18.3.1. Спадщина комуністичного тоталітаризму
Підгрунтя громадянського суспільства складають три кити: приватна власність, розвинені правові відносини, самостійні і впевнені у своїх силах люди. Не всюди отже, для нього складаються передумови.
В Росії приватна власність протягом ХІХ ст. фактично не утвердилась ні економічно, ні психологічно. Вона загалом не стала соціальною цінністю (хоч у різних провінціях імперії становище було неоднаковим). На межі ХІХ і ХХ століть розпочався інтенсивний процес капіталізації, який супроводжувався створенням інститутів громадянського суспільства у вигляді земств і інших організацій, формувалася багатопартійність. Однак через нагромадження суперечностей між потребами та спробами модернізації країни, з одного боку, та традиціями деспотичного правління, з іншого, цей процес зірвався. До влади прийшли більшовики, які доклали немало зусиль, щоб надати йому зовсім іншого змісту і спрямування. Керуючись ідеєю зпримітизованою “знищення класів”, вони відібрали власність у тих, хто її мав, і перетворили усіх людей на найманих працівників одного державно-партійного синдикату під назвою “соціалістична держава”. Людина, що й без того не почувала себе незалежним індивідуумом, втратила останні підстави своєї самостійності, здатності й бажання покладатися на саму себе. Усе соціальне життя було зведене до “боротьби класів”. Як писав Р. Пайпс, настав час “розпаду”, оскільки знищене було саме суспільство.
Свого часу Маркс хоч і не визнавав громадянське суспільство з його індивідуалізмом і егоїстичними інтересами цінністю для соціалістів, усе ж таки вважав його кроком до майбутнього усуспільненого людства, де людина з царства речей і спільнот, з якими вона себе ідентифікує, повернеться до самої себе. Він писав, що людина як член громадянського суспільства є неполітична, природна людина, у той час як у політичній сфері вона є штучною людиною. Політичне життя, навіть у стані його найвищої напруги (такою є за Марксом революція) — це лише засіб. Мета ж — налагоджене життя громадянського, а пізніше — людського суспільства. Більшовики перетворили засіб на мету, хоч це й було, в принципі, зовсім нормальною і неминучою трансформацією марксистської доктрини.
| Чи існувало громадянське суспільство в СРСР? |
Існують різні підходи до питання про те, чи існувало громадянське суспільство за умов комуністичного правління. Природно, що ті, хто притримується широкого погляду на громадянське суспільство як усю позаполітичну сферу, вбачають в колишньому СРСР більш або менш розвинені елементи громадянського суспільства. Адже існували формальні й неформальні (легальні чи таємні) форми спілкування між людьми, порівняно незалежним було життя сімей тощо. Тобто, деякі позаполітичні “куточки” суспільного життя не контролювалися всюдисущою владою тому, що вона до них просто не могла дотягнутися. Адже навіть у тоталітарному суспільстві політичний контроль не може бути абсолютно тотальним. Причому розміри цього розходження між тоталітаризмом як ідеальним типом і його реальними формами були далеко неоднаковими в різних країнах. На мій погляд це є слабким захистом означеної позиції, тому що рештки позаполітичного спілкування й солідарності не становили істотного сектора суспільства, який би міг і хотів діяти незалежно, а часом і на противагу державі. Не існувало також незалежної, публічно висловленої громадської думки, з якою мусила б рахуватися влада. Не було й вільної преси. Ніхто, зрештою, не смів публічно залишатися самим собою. А без вільних, незалежних індивідів, права яких захищені Конституцією та законами, про громадянське суспільство годі й говорити. Не дивно, що з радянського суспільствознавства назовсім зникло саме поняття “громадянського суспільства”.
Так звані громадські організації комуністичний режим творив з метою камуфляжу своєї сутності, а також у мобілізаційних цілях. Їх завдання полягало в тому, щоб бути “привідними пасами”, що з’єднують партійно-державну машину з народом. Усі вони створювались партією-державою, були їй абсолютно підконтрольні, вступ до багатьох із них був примусовим (інакше передбачались певні санкції дискримінаційного характеру). За їх допомогою державно-партійні структури тримали під контролем усіх більш-менш суспільно активних громадян і мобілізували їх на проведення тих чи інших вигідних для органів влади акцій, створюючи лише видимість громадського життя.
Участь у таких організаціях була імітацією громадської роботи. Вона не тільки не імпонувала, а й була нестерпною для справді самостійних і самодостатніх індивідів (наприклад, у документальній повісті Д. Граніна “Зубр” описано, як видатний вчений-радіобіолог і взагалі непересічна особистість Тимофєєв-Ресовський, повернувшись до СРСР після тривалого перебування на Заході, ніяк не міг зрозуміти, навіщо ті багаточисленні збори, на яких нічого не вирішують, і як їх можна терпіти). Наявність подібних організацій зовсім не була свідченням розвитку громадянського суспільства в колишньому СРСР. Вона лише підтверджувала, що тоталітаризм — це справді “учасницький” деспотизм, який здійснюється від імені і з залученням широких верств населення (А. Г. Мейер).
Можна погодитись із зауваженням, що “пасивність і байдужість членів суспільства” до громадської сфери в СРСР була іншою, ніж у відсталому аграрному суспільстві. Зусиллями партії та її апарату суспільство було поставлене на рейки примусової модернізації. Традиційне суспільство з пасивним і аполітичним населенням прискореними темпами перетворювали (!!) в сучасне (індустріалізоване, освічене) учасницьке суспільство. Населення за комуністичного режиму мусило брати участь у суспільних та політичних акціях, бо цього вимагав тоталітаризм — система, що характеризується не лише відсутністю прав і свобод, але й ще так званою “активною несвободою особи” — примушуванням людей до участі в санкціонованих владою акціях і організаціях. Натомість, несанкціоновані форми суспільної активності заборонялися. “Маленька” і безправна людська істота опинилася сам-на-сам з величезною і бездушною партійно-державною машиною і поступово повірила, що інакше жити неможливо.
Використовують ще один аргумент щодо наявності в комуністичних країнах елементів громадянського суспільства. Після смерті Сталіна почали виникати (чи виходити на поверхню, адже повністю зникнути вони не могли ніколи) такі елементи громадянського життя як критична громадська думка, нехай у її елітарному й нелегальному виразі, певні клуби культурницького плану, з’явилися спроби підпільної приватновласницької ініціативи. Існував також відверто опозиційний дисидентський рух зі своїми ЗМІ (“саміздатом”), не чітко сформованими спілками, непересічними незалежними особистостями. Саме вони послужили основою для виникнення багаточисленних “неформальних”, не санкціонованих владою організацій в часи “перебудови”. Це справді була зародкова форма (чи паросток) громадянського суспільства. Однак розвивалася вона в у неприродних умовах нелегальності, була слабка і деформована.Тут варто нагадати слова одного з найвидатніших дисидентів хрущовсько-брежнєвської епохи, славного сина України генерала Петра Григоренка: “У підпіллі, — казав він, — народжуються тільки криси. Громадяни народжуються у відкритій політичній боротьбі”.
Це стосується не тільки політичних чи політизованих організацій, а й тіньової економіки. Її часто видають за “незалежний” від держави сектор, що був ніби-то провісником ринкової економіки. Однак чи відповідає це дійсності?. Адже цей сектор функціонував в умовах абсолютної державної монополії, паразитував на ній, зосереджував увагу не на протиборстві з державою (чого в принципі не могло бути), а на тому, щоб державу обдурити, вкрасти в неї. Тому його побічним соціальним продуктом були скорше анти-громадянські, ніж громадянські якості підприємців, які поширювалися й на ширший загал. У міру загнивання тоталітарного режиму, наростання кризи його легітимності нелегальне, “друге” або “паралельне” суспільство пробивало собі дорогу “по необхідності нетрадиційними, ним самим винайденими способами”, проте навряд чи всі вони мали позитивний вплив на суспільний розвиток після краху комуністичної системи.
Отже, навряд чи є підстави говорити, що в умовах тоталітаризму існувало, нехай не дуже розвинене громадянське суспільство, оскільки його існування передбачає публічність, наявність незалежної преси, а також суспільну активність незалежно від держави, а коли треба — то й на противагу їй, що робити легально в СРСР та інших соцкраїнах було практично неможливо. За умов тоталітаризму виникали лише деякі зародки (паростки) громадянського суспільства, які не могли функціонувати легально. Вони розвинулися в громадянські інститути лише з лібералізацією режиму і пізніше — з переходом до демократії.
В Західній Україні традиція громадянського суспільства була багатшою — однак тільки до 1939 р. З одержавленням власності, закриттям незалежних газет та журналів, забороною “неформальних” об’єднань громадян тут також зникли — майже на 40 наступних років — будь-які підстави для функціонування громадянського суспільства. По всій Україні були зруйновані характерні для громадянського суспільства горизонтальні зв’язки у виробництві і культурній сфері. Державно-партійні владні структури підпорядковували собі всі суспільні інституції, що були посередниками у відносинах особи з державною владою. У відносинах влади і народу, держави і суспільства панували не громадянські, а патронажно-клієнтельні відносини бюрократичного та бюрократично-деспотичного характеру, доповнювані репресіями. Вони призвели до повної підпорядкованості людини тоталітарній державі і до деформації особистості.
Порушення рівноваги між громадянським суспільством і державою відкрило шлях гіпертрофії владних структур, з одного боку, занепаду ініціативи та самодіяльності народу, з іншого. В системі тотального усуспільнення люди стали безвідповідальними, інфантильними, їх опанували пристосовництво, конформізм, байдужість, страх — риси, яких тепер так важко позбутися.
Переглянути інші статті з розділу: Громадянське суспільство