Вульгарно-матеріалістична теорія “марксизму-ленінізму”, що панувала в колишньому СРСР, стверджувала, що національні інтереси має нібито тільки буржуазія і що ці інтереси можна звести до її прагнення одноосібно панувати та визискувати власний народ.Тому кожен, хто мав сміливість виступати в обороні інтересів своєї нації: економічних, як перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (який, до речі, намагався захищати інтереси не стільки нації, скільки республіки як поліетнічного утворення); мовно-культурних, як багато письменників та публіцистів, що опинилися в тюрмах і таборах ГУЛАГу; або й дійсно – політичних, як окремі з дисидентів, на зразок Левка Лук’яненка, – всі отримували найменування “українських буржуазних націоналістів”. Однак уже перелік “злочинів”, вчинених цими людьми (серед яких є такі, як читання творів М. Грушевського або протести проти зросійщення українського народу), говорить про те, що інтереси нації зовсім не тотожні “прагенню національної буржуазії самій експлуатувати свій народ”.
Оскільки нація – спільнота етно-політична, то й інтереси, що об’єднують людей у націю, роблять з неї окремого суспільного суб’єкта, зосереджені, передусім, у сферах політики і культури. Для нації як політичного суб’єкта найголовнішим є збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовираження, подальша консолідація і, заради цього, створення або збереження власної державності та налагодження стосунків з іншими націями і державами. Економічні інтереси націй найбільш виразно проступають у міжнародних (чи міжетнічних) стосунках. Вони стають домінуючими, коли етнос або нація зазнають економічної експлуатації в рамках імперій або з боку більш розвинених країн, від яких вони є залежними. Однак саме в галузі економічних інтересів спостерігаються найбільші розюіжності всередині самої нації, що зумовлюються характером її соціально- економічної стратифікації, типом соціальної структури. І саме в тих випадках, коли в умовах багатонаціональних суспільств етнічний поділ співпадає з етнічно-класовим, тобто коли має місце етно-сщціальна стратифікація, економічні інтереси набувають загальнонаціонального значення і сприяють консолідації етносу (нації) для боротьби за ці інтереси.
З історії України знаємо, що кістяк панівних класів протягом століть у нас складали чужоземці, і тому в національній боротьбі українського народу переважали соціальні мотиви. Цілком можливо, що їх велика питома вага була однією з причин, які перешкодили утвердженню української державності вже в ХVII-XVIII ст., дозволивши царським управителям спекулювати на “антипанських” настроях українців і зображати російського царя захисником простого люду проти української шляхти.
Інший сюжет з історії українських визвольних змагань – стосунки між українським і єврейським етносами – має також пряме відношення до етно-соціальної стратифікації. Рухаючись на схід, польські магнати захоплювали такі величезні земельні володіння в Україні, що зрештою вже не могли самі ними управляти. Вони роздавали ці землі в оренду євреям, котрі й ставали, в цих випадках, безпосередніми визискувачами українського селянства. Саме соціальна роль євреїв, котрі всуціль були на Україні орендарями, корчмарями та лихварями, обумовила те, що проти них, так само як і проти польської шляхти і так званих “підляшків” (ополячених українських панів), спрямовувся гнів повсталих козаків і селян у XVII-XVIII ст. А деякі ідеологи єврейства по сьогоднішній день трактують ці повстання як вияв “генетичного” українського антисемітизму, шукають расових підстав міжетнічної ворожнечі.
Співпадіння соціальної та етно-національної стратифікації робить конфлікти між етнічними групами, у тому числі й етносами, непримиреннішими, а форми боротьби – жорстокішими, бо “чужих не шкода”. Це доводить не тільки історія, а й сучасні міжнаціональні конфлікти на теренах колишнього СРСР та Югославії. Однак подібні загострення ситуації, що супроводжуються спалахами ксенофобії (ненависті до чужинців), не лише не сприяють вирішенню корінних завдань культурно-політичного розвитку етно-національних спільнот, а й гальмують їх розв’язання.
Надмірна увага до соціально-економічних проблем формує певну “короткозорісь”, недобачання ролі національної державності у вирішенні всіх, у тому числі й економічних та соціальних проблем. Як писав Юрій Липа, “нема більшої безнадійності, як хуторянська апотеза нижчих емоцій. Це про таке пораженство сказав апостол Павло: “Їх богом є черево, а їх кінець – погибель”[24]. Хоч “втеча до фізичного примітивізму, до нижчої форми особистого щастя – річ часта в людей в усіх країнах”, в історії боротьби за українську державу вона відіграла особливо негативну роль, бо накладаючись на “пораженство” певних верств еліти, стала основою сепаратизму окремих частин України в 1918-1920 роках та, зрештою, й сучасного “ковбасного” сепаратизму.
Не можна заперечувати значення матеріальних чинників у національно-визвольних рухах. Але не можна їх і перебільшувати. Бо, як свідчить історія ХХ ст., національні рухи виникають навіть у найдемократичніших і найбагатших країнах світу, там де економічна експлуатація одного етносу іншим практично відсутня. Змагання за етно-національну автономію (самоврядність) або повний суверенітет не вщухають в Іспанії та Бельгії, Великій Британії та Канаді. Справа тут, очевидно, в тому, що, як писала дослідниця українського жіночого руху М. Богачевська-Хом’як, національні групи (так само, як і жінки) намагаються “досягти умов, що дозволяли б їм прожити своє життя у згоді з власними бажаннями[25].
Ієрархія національних інтересів та їхня взаємодія з груповими інтересами елементів соціальної структури відображені в табл. 3. З неї випливає, що кожна нація є структуризованою спільнотою, сукупністю взаємопов’язаних і взаємодіючих груп населення, кожна з яких має свої соціально-економічні інтереси. Але не вони визначають політичну суб’єктність нації. Як окрема культурно-політична одиниця нація має інтегровані загальнонаціональні інтереси, чільне місце серед яких посідає інтерес до самозбереження і самопрояву, до реалізації свого соціально-політичного і культурного потенціалу у властивій саме цій нації формі (іншими словами – до реалізації національної ідеї) і, як наслідок, до створення необхідних для цього політичних умов. Тому політичні інтереси є пріоритетними для нації. В процесі їх реалізації відбувається самоствердження нації в сфері політичного життя, виявляється її ставлення до владних структур і відносин, формулюються вимоги щодо їх функціонування, створення, заміни. Політичні інтереси спонукають націю до політичної діяльності, обумовлюють напрям і зміст цієї діяльності.
Як велика структуризована спільнота, що спроможна творити окреме суспільство, нація, включаючись у політичний процес, домагається передусім суверенітету. Національний суверенітет – це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостями розпоряджатися власною долею. У внутрішньому житті національний суверенітет проявляється у праві даного народу обирати тип державності, форму правління, створювати уряд, встановлювати кордони, розпоряджатися ресурсами, здійснюіати економічні, соціальні, культурні перетворення. У зовнішніх стосунках суверенітет нації полягає в її незалежності, свободі волевиявлення, виборі таких форм взаємозв’язків з іншими народами, які вважаються бажаними і прийнятними для даної нації. Сучасною формою міжнародного визнання правомірності претензій окремих націй на суверенітет є проголошення права націй на самовизначення і утворення самостійних держав, що є одним з наріжних статутних положень ООН.