18.3.2. Горбачовська “революція зверху” і перші ознаки відновлення громадянського життя в СРСР

Мета і головний результат “перебудови”

Перехід до громадянського суспільства і правової держави розпочався з делегітимізації влади в колишньому СРСР. Оскільки одним із головних засобів легітимізації влади партійної верхівки була ідеологія, то криза легітимності проявилася передусім як зростаюче усвідомлення невідповідності ідеологічних гасел і практичної діяльності правлячої верхівки, подвійності стандартів, які вона застосовувала до себе та свого оточення, з одного боку, і до решти громадян — з іншого. Делегітимізація супроводжувалась значними зрушеннями у системі цінностей тодішнього радянського суспільства. Тому Горбачовська “перебудова”, метою якої було економічне зростання (“прискорення”), а реальним результатом стала “гласність”, була сприйнята населенням з надзвичайним ентузіазмом.

Саме гласність мала вирішальне значення для відновлення громадянського життя наприкінці 80-х — на початку 90-х років. Паралельно з гласністю йшло визнання  соціального й політичного плюралізму — спочатку так званого “соціалістичного”, а потім уже — без ідеологічної ідентифікації. Воно супроводжувалось швидким зростанням неформальних громадських, а пізніше й політичних організацій. Завдяки цим аспектам “перебудова” розбурхала суспільство. Перші організовані політичниі та громадські сили змогли досягнути певного ступеня автономності.

В Україні найвизначнішу роль у пробудженні громадської свідомості та в інформуванні людей про громадські рухи й організації відіграла газета “Літературна Україна” та її видавець — Спілка письменників України, але як розкріпачення преси, так і процес реформування суспільних відносин взагалі в Україні йшов повільніше, ніж у багатьох інших республіках.

У цілому перехід України до демократичного режиму відбувався, як і в більшості нових незалежних держав (ННД), що виникли на теренах колишнього СРСР, шляхом “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, через їх поступову трансформацію і формування “нових” еліт із переважанням старих кадрів. Цей шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації. Однак виразною відмінністю України на початкових етапах її трансформації було, те, що наявна в країні опозиція (дисидентський рух був досить розвиненим в Україні з початку 60-х років) наштовхувалась на сильний опір “неполоханих”, на той час, комуністів

Союзний центр в особі М. Горбачова тримав на посаді першого секретаря ЦК КПУ, брежнєвського сподвижника В. Щербицького — аж до осені 1989 р. В Україні існували дуже серйозні обмеження стосовно процесів і економічної, і політичної лібералізації. Державно-партійна монополія на участь у політичному житті, звинувачення на адресу “неформалів”, що вони “рвуться до політики” були серйозними перешкодами для розгортання масових рухів. Тому скасування статті 6 Конституції УРСР про керівну роль КПРС разом з іншими політичними зрушеннями, які відбулися восени 1990 р. після акції студентського голодування, стали важливим кроком на шляху до незалежності і створення держави, яка вперше за тривалий час почала рахуватися з вимогами громадськості.

Перші громадські (неформальні) організації вУкраїні

Відродження громадського життя і політичного плюралізму відбувалося паралельно. Якщо не рахувати профспілок, то перші громадські організації в СРСР і в Україні були явно або приховано політизовані. Вони організовувались людьми, які орієнтувалися на далекосяжні політичні цілі і тільки через заборону опозиційної політичної діяльності обмежувались культурницькими, екологічними чи економічними гаслами. Найбільш відомими були громадські об’єднання, започатковані творчою інтелігенцією: Культурологічний клуб у Києві (1987 р.), Товариство української мови ім. Шевченка, культурологічне Товариство Лева у Львові; розвивалися екологічні рухи (“Зелений світ”), товариство  захисту колишніх в’язнів тоталітарного режиму “Меморіал” та інші. Відновлення політичного плюралізму припадає на 1988–89 роки. Це був підготовчий період, ще не формування багатопартійності. Головна його подія — утворення і діяльність Народного Руху України — масової, ідеологічно строкатої, проте антикомуністичної та національно зорієнтованої організації.

Найпершими на політичній ниві заявили про себе дисидентські правозахисні групи, що стежили за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 р. Вже влітку 1988 р. Українська Гельсінська Спілка (УГС) оприлюднила свою “Декларацію принципів” і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація. Цього ж року в Україні набула популярності ідея створення широкого демократичного руху, на зразок народних фронтів, що виникли у країнах Балтії. На підтримку цієї ідеї у Львові відбулися масові мітинги, в яких брали участь найрізноманітніші політичні сили: від Української Гельсінської Спілки до міського комсомолу. Спроби створення народного фронту були і в інших регіонах України, а члени Спілки письменників України висунули восени того ж, 1988 року ідею створення Народного руху України за перебудову. У вересні 1989 р. був проведений Устаночий з’їзд Руху, що мав своїм наслідком перетворення Руху в альтернативну щодо КПРС політичну силу (хоча його членами могли бути спочатку й комуністи). Відбулася фактична легалізація політичного плюралізму і почали закладатися підвалини для створення нових партій. Перший період творення власне партій розпочався навесні 1990.

Процес формування незалежних громадських і політичних організацій у 1987 — 1991 рр. (до здобуття незалежності) в Україні представлений у двох таблицях (Див.: Додаток 1), які красномовно свідчать, що “оксамитова революція” в Україні була, проте успіх її не був настільки великим, щоб енергійно трансформувати політичну та економічну систему.

Наслідки перших альтернативних виборів. Поява багатопартійності

Отже, відновлення громадського життя й політичного плюралізму в Україні можна датувати 1988–89 роками. Створення багатопартійності припадає на період весни 1990 — літа 1991 року. Саме в цей період сформувався політичний спектр, що відображав практично усі ідеологічні позиції — від крайньо-лівих до крайньо-правих. Це відбулося досить швидко, бо в зародку більшість майбутніх демократичних і націонал-патріотичних політичних течій містилася в організаціях Народного Руху, у той час як КПУ була широким об’єднанням лівих сил, по-різному зорієнтованих щодо державності і демократії.

Найвизначнішим з точку зору творення партій став період після виборів 1990 р. — перших альтернативних виборів до законодавчого органу України, у яких Рух був головною опозиційною силою до КПРС. Головним політичним досягненням демократичних сил було створення першої організованої опозиції у Верховній Раді — Народної Ради 6 червня 1990 р. на чолі академіком І. Юхновським, у складі якої було 125 депутатів.

З точки зору активізації громадянства, окрім багатолюдних мітингів і маніфестацій, цікавою була спроба організації під назвою Українська міжпартійна асамблея (УМА) піти шляхом заперечення законності комуністичної влади. Вона почала запис людей громадянами Української Народної Республіки, яка зазнала поразки від більшовиків у 1920 р., але уряд якої продовжував формально існувати в екзилі, зберігаючи державні клейноди (пізніше їх було передано Л. Кравчуку). Акція для України була екзотикою. Населення в комуністичні часи було повністю позбавлене знань про свою історію, а отже не могло на цю акцію відгукнутися масово. Та й політична сила, що збирала підписи, не була ні багаточисельною, ні авторитетною. Тому 27 вересня 1990 р. їй вдалося зареєструвати 729 тис. осіб як “громадян УНР”. Регіональний успіх був таким: Львівщина — 450 тис. осіб, Київщина (разом зі столицею) — 140 тис., Тернопільщина — 40 тис., ще в 6-ти інших областях — по 10—20 тис, у решті областей — до 10 тис.[44] Найголовнішим досягненням УМА було привернення уваги українців до своєї історії, сприяння подальшій делегітимації влади комуністів та практична демонстрація того, що діяти можна мирними, але відверто анти-офіційними методами.

Українська громадськість і здобуття незалежності

Найгучнішою і однією з найрезультативніших акцій (передусім у довгостроковому вимірі та у плані впливу на суспільну свідомість) було студентське голодування у жовтні 1990 р. у наметовому містечку на майдані Незалежності (тоді ще площа Жовтневої революції) — в самому центрі Києва. Його організувала Українська студентська спілка та  Студентське братство (Львів). Через 10 днів після початку акції у ньому брало участь 158 осіб. Студенти приїхали з 24 міст. До них приєдналися 11 депутатів ВРУ.[45] Частина інших депутатів навпаки категорично засуджувала тих політиків, котрі допускали можливість таких методів протесту — адже йшлося про життя молодих людей.

На щастя, навіть комуністична більшість у Верховній Раді усвідомила серйозність ситуації і погодилась прийняти Постанову, згідно якої вимоги голодуючих мали бути виконані. Серед них: приведення Конституції у відповідність з Декларацією про Державний суверенітет; прийняття закону про партії та вибори і проведення нових виборів на багатопартійній основі у найближчий час; непідписання ніякого союзного договору до прийняття нової Конституції України, відставка Голови Ради міністрів В. Масола.

Після припинення голодування виконаним був лише останній пункт. Проте ця акція сколихнула Україну, пробудило й ту частину громадянства, яка ще спала в політичному відношенні і кінцевому підсумку — забезпечило стійкість і послідовність України у здобутті і відстоюванні нею своєї державності, у тому числі й голосування за незалежність на референдумі 1 грудня 1991 р. Це був акт громадянської мужності, відданості і самопожертви. І хоч він відповідав духові часу і пізніше нічого подібного вже не повторилося, але такі події зрушують маси, які починають відчувати силу та роль громадськості, яка може захищати свої прагнення та інтереси самостійно.

Під тиском студентів та інших демократичних сил у жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР скасувала статтю 6 Конституції УРСР, в якій стверджувалася “провідна і спрямовуюча” роль КПУ. Були внесені зміни в Статут Руху і комуністи більше не могли бути його членами, оскільки їх вищі керівні органи знаходились за межами України. Проте, створити усталену систему демократичної державної влади, так само як правовий простір для громадянського суспільства можна тільки на фундаментальних конституційних засадах.


[44] Див. Гарань О. Убити дракона. — С. 130.

[45] Там само. — С. 129


Переглянути інші статті з розділу: Громадянське суспільство

Leave a Comment