Вважається, що ідея національної держави та права кожного народу на її створення на своїх етнічних землях з’явилася в кінці ХVIII ст. в Західній Європі. Однак політична діяльність Пилипа Орлика, гетьмана українських козаків у вигнанні, якого було обрано на цю посаду після смерті І. Мазепи, змушує віднести її до більш ранніх часів. Керуючись принципами національного суверенітету, самовизначення народу та його природного права на створення незалежної держави на своїй етнічній території, П. Орлик розсилав послання європейським монархам і закликав їх підтримати Україну в її боротьбі проти Польщі та Росії, не ігнорувати її державницьких устремлінь. Правдоподібно, що грунт для позитивного сприйняття цих закликів на той час ще не був достатньо підготовленим.
В політичну практику принцип самовизначення націй почав впроваджуватись дійсно з кінця XVIII ст. Коли тринадцять Північно-Американських штатів оголосили війну Англійській короні в 1775 році, вони апелювали до права народів самим вирішувати свою долю, обирати й знімати уряди, вступати в стосунки з іншими народами. Французька революція 1789-94 років поставила знак рівності між поняттями нації (natio) і національного суверенітету, з одного боку, і народу (populus) та народного суверенітету, з іншого. І все ж, протягом деякого часу ці ідеї все ще залишалися надбанням тільки революційної частини людства. Монархи ж, що зібралися на Віденський конгрес 1815 року, щоб встановити кордони після перемоги над Наполеоном, розселення націй до уваги ще не брали.
Ситуація, проте, змінилася до кінця ХІХ століття. Боротьба за об’єднання Німеччини, Італії, Польщі, що базувалася на прагненні цих народів втілити в життя лозунг “одна культура – одна держава”, вплинула на суспільну свідомість, і міжнародне співтовариство почало прихильніше ставитись до права націй на утворення окремих держав. Важливою ознакою легітимності тієї чи іншої держави було визнано те, чи має вона своєю основою націю. В галузі політичної теорії, тим часом, набула поширення ідея, що утвердження національних держав є неодмінною умовою демократії та що націоналізм (як рух за створення таких держав) є прямим продовженням лібералізму (руху за свободу особи). Якщо 1815-1848 роки були добою національного пробудження, то 1848-1871 роки – добою національного ренесансу в Європі[28].
Офіційне визнання принципу самовизначення народів пов’язують з періодом закінчення першої світової війни, утворенням Ліги націй і теоретичною та політичною діяльністю американського президента Вудро Вільсона. У 1918 р. Вільсон запропонував вирішувати всі міждержавні територіальні спори, виходячи з принципів максимального задоволення чітко окреслених національних прагнень щодо територій та врахування границь розселення етносів. Це повинно було зменшити ймовірність територіальних сварок у майбутньому. Багато сучасних дослідників вважає, що мета, яку мав на увазі В. Вільсон, пропонуючи дотримуватись принципу самовизначення націй, не була досягнута, а дехто навіть вказує на цей принцип як на причину виникнення нацизму в Німеччині (що, звичайно, є великим спрощенням, бо одним фактором в даному випадку намагаються пояснити явище, що виникло внаслідок взаємодії великої групи факторів). Як би там не було, сьогодні важко собі уявити, яким чином врегульовувались би міжнародні суперечки в 20-му столітті – столітті розпаду світових імперій, якби принцип самовизначення народів не був підтриманий міжнародними організаціями і окремими державами вже на початку розгортання цих процесів.
Після другої світової війни, коли великого розмаху набула національно-визвольна боротьба в Азії, Африці і Латинській Америці, принцип самовизначення народів досягнув піку своєї популярності і впливу. Його застосування Організацією об’єднаних націй допомогло утведитись, вистояти в нерівній боротьбі багатьом молодим державам, навіть якщо вони були одиницями з порівняно невеликим економічним і політичним потенціалом; сприяло консолідації на політичній основі тих народів, які перебували на донаціональній стадії розвитку. Щоправда, кордони між новоутвореними державами, особливо в Африці, не завжди базувалися на чесному дотриманні принципу самовизначення. Іноді вони повторювали адміністративні кордони колоніальних часів, роз’єднуючи близькі за культурою етноси і племена і з’єднуючи далекі. Зрозуміло, що це не сприяло стабільності у стосунках між сусідніми молодими державами. Однак причиною конфліктів у цих випадках були не принципи “національної держави” та самовизначення, а порушення у їх застосуванні.
В кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. принцип самовизначення народів знову набув актуальності у зв’язку з розпадом СРСР та інших “соціалістичних федерацій”. Спираючись на нього, проголосила свою незалежність і Україна. Зробити це в юридичному плані було порівняно легко, оскільки УРСР, як і всі інші союзні республіки колишнього СРСР, де-юре були суверенними державними утвореннями, з конституційним правом виходу з Союзу, яке на практиці, щоправда, всіляко придушувалось. Величезний апарат органів державного примусу за часів радянського тоталітаризму працював на те, щоб ніхто не смів навіть говорити вголос про це право. Однак системна криза тоталітарної системи, лібералізація режиму за часів М. Горбачова дозволили націям, які на той час уже були державними, формально скористатись своїм правом на самовизначення. Це право юридично гарантувалося їм як міжнародними політико-правовими документами, так і Конституцією СРСР.
Аналізуючи шлях до незалежності, пройдений українською нацією в ХХ ст., слід пам’ятати, що акт самовизначення вона здійснила двічі: к 1918 і у 1990-91 роках. Саме в тому році, коли американський президент В. Вільсон проголосив право народів на самовизначення наріжним каменем будівництва післявоєнних міжнародних стосунків, молода українська держава – УНР своїм IV Універсалом заявила про повну незалежність від Росії. Між цією датою і проголошенням незалежності України в 1991 році був Союзний договір 1922 року, що виявився більшовицькою пасткою для народів, котрі в час розвалу царської імперії здобули більшу або меншу свободу. І те, що на його основі були утворені “республіки”, котрі підготували грунт для майбутнього проголошення незалежності (сформувавши політичні еліти, визначивши кордони тощо) зовсім не означає, що ці народи завдячують більшовикам теперішньою можливістю утворити держави. Адже націоналізм в СРСР був найтяжчим злочином, а інтеграція економік перевищила всякі раціональні межі. Це деформувало і національну свідомість і економіки країн, що намагаються тепер вдруге стати на власні ноги – в умовах, в деяких аспектах сприятливіших, а в деяких – набагато складніших, ніж у 1918 році.
Національна українська держава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїм подарунком українському народові. Вона лише підтверджує передбачення Володимира Винниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винниченко писав, що українська державність, створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовільнити потреб національного відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають в собі ідею самостійності і які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.
Деякою мірою проголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особливо сумнозвісний серпневий “путч” 1991 року. Однак ніякого “путчу” не було б, якби українські керівники підписали Ново-огарьовський проект нового союзного договору. Та вони цього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в напрямку державної незалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В ній стверджувалось невід’ємне право українського народу на самовизначення і створення дійсно суверенної національної держави, а суверенітет трактувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах державної території, незалежність і рівноправність у стосунках з іншими державами. Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та інші демократичні положення.
Прийняття Декларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Президентом та іншими представниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Україні сформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести “тягар” незалежності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високий рівень консолідованості і політичної мобілізації українського народу (включно з національними меншинами). За своєю територією, економічним та інтелектуальним потенціалом, етнічним складом населення (72,7% – українці) Україна також має всі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовим співтовариством дуже швидко. Не останню роль відіграло й те, що політичні діячі України демонстрували демократичність, неконфронтаційність, вміння йти на компроміси, що певною мірою гарантувало безконфліктність процесу “розлучення з імперією”, переконувало керівників інших держав, що самовизначення українського народу та створення ним національної держави не буде здійснюватись коштом миру, спокою і благополуччя інших народів.
Україну можна розглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначення і утворення національної держави. В багатьох інших випадках формування передумов для незалежності йде менш сприятливо і тоді національна держава не може розглядатися як єдино можлива форма політичного самовизначення націй. Більш придатною може виявитись автономія – культурно-національна, територіальна або політична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень, наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національна годиться для розсіяних народів, що не проживають компактно на певній території; територіальна – для етнічно-змішаних регіонів або коли політична автономія є неприйнятною через загрозу наростання сепаратизму.
Вибір може бути зроблений і на користь федеративного об’єднання з іншими народами. Ідея входження України в федеративний союз з іншими народами (з усім слов’янством або з Росією) була популярна серед українських теоретиків з національного питання і громадсько-політичних діячів протягом ХІХ – початку ХХ ст. Її прихильниками, серед інших, були М. Грушевський та В. Винниченко. На цих позиціях до певного часу їх утримували два міркування: 1) про неможливість остаточно відірватися від Росії як сильної, мілітаризованої держави; 2) про те, що в Росії мають зрештою перемогти демократичні тенденції в національних відносинах, які зроблять відокремлення непотрібним. До деякої міри ці сподівання були пов’язані з тим, що діячі українського національно-визвольного руху були соціалістами (пізніше – й комуністами) і поділяли властиві цим рухам ілюзії щодо первинності соціальних і вторинності національних проблем. Частина цих ілюзій була розвіяна подіями І світової і громадянської війни в Російській імперії, частина – більшовицькою національною політикою, а потім – наростанням фашизму і ІІ світовою війною. Проте й сьогодні, принаймні теоретично, не можна виключити можливості створення життєздатних федеративних об’єднань у майбутньому.
Форма політичного самовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншої держави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирішенні якої мають бути враховані такі чинники:
- економічний та культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести “тягар самостійності”;
- менталітет народу, рівень його національної свідомості та наявність державницьких устремлінь;
- сукупність внутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки, заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Грузія), або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести до кривавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національної держави;
- необхідність дотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичних відносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії прав людини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).
На шляху самовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало й інших руднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що не виробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.
Коли в XVIII ст. зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси, як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену територію. За таких умов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичний діяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему державу, а й повинна це зробити. “Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй”. З розвитком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися: посилилась міграція людей різних національностей, заселення територій у більшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.
Етнічне черезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де створюються національні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріоритетності інтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етнічності, а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цими проблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують права національних меншин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою є країна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірною стає роль міжнародних організацій у його розв’язанні.
Проблеми, що ускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникають також у випадках надмірного захоплення “правами нації” і недооцінкою прав окремої особи. Існує навіть думка, що національні держави прокладають шлях до тоталітаризму і порушення прав людини.
Російські великодержавники, зокрема, стверджують, що “найстрашніші диктаторські режими появляються якраз скоро після здобуття незалежності”[29]. Але чи так це насправді? Адже не тільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизначення є складовою частиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотримується американський політолог З. Бжезінський та багато інших.
Російський політичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів та антибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: “Не перший день ясно, що істинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи. Але чи багато росіян, котрі не обурюються “зрадою” Литви чи Кубані?” І далі: “Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і те ж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природніх прав, я б, звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, став самостійником”.
Отже, демократизм процесу самовизначення націй – у наданні свободи народам. А свобода окремої особи забезпечується демократичним режимом влади, який автоматично не гарантований усім національним державам, але ще менше притаманний імперіям. Що ж до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніж диктатури Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби за державно-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій, прагнення до національного, расового та класового панування.
Звичайно, молоді національні держави, що утворюються на уламках імперій, не стають одразу взірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своє минуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливий недемократичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливі демократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнє питання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуація корінним чином змінилася.
До об’єктивних труднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать також суперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світове співтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає право народів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, і такими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілості держав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного і т. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зору безконфліктного розв’язання суперечок. А надання переваги тому чи іншому принципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів (взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто є нерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставить дві:
- життєздатність майбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);
- її спроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.
Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться під сумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання або й стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хоч насправді це не завжди так.
Отже, і наприкінці ХХ ст. проблема самовизначення націй, вперше сформульована більш як 200 років тому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв’язку з труднощами, які супрводжують процес утворення незалежних національних держав, ентузіазм щодо ідеї самовизначення дещо впав. Стабільні західні демократії займаютьпозицію здорового егоїзму, оберігаючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб після розпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підйшла до них. Адже і в цих країнах національні меншини не завжди бажаютьзадовільнятись своїм статусом і вимагають де автономії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, що навіть ті держави, які утворились як наслідок застосування принципу самовизначення, тепер, голосуючи в ООН, віддають перевагу принципу збереження територіальної цілісності держав перед принципом самовизначення націй.
Національна держава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим явищем, нормою, а не винятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її звинувачують у тому, що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завжди здатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли це стосується ворогуючих націїй; що її претензії на встановлення спрведливих етнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть врозріз з чиїмись інтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама постановка питання про національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо світова цивілізація стоїть на порзі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, а тому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-решт утворення національних держав згідно принципу “одна культура – одна держава” перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створити стільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм і національний екстремізм.
Критика на адресу національної держави нерідко супроводжується ідеалізацією імперій, і не лише в про-імперській, великодержавно-реваншистській публіцистиці (на зразок статті Едіка Лімонова “Імперський інстинкт”[30]), але й у працях респектабельних вчених Е. Геллнера, Р. Осборна та інших. Не будемо дискутувати по кожному з висунених аргументів. Скажемо лише, що сама історія вирішила питання про місце національних держав в організації людськго співжиття. Їх утворення йшло паралельно з розширенням демократії і до них можемо застосувати той же самий вислів, який У. Черчіль застосував для оцінки демократичної форми правління: так, національні держави мають багато вад, вони далекі від досконалості, але нічого кращого людствопоки що не придумало. Інтеграція успішно відбувається тільки на добровільній основі, тільки при умові великої взаємної поваги і тільки поміж націями, впевненими у тому, що їхньому існуванню як культурно-політичних індивідуальностей ніщо не загрожує. Перекроювання кордонів зовсім не є новацією, пов’язаною з прагненням створити національні держави. Воно існує відтоді, відколи мснують кордони поміж державами, і чи не всі війни виникали, передусім, з бажання “посунути” кордони, примножити володіння, “приструнити” сусідів. Принцип етнічності при визначенні кордонів держав якщо і не став стабілізуючим фактором, то принаймі стримуючі функції він виконує. І якою б не була ностальгія за часами імперій (завжди знайдуться люди, які надають перевагу чомусь великому й сильному), не можна ідеалізувати їх настільки, щоб забути, що саме імперські зазіхання, прагнення панувати над іншими народами, ділити володіння були причинами двох великих і страшних світових воєн ХХ ст. і незчисленної кількості воєн в попередні століття і тисячоліття. Отже, якщо національні держави й не змогли забезпечити стійкий мир, стабілізувати життя у світі, то імперії в цьому питанні зовсім не є для них альтернативою. Та й питання для політолога сьогодні стоїтьне так: бути чи не бути національним державам. Історія вже відповіла – бути. А от як зробити їх демократичними, толерантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональної енергії, що міститься в колективній національній підсвідомості, над цим ще варто подумати і вченим, і політикам.