1. Теоретичні підходи до розуміння нації

Одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначе­н­ня суті цієї спільноти. Передумови виникнення націй, шляхи і підстави їх кон­со­лідації, способи самовияву настільки багатогранні і своєрідні, що дослідники поки що не досягли великих успіхів у відокремленні базових сторін їх життє­дія­ль­ності від похідних, загальних від особливих та у формулюванні такого ви­зна­чен­ня нації, яке б задовільняло всіх. Саме цей факт, очевидно, і послужив під­ста­вою для наступної сентенції одного з відомих дослідників національних проб­лем, професора з Великобританії Х. Сетона-Вотсона: “Я змушений зробити вис­но­вок, – пише він у книзі “Нації та держави”, – що ніякого “наукового визна­чен­ня” нації не можна придумати, хоч феномен нації – існував і існує. Все, що я мо­жу стверджувати, – це те, що нація існує, коли значне число людей у суспільстві роз­глядає себе як таких, що складають націю, або поводять себе таким чином, як­би вони її складали”^[2]. Отже: самосвідомість, самоідентифікація – головна оз­на­ка нації: остання існує остільки, оскільки люди відчувають себе належними до неї. Поза людською свідомістю нації нема. Це – так званий суб’єк­тивіст­ський під­хід до розуміння нації. Але звідки ж береться така самосвідомість? Відповіді на це питання дуже різняться. Одна частина прихильників суб’єктивістського під­ходу шукає підстав національної самосвідомості в глибині тисячоліть, го­во­ря­чи про “містику душі”, “голос крові”, покладаючись на психо-біологічні чинники і їх незбагненну природу. Інші, навпаки, трактують націю як політичну або куль­тур­ницьку спільноту, що утворена в нові часи зусиллями держави або ін­те­лек­туалів на підставі певного роду міфів (про спільні корені, традицію і т. п.) Тому вона є, мовляв, “штучною”, “уявною” спільнотою^[3] і може бути об’єктом довільного вибору окремих індивідів.

Справді, ми знаємо непоодинокі факти вибору національності (належності до нації) окремими особами: як пересічними громадянами, так і видатними особистостями. Наприклад, визначна діячка українського громадського руху, просвітителька і педагог Софія Русова не була українкою по крові: її батько, Федір Ліндфорс, мав шведське походження, мати – Анна Жерве – французьке, але Софія всім серцем cприйняла болі української нації і її прагнення до визволення, працювала в уряді УНР, віддаючи всі сили відродженню української мови, культури, духовності^[4]. Не був росіянином за походженням і один з найтонших знавців російської мови, укладач знаменитого тлумачного словника, що не вийшов з ужитку й донині, Володимир Даль. Приклади можна множити. Однак при цьому слід враховувати два важливих моменти, що стосуються поведінки таких великих базових спільнот як нації: 1. усі вони усвідомлюють свої інтереси та включаються в політичний процес як окремі одиниці не інакше, як внаслідок просвітницької та об’єднавчої роботи вторинних суб’єктів політики, що виділяються з їхнього середовища; 2. для цих спільнот характерна розмитість границь, певна “дифузія” індивідів, наявність, внаслідок цього, маргінальних груп тощо. Тому, вивчаючи такі спільноти, необхідно звертати увагу перш за все на структуризацію їх ядра, котре має певну притягальну силу для інших індивідів, а також визначає специфіку спільноти та її майбутній розвиток.

Вчені, що розглядають свідомість і буття нації як взаємопов’язані її характеристики, притримуються об’єктивістського підходу до розуміння суті цієї спільноти. В його рамках також можна виділити декілька напрямків. Один із них, що здобуває зараз все менше прихильників – економічно-детерміністський. Він пов”язує формування і розвиток націй переважно з економічними чинниками (способом виробництва, становленням ринку тощо). Інший – етнічний, зосереджує увагу на реально існуючій спільності історії, культури, мови, психології, тобто етнічних ознаках, як головній підставі національної консолідації. Ще один – політичний напрямок – трактує націю як політичну спільноту, що має свою державу, підпорядковується одному уряду.

Два останні напрямки зараз є найпопулярнішими і в багатьох випадках переплітаються між собою. Наголошення на етнічних або, навпаки, політичних характеристиках нації часто залежить від того, на матеріалі якої країни робляться теоретичні висновки. Історія США, Франції, Великобританії підштовхує дослідника до інтерпретації нації як політичного феномену, в той час як історія Німеччини, Італії, слов’янських країн – до етнокультурної інтерпретації. Наш виклад теорії націй як суб’єктів і об’єктів політики в подальшому також базуватиметься, головним чином, на поєднанні цих двох підходів.

Існують і інші інтерпретації, пов’язані з сучасними методами досліджень в галузі суспільних наук. Політолог із США Олександр Мотиль, наприклад, cпирається на досягнення семіотики (науки про знаки, символи) і розглядає націю як групу людей, “що поділяють певну семіотичну систему. Їх пов’язує розуміння і вживання подібних спільних знаків, символів”^[5], як етнічних, так і політичних. До таких знаків відносяться мова, одяг, державна символіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значення (Конституція США, Акт проголошення незалежності України тощо). Українська наука, звільняючись від однобокого та уніфікованого “історико-матеріалістичного” підходу до розуміння нації, демонструє весь спектр точок зору, про які йшлося вище, надаючи перевагу етнічній та етно-політичній інтерпретації^[6].