Формування націй та утворення національних держав невіддільне від поняття націоналізму. У вузькому значенні, націоналізм трактують як “стемління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави”, “просто прагнення мати державу” (А. Мотиль). Такий підхід поділяє багато спеціалістів з національних проблем (особливо в США), що дотримуються політичного розуміння нації. Логічним висновком з цього підходу є думка, що “націоналізм як такий завершується із здобуттям держави”.
Широка інтерпретація поняття націоналізм притаманна авторам, які розглядають націю як етнічну або етно-політичну спільноту. Вона відображена, наприклад, в працях Е. Сміта, котрий акцентує увагу на трьохзначеннях цього терміну. В першому варіанті поняття “націоналізм” характеризує увесь суспільний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі). В цьому випадку термін “націоналізм” тотожний поняттю “національне відродження”, охарактеризованому вище. Друге значення “націоналізму” стосується формування національних почуттів, національної свідомості, національної солідарності, тобто близьке до поняття патріотизму. Третє значення стосується розвитку і впливів ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до статусу нації. Тобто, мова йде про суб’єктивний фактор у формуванні націй, про ідейно-політичні рухи та об’єднання, що ставлять собі за мету окреслити цілі і завдання нації при допомозі ідеології. Це значення націоналізму найближче до його характеристики як руху за власну державність, але воно меншою мірою пов’язує націю з політичною формою її зрілого функціонування. В усіх трьох значеннях націоналізм трактується як суспільний процес ( I, II варіант), або як суспільний процес (III, вужчий варіант), пов’язаний із становленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість і її складова частина – ідеологія націоналізму.
Рух і ідеологія – це ті два аспекти і два значення націоналізму, з якими нам постійно доводиться мати справу, аналізуючи політичну ситуацію в посткомуністичних державах. Причому для одних це явище абсолютно позитивне, бо його ототожнюють з патріотизмом, для інших воно абсолютно негативне, бо йому, відповідно до “марксистсько-ленінської” традиції надають змісту, що характерний лише для крайніх форм цієї течії: національного екстремізму або шовінізму – і протиставляють інтернаціоналізму або загальнолюдським цінностям. В суспільно-політичній літературі радянських часів націоналізм трактувався як пропаганда виключності, як вивищення своєї нації над іншими, намагання закріпити певні принципи для неї, як ідеологія і політика, що веде до роз’єднання, протиставлення народів, до міжнаціональної ворожнечі.
Насправді, поняття націоналізму в його узагальненому вигляді не містить в собі ні позитивної, ні негативної оцінки; воно є констатуючою, а не оцінюючою категорією, яка свідчить, що є певний етнос (нація), який усвідомив свої інтереси, вийшов на арену політичних змагань і теоретично обгрунтував свої прагнення. З точки зору політології, будь-яка ідеологія – це не що інше, як теоретичне обгрунтування цілей і цінностей груповий суб’єктів політичного процесу. Ідеологія націоналізму обгрунтовує цілі і цінності конкретної нації, коли та виходить на шлях державотворення, наголошує на пріоритетності національних завдань. Якщо ці завдання адекватно відображені в ідеології націоналізму, якщо вона (ця ідеологія) не замикається виключно на принципі національності, то її консолідуюча і мобілізуюча функції носять конструктивний, перетворюючий характер.
Таким є націоналізм політико-ідеологічної течії, що в пост-комуністичних країнах одержала назву національної демократії (Рух і близькі до нього партії в Україні). Перед державами, де вони є впливовою силою, стоять три складних і дуже масштабних завдання:
- утвердити свій державний суверенітет, перетворити незалежність з формально проголошеної у справжню, підперту економічною спроможністю держави і розвиненістю громадських та державних інститутів, не допустити руйнування національної державності;
- здійснити перехід від тоталітарного до демократичного ладу, поступово замінити політичну еліту, створити демократичну правову національну державу, в якій і громадяни, і влада дотримуються законів, де гарантуються права і свободи особи;
- здійснення кардинальної економічної реформи на засадах ринку і приватної власності.
Жодне з цих завдань не можна не тільки проігнорувати, але й відкласти на деякий час без нанесення шкоди вирішенню інших завдань. Політичні партії, рухи і окремі лідери, що розуміють цю нерозривну єдність, виступаючи за комплексне розв’язання проблем держави як національних, тобто загальносуспільних, а не класових, кланових, групових, є національними демократами. Їхня ідеологія є ідеологією демократичного націоналізму.
Демократичний націоналізм стверджує необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) розв’язання національного питання для даної нації (в тих аспектах, в яких воно існує), не нехтуючи при цьому розв’язанням інших невідкладних завдань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичним етапом, стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а йхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю в загальноцивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії і інших надбань сучасної цивілізації.
Є й інші різновиди націоналізму (і як ідеології, і як суспільно-політичних рухів). Протилежним до демократичного є, зокрема, екстремістський націоналізм (тоталітарний, інтегральний, право-радикальний, шовіністичний, нео-фашистський – його різновиди). Цей націоналізм не бачить і не знає нічого, окрім проблеми самоствердження своєї нації. Він сповідує цінності сили, енергії, елітарності і готовий до використання будь-яких методів політичної чи збройної боротьби, покладаючись на гасло “мета виправдовує засоби”. Якщо в ньому присутній момент біологічного обгрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм. Коли ж будь-якими засобами, у тому числі й за допомогою расизму, доводиться вищість даної нації порівняно з іншими націями, її право на панування над ними, то це вже шовінізм. Екстремістський націоналізм або національний екстремізм – це різновид ідейно-політичного екстремізму взагалі. Вони мають спільні риси й спільні корені. Національний екстремізм, щоправда, має й свою специфіку, яка головним чином полягає у його більшій емоційній напрузі і більшій силі відчуження людей на базі ідеї національної виключності.
Тим, хто вороже ставиться до мети українського націоналізму – створення української державності, завжди було вигідно виставляти українців як націоналістів екстремістського типу. Однак історія свідчить про інше. На протязі століть визвольна боротьба в Україні, часом жорстока і кривава (а де вона була інакшою в XVII – XVIII ст.?) керувалася скільки національними, стільки й соціальними цілями. Лише в ХХ ст. в Україні з’являються дійсно націоналістичні політичні та ідеологічні течії та рухи. В Західній Україні, де вони набули найбільшого поширення, спостерігаємо значне зростання національної свідомості загалу. А щодо форм боротьби – не забуваймо про політичну обстановку того часу, а також про те, що це був націоналізм крайніх ситуацій, відсутності державності, поразки (на той час) національної справи, націоналізм відчаю. Був у нас також “дисидентський націоналізм”, який часто дорівнював обороні національної гідності і честі та утвердженнб права на існування української мови і культури. Його прихильники якраз і створили напрям національно-демократичного націоналізму, що був охарактеризований вище. В Україні, однак, практично відсутній шовіністичний націоналізм, що ніс би загрозу іншим народам, що обгрунтовував би панівне становище української нації. Або, якщо він і є, то його вплив дуже незначний.
І як рух, і як ідеологія націоналізм є найпомітнішим тоді, коли відбувається якісна трасформація нації з недержавної в державну (що вимагає значних політичних та ідеологічних зусиль, мобілізує політичних супротивників даної нації і т. п.), коли твориться нова держава. Але певні форми націоналізму властиві і стабільним націям, що давно утвердили свою державність. Прикладом може бути “голлізм”, “світова місія США”, любов данців до своєї маленької – Великої Батьківщини і ентузіазм в утвердженні її цінностей. Цей націоналізм привертає до себе меншу увагу, бо здійснюються в м’якших, менш конфронтаційних формах, з використанням усіх засобів державної дипломатії. Однак у справі самоствердження нації він важить багато. Зміст і мета націоналізму державної нації полягає в реалізації національних інтересів і пріоритетів; в обороні і піднесенні національної честі і гідності; в “лікуванні душі і тіла” нації, якщо вона страждає комплексом меншевартості, песимізму, якщо її життєздатності загрожують “родимі плями” тоталітаризму чи колоніального минулого.
Один із відомих політологів світу і визначний діяч суспільно-політичного життя Іспанії Хосе
Ортега-і-Гассет так визначав ці завдання: “Погано, що нація хвора не тільки із-за помилок в політиці; хвора, і хвора майже смертельно, сама раса, сама національна субстанція. Відтак політика не є достатнім рішенням національної проблеми, оскільки ця проблема історична. Значить, нова політика повинна охоплювати всю історичну діяльність. Такою є різниця по-суті. Іспанська держава і іспанське суспільство не можуть бути для нас рівноцінними поняттями, оскільки між ними можливий конфлікт, і ми повинні бути готові до того, щоб у даному випадку служити суспільству проти держави, яка є лише чимось на зразок юридичного панциря, певною зовнішньою формальністю в житті суспільства. І якщо для іспанської держави, як і для будь якої держави, найважливішим є суспільний порядок, то нам з усією прямотою слід заявити, що для нас найважливішим є не суспільний порядок, а життєвість нації”[31].
Було б неправильно трактувати протиставлення цих двох цілей: суспільного порядку і життєвості нації – як заперечення ролі держави. Ортега-і-Гассет не заперечує її функції, а лише стверджує, що вони є першою, мінімальною, а тому недостатньою для національного відродження умовою. Інша умова – це повнокровне життя нації як громадського суспільства, з усіма його інститутами та функціями. Дбаючи про ефективність державної машини необхідно одночасно “створювати, структуризувати і активізувати національне життя в його незалежній від держави формі”. Від державної машини потрібно вимагати значно більшої соціальної віддачі, ніж це було дотепер. Але разом з тим слід вимагати ще більшого “від інших національних органів, які не є ні державою, ні урядом, а втілюють вільну спонтанність суспільства”[32].
Все це сказано майже 80 років тому, але звучить так, ніби призначене для сучасної України, яка ставши на шлях незалежного існування, повинна створити і належний порядок, і життєздатне, повнокровне, незакомплексоване суспільство.
В цьому – запорука цивілізованого майбутнього української нації і це є головним завданням сучасного українського націоналізму, який набуває нового змісту, стаючи на службу державної нації.
Твердження про те, що націоналізм не зникає з утворенням національних держав, а лише набуває нової форми, не може трактувати так, що він має стати тепер державною ідеологією. Останнє було і завжди залишиться небезпечним для свободи особи, народу, а можливо й світового співтовариства і ніколи не буде визнане сумісним з вибором демократичного шляху розвитку держави. Завдання держави – приводити до суспільного знаменника, узгоджувати групові інтереси, домагатися компромісів і сіяти злагоду. А цій ролі навряд чи відповідатиме наявність будь-якої державної ідеології, у тому числі й націоналізм. Державна ідеологія передбачає її обов’язковість, а значить духовний, а можливо й політичний тиск на громадян, що заперечує демократію, прокладає шлях до тоталітаризму. “Спроби нав’язування моноідеологічності, – зазначає І. Дзюба, – це вияв глибоко закоріненої психології “більшовизму” різних кольорів”[33]. Тим більше, що мова йде про ідеологію українського націоналізму в державі з непростим етнічним складом населення та із значними регіонально-культурними та ідеологічними відмінностями, з упередженим (нехай і необгрунтовано) ставленням значної частини населення до самого терміну “націоналізм”.
Інша справа – апеляції до втілення української національної ідеї, до творчого самовияву нації в усіх сферах внутрішнього життя суспільства і на міжнародній арені. В загальному можна сказати, що суть націоналізму державної нації якраз і проявляється через реалізацію нею власної національної ідеї.
Національна ідея – це синтез духовного буття і духовної творчості народу, “згусток” його свідомості, концентрований вираз уявлень нації про спосіб і головний напрям власного самоствердження, про те, як і заради чого вона існує, яке її місце серед інших народів, в чому її специфіка і цінність для людської цивілізації. Національна ідея, в поєднанні з загальнолюдськими цінностями і ідеалами, може стати дієвим чинником національної на державній основі, бо сприяє формуванню національної єдності не просто на базі усвідомленої необхідності самоствердження (як це пропонує ідеологія націоналізму), а в процесі досягнення цілей і втілення цінностей, закладених в національній ідеї. Для цього вони, розуміється, повинні бути правильно інтерпретовані політичними лідерами нації. Як же їх розпізнати?
Зміст національної ідеї будь-якого народу розкривається в процесі вивчення його духовної спадщини і сучасних сподівань, аналізу притаманних саме йому (нейтивістських) форм суспільної творчості. Він не тотожний ні головним рисам національного характеру, ні схильності народу до певного суспільного устрою, ні трактовці власної міжнародної ролі. Але пов’язаний і з першим, і з другим, і з третім. Американська ідея свободи особистості (з її месіанським забарвленням) є до певної міри наслідком таких рис національного характеру, як індивідуалізм, впевненість у своїх силах, прагнення до успіху попри всякі перешкоди, тощо. Претензії на духовне месіанство російського народу, висловлене концепції “Москви – третього Риму” пов’язують з невибагливістю росіян до матеріальних умов існування, байдужістю до зовнішніх (політичних) виявів свободи, терпимістю до деспотичної влади, але прагненням до свободи внутрішньої, “вселюдськістю” сподівань і т. ін.
Думається, що в першому наближенні (оскільки тема недостатньо розроблена) зміст української національної ідеї можна було б визначити так: мирна праця і добробут, мирне співжиття на засадах політичного і соціального демократизму, правди (справедливості) і краси. Ці її компоненти є наслідком розвитку хліборобської культури, яку протягом тисячоліть оберігали і передавали із покоління в покоління передусім жінки. Вимушені неперервні війни на своїй землі з їх незчисленними жертвами тільки підсилювали тугу за мирними стосунками з сусідами, у той час як іноземне походження панівних (привілейованих) класів працювало на утвердження ідеї рівності між своїми. Як уже згадувалось, соціальні прагнення в історії українського народу зіграли не тільки позитивну роль. Небажання миритися з утворенням панства з-поміж себе (чужі панівні верстви завжди знаходилися) було причиною усіх “чорних” рад нашої історії. Прагнення до соціальної справедливості, велика питома вага соціально-економічних цінностей як характерні риси української національної свідомості позначились і на перебігу козацьких війн, і на поразці І. Мазепи, і на долт УНР. В роки II світової війни, як свідчить Євген Стахів, націоналістичне підпілля змушене було змінити свою програму в напрямі посилення в ній загальнодемократичних вимог і гарантій соціальної справедливості, бо “чистий націоналізм “ на сході України не сприймався[34].
Проблеми поєднання демократії і українського націоналізму сьогодні посідають важливе місце в діяльності Конгресу Українських націоналістів; акцент на справедливій приватизації, проблемах справедливості взагалі, почали робити Українська Республіканська партія і Рух. І це ж завдання стоїть перед іншими національно-патріотичними силами в Україні. Тобто з розвитком української державності, зі ствердженням ролі української нації і набуттям нею рис політичної спільноти та громадянськості, український націоналізм неодмінно буде зливатися з іншими світовими ідеологіями: лібералізмом, соціал-демократизмом, консерватизмом, втрачатиме гостроту і проявлятиметься (як і націоналізм будь-якої іншої державної нації) у здійсненні власної національної ідеї, та у захисті національних (в розумінні національно-державних) інтересів на міжнародній арені.