При всій різноманітності теоретичних підходів більшість сучасних дослідників (на відміну від публіцистів і письменників) погоджуються з тим, що нації належать до сучасних (модерних) утворень, які виникли з настанням нових часів. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з націями) інші види спільності людей: племена і племенні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного і етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку, зрілості. Отже, з’ясування природи етносів допоможе зрозуміти і суть та особливості націй.
Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи – в рамках однієї державності (що додатково сприяє появі і зміцненню спільних рис та формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогонішній день ще недостатньо досліджені[7], формується певний культурний (а не біологічний) тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприйаються як “свої”, узвичаєні, “нормальні” форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: “ми” – “вони”, “свої” – “чужі”, “звичне, наше, рідне” – “дивацьке, чуже, далеке”.
Самоназва етносу в донаціональний період його розвитку не завжди є чітко визначеною. Вона може пов’язуватися з назвою держави (Русь), релігії (православні, іудеї), провідною суспільною верствою (козаки, козацький народ). Однак неодмінно існує свідомість спільного походження, тривають пошуки (на реальному або міфологічному грунті) спільного кореня. Культурна самоідентифікація відбивається в народній творчості (піснях, легендах), а також у писемних творах представників даного етносу[8]. Інколи ці свідчення етнічної самосвідомості нелегко відшукати в історичних матеріалах, бо вона не прямо висловлена і вимагає досліджень на рівні семіотики, лінгвістики тощо. Але без неї немає підстав говорити про існування етносу як одиниці. Сказати, однак, що етнос явище суб’єктивне, пов’язане виключно з його самосприйняттям було б неправильно. Адже незалежно від його уявлень про себе, існує і певним чином фіксується його образ в очах інших народів, так би мовити – погляд збоку[9], що відбиває його реальні характеристики. До уваги в цьому випадку беруться: територія (в яких кордонах проживає даний народ); походження (з якого кореня він виріс, з якими народами споріднений чи близький); тип людей (під оглядом їх зовнішності, психології, моралі, звичаїв і культури); характер занять (господарство, війни і т. д.); взаємостосунки з сусідами.
Ретроспективний погляд на етноси донаціональної стадії розвитку дозволяє завважити не лише те, що характеризувало їх як спільноти, але й те, чого їм бракувало для тіснішої консолідації і яскравішого самовияву у якості суб’єктів історичного процесу. До найголовніших із цих “нестач” слід, очевидно, віднести наступне:
- по-перше, етно-культурна приналежність, значною мірою камуфлювалась релігійною та державною підставами ідентифікації і тому не стояла на першому місці в ієрархії критеріїв групової самоідентифікації;
- по-друге, приналежність до того чи іншого етносу ще не розглядалась як підстава для самостійного державного існування народу;
- по-третє, наявність станового поділу суспільства перешкоджала поширенню ідеї “рівності людей як однакових людських сутностей” незалежно від їх соціального стану, а це в свою чергу утруднювало сприйняття ними представників усіх станів як членів однієї спільноти. Консолідація етносів, а разом з тим і зростання їх етнічної самосвідомості та політичної суб”єктності, відбувалося головним чином у періоди боротьби з ворогами.
Період козацьких війн (кінець XVI – XVII ст.) на Україні якраз є добрим прикладом можливої політизації етнічної самосвідомості, яка в разі успішної визвольної боротьби могла б привести до успішного формування нації. Про “козаків” (тобто українців) почула тоді вся Європа, а самі вони усвідомили свою етнічну і, почасти, політичну окремішність та виявили прагнення зберегти на майбутнє усі свої здобутки в сфері суспільно-політичної творчості, зафіксовані в статтях Богдана Хмельницького. Цей період характеризувався прискоренням процесу націотворення, який пізніше перервався через внутрішні і зовнішні причини. Зростання політичних амбіцій козаків, намагання відстояти свою незалежність у відповідності до принципу “один народ – один політичний устрій” дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі[10].
Отже, етноси як історичні спільноти – попередники націй проходять певні стадії формування, розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об”єднань в самосвідомі спільноти, а потім – в суб’єктів політичного життя, що творять або прагнуть утворити держави, тобто – в нації. А сама нація в цих випадках (бо є й інші шляхи націотворення) є не чим іншим, як етносом на вищій стадії його політичної зрілості. “Модерна нація, – пише О. І. Бочковський, – є кінцевим виявом новітнього культурно-історичного процесу. Нарід – це старий витвір не лише історичного, але й природнього процесу, вихідними точками якого були розпорошені племена, злучені кров’ю, цебто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, об’єднувала народи. Історія моделювала їхню душу, цебто свідомість власної відрубности та самобутности. Модерна нація є витвором цієї національної свідомості та волі до незалежного існування[11] (підкреслено мною – А.К.) “Нарід – це етнографічна, національно не викристалізована ще маса. Нація ж – масово усвідомлений і організований колектив”[12].
Дуже цікавим є погляд О. І. Бочковського на зміст етно- й націогенезу як на “поступове усуспільнення” всіх верств населення. Перехід ролі національно-активного (і, додамо, політично задіяного) прошарку населення від аристократії до буржуазії (“третього стану”), а потім – до робітництва і селянства. “Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість в народі нація була по черзі репрезентована лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід – нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом”[13].
Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку – національну.
І якби кожна нація виникала, як описано вище, то її можна було б визначити приблизно так: нація – це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, наявність, творення або прагнення до творення власної держави.
Такі означення підходять для української нації, японської і багатьох інших. Але все ж таки не для всіх. Бо є такі нації, як наприклад, американська, що виникла на основі однієї держави як поліетнічне утворення, або, навпаки, такі, що формувалися шляхом адміністративного роздріблення більш широких культурно-політичних об’єднань моно- або поліетнічного характеру (арабські народи, народи Латинської Америки).
Отже, щоб точніше охарактеризувати сутність нації, маючи на увазі усю різноманітність форм і джерел її творення, необхідно додатково відповісти ще на декілька питань, а саме:
- Як пов’язані між собою етнос – нація – держава у різних країнах, хто кого творить і за яких обставин?
- Чи кожна нація має етнічну основу і може розглядатися як наступний, вищий ступінь етнічного розвитку?
- Чи кожен етнос, що має власну державу (наприклад, русичі в часи Київської княжої держави), може вважатися нацією?
- Яке означення найбільше підходить для усіх націй та які є їх різновиди?
[7] Дуже своєрідний підхід не лише до переліку факторів, що впливають на формування етносів, а й до способу їх дії (“пасіонарні вибухи”, “поштовхи”) має визначний російський дослідник етногенезу Л. Гумільов. Див.: Гумилёв Л. Н. География этноса в исторический период. – Ленинград: Наука, 1990; Гумилёв Л., Панченко А. Чтобы свеча не погасла: Диалог. – Л.: Советский писатель, 1990.
[8] Станіслав Оріховський-Роксолан, мислитель епохи Ренесансу, перший політолог українського походження писав про свій народ як про людей мужніх, що вимушені жити в суворих умовах постійного протиборства з ворогами і тому поки що (йшлося про XVI ст.) не настільки освідчених в науках, як західноєвропейці. Однак їх інтерес до наук зростав і С. Оріховський висловлював гордість з приводу здобуття ними знань в Європейських університетах. / Див.:
[9] Саме таким незаперечним доказом окремішності українського народу та свідченням особливостей його культури були оповіді чужинців про “країну козаків”, які в ній побували. Рецепція України в Західній Європі XVI-XVIII ст. // Сучасність. 1993. №2. С. 94-109; Його ж: Християнська козацька республіка. К., 1992.
[10] Див.: Ю. Липа. Призначення України. К., 1992. С. 214.
[11] О. І. Бочковський. Вказана праця. с.14-15.
[12] Там само. с. 97.
[13] Там само. с. 98; 166-170.