Прагнення націй до самостійного державного існування є найстільки розповсюдженим і незаперечним, що воно увійшло в означення самої нації: нація є тим суб’єктом історичного процесу, якому прислуговує створити самостійну державу. “Навіть якщо дана етнічна спільнота не має своєї держави, навіть якщо вона її не мала в минулому, їй належить право створити таку самостійну національну державу”[26].
Національна держава, тобто власна держава певного етносу, народу, що збудився до політичного життя, трансформує етнос в цілісний етнополітичний організм, здатний відстоювати свою гідність, і свої інтереси, і своє світобачення (національну ідею) серед інших народів. Вона надає нації нової якості, завершуючи процес її етнокультурної консолідації і започатковуючи процес національної консолідації на державній основі. Національність громадян починає визначатись не стільки етнічним походженням (яке залишається важливим у культурному відношенні), скільки державною приналежністю.
Саме такий спосіб національного державотворення – на засадах громадянства, а не етнічності, вважав найбільш перспективним Вячеслав Липинський. Його намагався притримуватися і перший президент України – Леонід Кравчук. А Іван Дзюба, осмислюючи уроки першого року незалежності, писав: “Можливо сьогодні відбувається формування нової якості української нації – на принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю в цьому процесі стає ідея України, як вітчизни всіх громадян, які пов’язали свою долю з Українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традицїї, і водночас за пов’язання цієї традиції із стратегією світового історичного розвитку.
Така Українська національна держава дотримуватиметься принципу національного інтересу та національних пріоритетіву державному, а не етнічному значенні – як це властиво сучасним розвиненим демократичним державам”[27].
Отже, поняття національної держави не можна плутати з поняттям “націо”, або “етнократії” – держави, в якій влада перебуває в руках лише однієї, корінної нації, а інші етно-національні групи усунені від державного управління або їх доступ до влади обумовлений певними вимогами щодо їх політичної позиції, тобто держави, де існує етно-національна нерівноправність.
Національна держава – це таке політично організоване в межах певних кордонів суспільство, яке утворилося внаслідок політичного самовизначення окремого етносу (або в деяких випадках поліетнічного народу), що консолідується в політичну націю, здобуває незалежність і створює сувернну владу на своїй етнічній території. Національна держава може (якщо складаються для цього умови), але не мусить бути моноетнічною. Вона має можливість вирішувати всі проблеми етно-національних стосунків на засадах правової демократичної держави і лише в цьому випадку дістає підтримку світового співтовариства.
З урахуванням ролі етнічного чинника в їх утворенні і функціонуванні, національні держави поділяються на два види (дивю табл. 4): національні моноетнічні, які скоріше є винятком, ніж правилом (Японія, післявоєнна Німеччина), та національні поліетнічні (їх І. Дзюба назвав державами з багатонаціональним складом населення). Вони переважають серед розвинених держав Європи, але є й на інших континентах. У свою чергу ці держави розпадаються на два підвиди: такі що формуються на поліетнічній основі від самого початку (тип “плавильного казана”), і такі, де ініціатором і основним носієм державності на перших порах виступає один етнос, поволі консолідуючи інші етно-національні групи в політичну націю на засадах громадянства.
Поряд з національними існують багатонаціональні держави, де нації прив’язані до своїх етнічних територій, інколи мають певну форму державності з обмеженим суверенітетом, але творять одне суспільство з певним суспільним і політичним ладом, мають єдині зовнішні кордони і представлені на міжнародній арені центральним урядом. Серед багатонаціональних держав виділяємо імперії, створені однією нацією з застосуванням сили, та федерації – більш або менш добровільні об’єднання народів під одним державним “дахом” із збереженням деяких атрибутів власного суверенітету. На принципах федералізму можуть бути організовані і національні держави, навіть моноетнічні. Тут може утвердитись адміністративно-територіальна федерація.
Становище національних меншин у кожному з цих типів держав залежить не від того, національні вони чи багатонаціональні, а від змісту етнополітики, що розробляється відповідно до природи пануючого в ній політичного режиму. Україна з самого початку незалежного існування, взяла курс на демократичне розв’язання міжнаціональних проблем всередині країни і у відносинах з колишньою метрополією, що дозволило їй уникнути загострення міжнаціональних суперечностей та перетворення їх у збройні конфлікти. І це визнано Радою Європи і іншими міжнародними організаціями. Найскладнішою проблемою залишається Крим – складова частина України, сьогодні заселена на 2/3 росіянами, що творять в Україні найчисленнішу національну меншину, але в минулому – етнічна територія кримських татар, депортованих сталінським режимом під час другої світової війни. Повернення татар та інших депортованих народів Криму на свою історичну батьківщину, розвиток півострова як поліетнічного автономного утворення в складі України, рівноправний розвиток усіх мов і культур, побудова ефективної економічної структури – таким бачать демократично настроєні політичні сили України майбутнє Криму.