодій. Радянська ідентичність та її носії в незалежній Україні // Україна в сучасному світі. Соціальні, етнічні і культурні аспекти глобалізації і Україна. Конференція для українських випускників програм наукового стажування у США. Доповіді учасників. – Київ: Стилос, 2002. – С. 36-55.


Проблеми національної консолідації, політика і наука. Минуло вже 11 років існування незалежної Української держави і формування в її кордонах “нової якості” української нації, яка, як сподівалися і політики, й теоретики, мала усі підстави набути ознак повної (повномасштабної), громадянської чи політичної нації, об’єднуючи навкруг українського культурного ядра інші етнічні й національні групи – на засадах толерантності, врахування їхніх специфічних потреб та інтересів, спільної участі в будівництві демократичної держави та громадянського суспільства. Законодавчі акти, прийняті молодою державою, були адекватні цим завданням. Та незважаючи на цивілізований початок націєтворчого процесу і відсутність міжнаціональних конфліктів (окрім Криму), успіхи етно-національної політики поки що не мають значних досягнень.

Політично-ідеологічна та мовно-культурна роз’єднаність регіонів є істотним гальмом у створенні національного уряду, спроможного здійснити необхідні реформи, створити життєздатну економічну та політичну системи, загалом – керувати державою демократично й ефективно. Для подолання цієї роз’єднаності країна потребує науково обґрунтованої та виваженої етно-національної політики. Саме етно-національної, а не просто етнополітики, тому що турбота про заголовну націю, її розвиток, повноцінне функціонування її культури, виконання нею ролі державотворчого народу не менш важлива і складна проблема, ніж захист прав і сприяння розвитку культур національних меншин.

Окрім цих двох складових, до етно-національної політики молодої держави входить ще й третя, дуже містка складова – творення політичної (громадянської) нації через формування загальнонаціональної ідентичності парасолькового типу, яка б надбудовувалася над ідентичностями етно-національних груп. Звідси – той інтерес, що його проявляють українські дослідники до проблем національної, етносоціальної та етнокультурної (у тому числі й мовної) самоідентифікації українських громадян. Проведені дослідження поки що не досягнули, на мій погляд, критичної маси, необхідної для обгрунтованих висновків, а теоретичні узагальнення часто є надто сторонницькими (partizan) з усіх боків. Отже, є потреба у продовженні емпіричного вивчення проблеми та пошуків (і розвитку) підходящих концепцій, які б адекватно пояснювали зібраний фактичний матеріал.

У пропонованій статті йтиметься про політичну позицію та суспільну роль чисельно значної групи громадян України, що вибрала доволі екзотичний шлях соціально-етнічної самоідентифікації, віднісши себе до “радянських людей”. Її соціальний портрет дасть змогу висвітлити принаймні деякі особливості та перешкоди на шляху національної консолідації в Україні. З’ясувати, що собою являють та яку суспільну роль відіграють “радянські люди” в теперішній, пострадянській Україні, спробуємо за такими ознаками: а) географічне розселення “радянських” (їх концентрація в певних областях чи регіонах); б) демографічні показники, рівень освіти і соціальний статус групи; в)  релігійність та мовні вподобання її членів; г) політична самоідентифікація (зокрема, співвідношення з прихильниками “лівих” течій); д) рівень громадянськості й патріотизму та інше.


Фото Дениса Головіна   

Аналіз ґрунтуватиметься на матеріалах соціологічного опитування, проведеного в липні 2000 р. Центром соціальних і маркетингових досліджень “СОЦИС” на замовлення Фонду держмайна України – на основі багатощаблевої, стратифікованої вибірки із застосуванням квотного відбору респондентів на останньому щаблі. Обсяг вибіркової сукупності – 2800 респондентів (основний масив), з додатковою вибіркою по 450 осіб у 4-х регіонах, які були представлені недостатньою кількістю респондентів. Тому загальна кількість опитаних становить 3250 осіб. Помилка вибірки становить +- 3%. Групування даних опитування здійснювалось за двома схемами регіонального поділу: на п’ять і на одинадцять регіонів.

Етно-національна ідентичність під час опитування визначалась за допомогою таких питань: Яка Ваша національність? З якою соціально-етнічною групою Ви себе ототожнюєте?  До якої мовно-етнічної групи Ви себе відносите? Якою мовою Ви переважно розмовляєте вдома?

Тобто, до анкети були введені питання про соціально-етнічну та мовно-етнічну самоідентифікацію, завдяки чому вдалося з’ясувати, що частка людей, готових засвідчити свою українську національність (за якими б то не було критеріями – колишній запис у паспорті чи в свідоцтві про народження, національна приналежність батьків тощо), є дещо більшою, ніж показував перепис 1989 р.: майже 76% проти 72%.  Решту склали росіяни (біля 21%) і представники інших національностей (3%). Проте, якщо питалось не просто про національність, а про те, з якою соціально-національною групою людина себе ототожнює (тобто, включався момент вибору), то українців виявилось лише близько 66%. Отже, на рівні суб’єктивного сприйняття, етнічної самоідентифікації 10% тих, хто “записаний” або за походженням є українцем, вважають себе не-українцями. І чим далі на Схід, тим значнішим стає це розходження (див. табл. 2). А це означає: після 10 років існування незалежної української держави процеси де-націоналізації та зросійщення не набули зворотного спрямування.

Цей факт особливо помітний, якщо загальноукраїнські дані порівняємо з результатами опитування у Львівській області, де етнічні українці чинили спротив зросійщенню і створили власне мовно-культурне середовище. На Львівщині українців за усвідомленням є хоч і незначно, але все-таки більше, ніж українців “офіційних” (табл. 1). Тобто, якась частина росіян (а вона, як показує наш аналіз, сягає 30% усього їх числа) сприймає українську ідентичність як свою. [1] Чи є ця ідентичність парасольковою (надбудованою над російською етнічною ідентичністю), чи тут переважає перехід на позиції домінуючого етносу – це вимагає подальшого вивчення.


[1] Докладніше про ситуацію на Львівщині див.: Колодій А., Подгорнов В. Етно-національні відмінності і суспільна консолідація / В кн.: Львівщина на порозі ХХІ століття. Соціальний портрет. Автори: С. Давимука, А. Колодій та інші. – Львів, 2001. – С. 202-243.

Leave a Comment