18.3.3. Розвиток громадянського суспільства в незалежній Україні

Життєдіяльність громадянського суспільства визначається наявністю його структурних елементів, їх якісними характеристиками, а також інтенсивністю (частотою) та ефективністю (результатами) їх функціонування. Тому прагнучи визначити міру розвиненості (чи нерозвиненості) громадянського суспільсва в Україні ми спробуємо відповісти на такі запитання:

  • як змінилися правові умови для формування й діяльності інститутів громадянського суспільства;
  • які інститути громадянського суспільства появилися в Україні протягом останнього десятиліття та яка їх чисельність? Яку частку населення вони охоплюють?
  • Наскільки ці інститути дієві: чи відомо про них громадянам? чи впливають вони своєю діяльністю на зміни (а) в суспільних відносинах та (б) в суспільній свідомості?
  • Як взаємодіє держава з інститутами громадянського суспільства: чи створює для них сприятливі правові та інші умови, чи визнає їх автономність, чи реагує на вимоги з їх боку?[46]
Формування правового поля

Почнемо з правових умов функціонування громадянського суспільства.

Оксамитові революції кінця 80-х років у центральній та Східній Європі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”, зазначає Дж. Кін.[47] Щось подібне сталося і в Україні. Популярність терміну “громадянське суспільство”, яким зацікавились як науковці, так і громадські діячі, відповідала намірам значної частини суспільства сформувати справді демократичні інститути влади, кардинально змінити стосунки держави і громадян, дати людям змогу самим робити вибір і на свій огляд влаштовувати своє своє життя, що відповідало ідеологічній стадії становлення такого суспільства. Наступним кроком мало стати законодавче закріплення намірів та інституціалізація нових відносин.

Конституційний процес в Україні тривав порівняно довго — він почався з прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і завершився  28 червня 1996 р. ухваленням нової Конституції України. Декларація прокладала шлях до незалежності, а Конституція її закріпила у політично-правовому відношенні.

Згідно з Конституцією “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” (Ст. 1). Вона надає широкі конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина незалежно від походження, майнового стану, статі, раси, мови, релігії, політичних та інших переконань. Гарантовано право кожного на збереження і захист своєї національної самобутності, на розвиток національних мов і культур, на задоволення громадянами  своїх соціальних потреб. Стаття 15 Конституції стверджує, що “суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”, гарантує “свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України”. Разом із статтями 34 та 35, які гарантують громадянам право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання, вона є конституційною підставою формування плюралістичного суспільства.

Організаційне оформлення плюралізму через утворення громадянами партій та громадських організацій забезпечує стаття 36.  “Політичні партії, — сказано в статті, — сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах”. А громадські організації створюються для “здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень встановлених законом…”. Конкретизація відмінностей у структурі, способах утворення та функціях  партій і громадських організацій міститься в законі “Про об’єднання громадян”, який було прийнято ще в 1992 р. У той час, коли його приймали, країна ще не мала досвіду розвитку інститутів плюралістичної демократії та громадянського суспільства. Тому, хоч закон і не суперечить чинній Конституції, у ньому не всі особливості діяльності партій та громадських організацій розписані на рівні сучасних потреб. Тому передбачається прийняття окремих законів про партії, про профспілки та інші типи громадських об’єднань. Уже прийняті такі більш вузькі за сферою дії закони, як закон “Про благодійність та благодійні організації” та “Про творчих працівників і творчі спілки”. Вимагають законодавчого врегулювання деякі проблеми оподаткування громадських об’єднань та їх фінансової підтримки (спонсорами і державою), а також спрощення процедури їх реєстрації.

Ідея правової держави має реалізуватись через послідовне здійснення принципів верховенства права та поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову з конституційним визначенням їх повноважень та взаємоврівноваженості. Діяльність держави обмежується Конституцією та законами України. В Конституції наголошується, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ніхто з громадян не може бути примушений чинити те, що не передбачено законом. Гарантується право громадян на безпосереднє звернення до суду в разі порушення їх конституційних прав і свобод.

Отже, правова, соціальна демократична держава задекларована в Конституції як намір, як політично-юридичний ідеал, до здійснення якого прагне суспільство. Гарантія прав і свобод людини, невтручання держави у справи громадянського суспільства, її відповідальність перед народом створюють політико-правові передумови для того, щоб люди домагались максимального наближення дійсності до цього ідеалу. Однак на практиці ще діють старі стереотипи, уявлення про те, що Конституція — лиш політичний документ, а життя диктує свої вимоги. Лиш незначна частина людей вірить у те, що в Україні усі дотримуються законів і Конституції. Якщо таке ставлення є лиш суб’єктивною оцінкою, воно все одно створює несприятливі умови для розвитку громадських організацій сучасного типу. Адже теорія твердить, що недостатня правова захищеність індивіда, неповага до його конституційних прав, а тим більше можливість притягнути його до відповідальності за дії, які є протизаконними тільки тому, що законодавець не потурбувався про захист життєвих потреб та інтересів особи, створює ситуацію, коли пересічний громадянин боїться влади, шукає прикриття у “сильних світу сього” і погоджується на їх патронаж. Функціонування інститутів громадянського суспільства за таких умов може бути витіснене на периферію суспільної системи.

Інститути громадянського суспільства

При всьому розходженні сподівань і досягнень у становленні правових передумов формування громадянського суспільства, не можна недооцінювати значення нової Конституції та створення Конституційного суду — з одного боку, законодавства про власність, підприємництво та інших соціально-економічних законів  — з іншого для розвитку громадянського суспільства в Україні. По-новому були також врегульовані (інша річ, — наскільки досконало) питання діяльності партій та громадських організацій: ліквідована однопартійність, прийнято Закон про громадські об’єднання; про відносини держави і церкви; діє низка законів про пресу та інші ЗМІ; про вибори та багато інших.

Завдяки приватній власності та новому законодавству стало можливим розвивати незалежні форми спілкування й співробітництва громадян, з ініціативи громадян створювати громадські організації та фонди, відкривати освітні установи, засновувати приватні засоби масової інформації, тобто створювати інститути громадянського суспільства, що виникають і функціонують незалежно від держави. Значна частина людей здобула досвід участі в нових формах громадської роботи (благодійництво, неприбуткова економічна та інша діяльність, активний захист своїх прав) та в демократичному політичному процесі (вибори, референдуми, маніфестації, пікетування). Виросло нове покоління громадян України, які вже навіть не уявляють, що ще яких 15 років тому назад можна було “обирати” депутатів зі списка, в якому на одне місце пропонувалась одна кандидатура, або що за неприналежність до громадської організації — комсомолу молода людина могла бути обмежена у своїх правах або й відверто переслідуватись.

Динаміка утворення і типологія громадських фондів і  організацій

Спочатку зупинимось на функціонуванні громадського (або як тепер часто говорять — “третього”) сектора, який охоплює сукупність недержавних організацій (НДО), що становлять “кістяк” громадянського суспільства.

Спалах активності в період боротьби за незалежність 1989-1991 рр., як специфічний прояв громадянської активності періоду революційних змін в суспільних інститутах, неминуче мав відійти в минуле. Йому на зміну прийшов період творення організацій зовсім нового для посттоталітарних країн типу, які формуються дійсно знизу і намагаються розв’язувати проблеми громадян силами самих громадян. Немає нічого дивного, що це не відразу проходить успішно: велика частина новоутворених організацій відмирає, виявившись недієспроможною з тих чи інших причин. Однак утворюються нові спілки та асоціації, і загалом процес триває. За час після здобуття незалежності Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якості різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до “третього сектора”.[48]

За даними Центру інновацій і розвитку у 1999 р. в Україні налічувалось біля 30 000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (біля 4%) мали загальноукраїнський статус. Це досить високий показник, особливо якщо врахувати, що два роки перед тим  в Україні було зареєстровано 20 000 організацій, а ще двома роками раніше (у 1995 р.) їх було усього 4 тисячі.[49] Їх найбільшу частку складають благодійні фонди та організації (20 всеукраїнських благодійних фондів та 300 благодійних організацій). На другому місці — жіночі об’єднання (215). Далі йдуть: культурно-освітні й мистецькі організації (70), об’єднання національних меншин (65), молодіжні організації (36), правозахисні (понад 30) групи а також природооронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям та інвалідам та інші. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонує у великих містах, серед яких на першому місці Київ, потім — Харків, Львів, Одеса, Донецьк та інші.[50]

Важливим аспектом аналізу громадських організацій є їх класифікація. Окрім можливості кваліфікованого їх обліку, вона дає змогу змалювати загальну картину існуючої мережі горизонтальних зв’язків між членами суспільства, визначити, які форми суспільної активності є більш, а які менш розвиненими. Оскільки діяльність організацій є дуже багатогранною і вони вступають в найрізноманітніші суспільні зв’язки з іншими підструктурами суспільства, то критеріїв такої класифікації може бути багато. Найголовнішими серед них є: суб’єкт та об’єкт діяльності, сфера діяльності, вид і спрямованість діяльності, мета організації тощо.

За суб’єктом діяльності виділяємо жіночі, молодіжні організації, об’єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. У цьому випадку нас передовсім цікавлять питання хто об’єднався? “чиї” це організації?

Інше питання:заради чого люди об’єдналися? Критерієм класифікації тут є мета організації. Наприклад, вирішення проблем, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС — це настільки важлива мета, що незалежно від того, хто і як буде діяти, вона об’єднує в окремий клас усі організації, що спрямовані на її досягнення. Іншим прикладом можуть бути організації, що брали участь у масовому русі в США проти війни у В’єтнамі в 60-ті роки.

Важливим є питання, у якій сфері суспільного життя діють організації? Критерій — сфера діяльності. Від нього залежить конкретний зміст того, що люди роблять: чи це кредитна спілка, яка допомагає своїм членам розв’язувати свої фінансові проблеми, чи танцювальний клуб, в якому молодь проводить свій вільний час. За цим критерієм ми виділяємо організації культурно-освітні, екологічні, соціальної допомоги, спортивні тощо.

Ще один критерій — тип і спрямованість діяльності організації стосовно того суб’єкта, який її утворив. Це може бути благодійна діяльність, спрямована на допомогу іншим, на те, щоб допомогти людям, які не можуть з певних причин (через брак сил, ресурсів, гарантованих прав) захистити себе самі. Прикладом можуть бути організації, що допомагають інвалідам, бідним, потерпілим від якогось лиха, правозахисні групи тощо. Іншою є діяльність, спрямована на захист власних групових інтересів. Робітники об’єднуються з цією метою у профспілки, знедолені групи утворюють свої організації, щоб спільно, громадою домагатись врахування своїх інтересів чи задоволення потреб. Є й такі організації, діяльність яких спрямована на вирішення проблем, з якими стикаються люди, власними силами членів об’єднання (такими є гаражні кооперативи, кредитні спілки). Діяльність може бути також спрямована на задоволення потреби в саморозвитку, відпочинку і розвагах, бо де ще люди більше потребують спілкування з іншими, до себе подібними, як на дозвіллі? Ця потреба реалізується через утворення об’єднань “за інтересами” або аматорських спілок та клубів. Є нарешті ще один тип діяльності — діяльність, спрямована на вирішення загально-суспільних проблем: реформування освіти або економіки, впровадження певних ініціатив тощо. Ці організації близькі до громадсько-політичних рухів і часто переростають в них.

Отже відповідаючи на питання: що саме, як і для кого роблять люди, які об’єдналися, ми можемо виділити досить багато видів громадських організацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж таки тип діяльності, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й мала б грунтуватися загальна типологія НДО, складена, наприклад, за такою схемою:

А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе.

А1. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, що домагаються врахування своїх інтересів на урядовому рівні
А2. Самодопомогові
А3. Аматорські (любительські)

Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших.

Б1. Благодійні фонди

Б2. Благодійні організації
Б3. Правозахисні групи
Б4. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.

Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу А1, куди входять об’єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні і нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об’єднання віськовиків та працівників міліції; професійні об’єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об’єднань. Захисні організації в Україні — досить багаточисленні, але ще не всі мають якості справжніх суб’єктів громадянського суспільства. Якщо об’єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп  діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало що значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які були в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, що входять до ФНП (Федерація незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об’єднує 18 млн. членів є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.

Більш корисними і перспективними є так звані нові або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії. Однак Об’єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 000 членів,  розпалось у 1996 р. Тепер частина таких профспілок діє самостійно, частина — через Конфедерацію профспілок. В акціях протесту найчастіше беруть участь Вільні профспілки шахтарів Донбасу, федерація “Солідарність” працівників кооперативів, дрібного й малого бізнесу та деякі інші.

Велика кількість в Україні є аматорських спілок, в які люди об’єднуються заради проведення дозвілля. згідно концепції “соціального капіталу” Р. Патнема вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократичному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших людей. Однак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших типів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового стану та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного життя. А вкрай необхідні самодопомогові організації, такі як господарські об’єднання; кредитні спілки, сусідські об’єднання, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам’ятників, церков тощо розвинені значно менше.

Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об’єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам “Надія” справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед українських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих людей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі. Тим більш приємно, що за даними авторів проекту “Бізнес і благодійність” із львівського Ресурсного центру лише 5% українських підприємців не підтримують благодійність взагалі та 7% не зацікавлені в ній. 72.8% підприємств, навпаки, у тій чи іншій мірі були втягнені в благодійну діяльність. У більшості випадків, проте, їхня участь обмежувалась одноразовим наданням допомоги окремим особам або організаціям.[51]

Громадські об’єднання та громадська залученість

Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волютеризм.[52] Тут, на перший погляд, картина є менш втішною: частка населення, зайнятого громадською діяльністю є не лише невисокою, а вона ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи” з 1994 по 1997 рік відсоток людей, що заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій зменшився з 17,8 до 12,0.[53] У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки  9%.[54]

Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участі у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей вид масової залученості справді відмирає. З іншого боку, залученість на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, що перебуває в стані тривалої кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовності українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.

За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 1996 р. за підтримки IFES 51% українців вважало, що НДО є дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими та ще 24% не мали жодної думки з цього приводу.[55] Високо оцінювали значення НДО люди, що живуть у великих містах (наприклад, кияни), є молоді (особливо у віці 18-24 років), мають високу освіту та про-західну орієнтацію. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освіченості громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльності може підвищити авторитет НДО в очах населення України.[56]

Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного виду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об’єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об’єднання, серед молоді — спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві — 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на громадську участь у Києві (його взято як зразок великого міста) та серед молоді вища, ніж в середньому по вибірці[57] (див. Додаток 2, табл. 1). Отже, в суспільстві в цілому є значний резерв для зростання громадського сектора.

Соціологічні опитування не є стовідсотково надійними, бо відповіді респондентів залежать від того, як сформульовані запитання. Це доводить опитування тієї ж IFES в Україні в червні 1999 р. На питання “Чи хотіли б ви брати участь в роботі громадської організації?” відповіді були такими: абсолютно так — 5%; можливо — 20%; залежно від обставин — 15%; скорше ні — 14%; а 41% респондентів вибрали відповідь “абсолютно ні”.[58] Це можна інтерпретувати як значне пониження громадянського потенціалу суспільства через продовження соціально-економічних негараздів та наростання апатії. А можна розцінити і як наслідок неконкретизованої постановки питання. Не маючи чіткого уявлення про існуючі альтернативи у виборі сфер громадської діяльності, люди просто заперечили її можливість.

Мас медіа як  інститут громадянського суспільства

Засоби масової інформації (ЗМІ) займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі і в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритості”. Формування громадської думки —  найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з’ясування того, що думають громадяни, є багато й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірності виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять регулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка є сформованою, різнобічною, відверто висловленою — це у великій мірі залежить від якості, відкритості та вільного функціонування засобів масової інформації.

Якою є під кутом зору цих вимог і критеріїв ситуація в засобах масової інформації в Україні? Чи є вони доступні і авторитетні; чи правдиво висвітлюють події та чи є їх аналіз неупередженим? Наскільки вони готові перестати бути придатком до владних структур і перетворитися на незалежний і впливовий інститут громадянського суспільства?

Перш за все, щоб ЗМІ впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі і вони майже безплатні, у той час як купівля чи тим паче передплата газет дошкульно б’є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Геллап” 1988 р. показали, що 62% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 38% — з радіо та лише 18% — з газет.

Другим чинником впливу ЗМІ на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри є невисоким. За даними “Соціс-Геллап” 1998 р. тільки 19% дорослого населення довіряло загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення.  І, нарешті, якість і напрям впливу залежить від рівня об’єктивності та неупередженості інформації та аналізу, які пропонують ЗМІ. Найкраще це проявляється під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.

Лакмусовим папірцем рівня незалежності (а точніше — залежності) послужили такі події на українському телебаченні як рішення каналу “1+1″ про “призупинення” керівництвом найцікавішої щотижневої програми політичних оглядів “Післямова”; маніпулювання людьми і їхніми думками у зовні ніби-то вільному ток-шоу “5Х5” у передвиборчий період виборчої кампанії 1998 р.[59], зняття з ефіру заключних дебатів під час президентських виборів 1999 р., анти-кабмінівська позиція “Інтеру” та інших програм УТБ протягом 2000 р.; так само відверто про-президентська та антипарламентська позиція каналу УТ-1.[60]

Під час президентських виборів 1999 р. представники міжнародних місій також заявили, що “засоби масової інформації не мали змоги забезпечити безстороннє та об’єктивне висвітлення виборчої кампанії”. Відповідно до їхніх спостережень, не було навіть найменшого натяку на рівний доступ усіх кандидатів до преси. Як відзначила Анна Рійд в “Times” діючий президент “безпардонно вивищив себе на державному телебаченні”, у той час як агітації проти нього чинились усілякі перешкоди. Представник Європейського інституту засобів масової інформації Д. Реліх відзначив очевидний регрес у порівнянні з виборами-98.

Преса є іншим традиційно важливим засобом інформування. Несприятливим фактом громадського життя України стало непомірне подорожчання — порівняно з рівнем доходів населення — цін на друковані видання. Друковане слово в Україні зараз стало менш поширеним, ніж воно було, скажімо, 10 років тому назад. Із зареєстрованих 4500 газет в Україні сьогодні виходять лише 2500—3000. Напередодні виборів 1998 р., за даними “Соціс-Геллап”, регулярно читали газети лише 20% дорослих українців, а зовсім не читали — 14%.[61] А це означає, що відповідно зменшилась і їх роль у формуванні громадської думки і громадянського суспільства.

Під час останніх виборчих кампаній преса займала позицію далеку від незалежної: надаючи перевагу одним партіям і політичним лідерам, вона відверто дискримінувалпа інших. Від виборів до виборів ЗМІ недостатньо аналізують можливі варіанти вибору. А їх виразна заангажованість не дає їм змоги діяти в якості незалежних посередників між виборцями та політиками.[62] Стаття 35 Закону “Про вибори” 1997 р. забороняє “друкованим ЗМІ, що мають державну участь, висловлювати підтримку чи надавати будь-яку перевагу в їхніх матеріалах та програмах будь-якій партії”. Отже ЗМІ разом з партіями були порушниками цього закону[63]. І тут ми знову маємо справу з неправовими відносинами у сфері громадянського суспільства, які перешкоджають формуванню громадянської культури.

Рівень свободи та незалежності ЗМІ визначається трьома основними чинниками: 1) їх економічною життєздатністю та відносною фінансовою незалежністю (можливістю жити за рахунок продажу своєї продукції та розміщення реклами); 2) невтручанням владних органів у їх діяльність; 3) забезпеченням умов для високопрофесійної діяльності ЗМІ: шляхом підготовки висококласних журналістів, що володіють професійними навичками, а також достатньо високим рівнем відповідальності та моралі; шляхом підготовки професійних менеджерів преси, здатних забезпечити економічну життєздатність різних видів ЗМІ.

За даними соціологічного опитування, проведеного УЦПД в січні 1997 р. серед журналістів, перше, що потрібно зробити для забезпечення більш високого рівня свободи слова в Україні — це створити умови для фінансової незалежності ЗМІ та журналістів (так вважає 84,3% журналістів). Як західні спостерігачі, так і опитування, проведене в Україні серед журналістів, свідчать, що найбільший тиск на пресу чинить виконавча гілка влади, особливо президентська. Серед засобів “впливу” на перше місце було поставлено “психологічний тиск” на журналіста й редактора (його відчували 48% опитаних); на друге — економічні санкції проти видання (26%); на третє — фізичну розправу з журналістом (14%). При тому журналісти з обласних видань ставлять силовий метод тиску попереду економічних санкцій.[64] Редактори газет вказують на такі методи політичноого тиску як  контроль розповсюдження, необгрунтовані з фінансового боку, політично вмотивовані перевірки податківців, що супроводжуються блокуванням випуску видань тощо. Найяскравіші приклади таких дій — закриття газети “Правда України” під час виборів 1998 р. та газети “Сільські вісті” у 2000 р.

З комуністичних часів прийшов до нас фігуральний вислів ЗМІ як “четверту владу”. Деякі представники владної верхівки і сьогодні хотіли б, щоб засоби масової інформації (а також третя, судова влада) виконували роль придатка до першої та другої гілок влади і в цьому значенні були б “четвертою владою”. Проте завдання преси, радіо та телебачення полягає в тому, щоб бути носієм плюралізму думок, поглядів, орієнтацій і джерелом всебічної інформації, яка справді впливала б на формування громадської думки, а коли треба, то разом з іншими інститутами громадянського суспільства виступала б стосовно неї противагою, запобігаючи можливим зловживанням владою. Багато журналістів і директорів ЗМІ це розуміють, але не всі з них мають однакову можливість і однакову сміливість протистояти тискові.

Одним із найважливіших засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство щодо ЗМІ. На сьогоднішній день воно в Україні є досить розгалужене, але не зовсім послідовне. Та найголовнішою перешкодою для забезпечення свободи ЗМІ є те, що в Україні поки що відсутній дух правової держави. Дуже складно, а з деяких питань — майже неможливо людині взагалі і журналісту зокрема шукати справедливості в судах. Третя гілка влади, так само як і “четверта”, багатьма можновладними особами розглядається як прислужниця, а судові розгляди справ часто виконують роль “карального інструмента” в руках інших гілок влади, замість того, щоб служити інструментом захисту громадянських прав. Тому, зазнаючи тиску, журналісти, як свідчать опитування, найменше розраховують на органи правосуддя, більше покладаючись на допомогу впливових “покровителів”[65]. А це вже прояв  клієнтельських, а не громадянських відносин.

Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об’єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють: Спілка журналістів України, а в її рамках — “Комітет захисту свободи преси”; спілка українських журналістів “Незалежність”; Гільдія головних редакторів українських засобів масової інформації; Фундація захисту свободи слова та інформації та інші.

Отже, так само, як і в сфері створення громадських організацій, однією з найголовніших перешкод для перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є, з одного боку, відносно низький рівень правосвідомості та нерозуміння переваг демократичних процедур владною елітою, а з іншого, — нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя. До названих чинників додається бідність загалу, а разом з нею — відсутність економічної незалежності і впевненості у власних силах інститутів громадянського суспільства.

Партії і громадянське суспільство

Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоч у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп; виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв’язок владних структур з народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю державних структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізуючої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства саме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетними.

В Україні поки що практично немає масових партій (принаймні, не-лівих). Велика частина партій перебувають у стадії становлення; вони по-суті ще не вийшли за межі громадського сектора. Те саме можна сказати й про партії, які зменшили вплив на політику після багаточисленних розколів і функціонують лише на низовому рівні. Крім того, низові ланки будь-яких партій є скоріше структурами громадянського суспільства, ніж політичної системи.

В розвитку багатопартійності в Україні є великі проблеми, що позначаються й на громадському житті. По-перше, українські партії — це всього лиш пост-комуністичні утворення і вийти на шлях справжнього політичного плюралізму їм поки що не вдається. Їх “перевиробництво” призводить до болючої фрагментації не лише політикуму, а й усього суспільства[66]. По-друге, завдяки надмірному захопленню “партійним будівництвом” відбувся відтік і так нечисленної української еліти з громадянського суспільства в політику. І з кадрового, і з функціонального боку було б набагато краще, якби декотрі з них залишилися громадськими організаціями.[67] По-третє, в міру олігархізації економіки і політики, усе більше число партій поповнює ряди “другорядних” утворень, які нічого не вирішують, але служать для прикриття тих чи іших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як було вже сказано, сприяють поширенню клієнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.

Українські виборці: громадянська участь і відповідальність

До важливих інститутів громадянського суспільства належать вибори. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і демократизмом органів влади. Специфіка українського виборця як людини пост-комуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомості і поведінки, у поєднуванні здавалось би непоєднуваного. До позитивних моментів відноситься достатньо висока (в середньому на рівні 70%) виборча активність населення. Аналітики, однак, ставлять під сумнів те, що високий рівень участі виборців у голосуваннях є наслідком їх громадянської позиції. Вони схильні відносити активність українського електорату на рахунок звички, покірливості тощо. Окрім того, відзначаються негативні насторої значної частини електорату: прагнення голосувати не “за” щось чи когось, а “проти”.

Самі виборці оцінюють мотиви свого голосування у 1998 р. так: для 28% головною спонукою піти на виборчі дільниці був “громадянський обов’язок”, 21% хотіли “підтримати партії і кандидатів, яким симпатизують”, 14% сподівалися ” вплинути на процес управління країною”. Отже 63% назвали цілком позитивні мотиви політичного характеру. Негативні наміри, серед яких бажання “засвідчити свою незгоду з політикою держави” (15%) та “перешкодити приходу до влади людей, яким не довіряю” (33%),  притаманні в сумі 48 % людей. Інші мотиви, не пов’язані з політичною боротьбою і політичним представництвом відзначили 21% опитаних, у тому числі 15%  голосували за звичкою[68] (див. Додаток 2. Табл. 2).

Другою позитивною рисою є позитивне сприйняття самого факту голосування та віра значної частини населення в його суспільне значення. Згідно з опитуванням, яке провели “Демократичні ініціативи” в день парламентських виборів 1998 р., 45% виборців вірили, що вибори поліпшать ситуацію в державі і лише 4% думали навпаки.[69] Голосування проходило досить дружно попри незадовільну організацію роботи на виборчих дільницях[70]. До кабін шикувалися черги, виборці приходили на дільниці по декілька разів, з розумінням ставилися до вимог дотримуватися процедури тощо. Але й у цьому є певний парадокс: при низькій довірі органам влади взагалі, а Верховній Раді — особливо, спостерігається досить висока довіра виборців до самого інституту виборів.

До головних негативних рис українського виборця належать:

  1. готовність поступитися неконституційному адміністративному тиску з боку місцевої та центральної влади;
  2. невміння критично ставитись до пропаганди і з користю для демократії і власних інтересів міняти людей при владі.

У 1999 р. наприклад, місія ОБСЄ зареєструвала безліч порушень процедури президентських виборів, які зводились до потужного тиску держави на виборців з метою домогтися голосування за одного кандидата — Леоніда Кучму. І цей тиск найчастіше не зустрічав серйозного опору. У свідомості широкого загалу зі старих часів сидить віра в незаперечну всемогутність чиновників, з одного боку, та в чудо, з іншого. З поведінки під час виборів не видно головного: розуміння переваг демократичного ладу, який дає змогу міняти людей при владі, виправляти помилки попередніх правителів та усувати допущені ними зловживання. Поширюючи звинувачення на всіх, хто прагне влади (“усі вони однакові”), люди знеособлюють владу і тим самим виводять конкретних осіб з-під відповідальності.

Слушним є твердження що “в суспільстві лише починає формуватися традиція вибору взагалі”[71]. В ситуації вибору пост-радянська людина почувається дискомфортно: впливає як страх перед ризиком, що супроводжує будь-який вибір, так і недостатнє знання альтернатив та прищеплена в процесі виховання невпевненість у своїй здатності приймати правильне рішення. Український електорат ще не відчуває себе суб’єктом великої політики і часом “купується” на найпримітивніші “хабарики”, стаючи знаряддям певних суспільних сил. На минулих виборах такими силами були впливові фінансово-промислові групи, кожна з яких з’єдналася з однією або з кількома партіями і поставила собі за мету оволодіти владою.[72] Вперше за роки незалежної України олігархи вийшли з тіні і включилися в гонку за місця в парламенті. Після виборів розпочався процес їх легітимізації через партійні структури та парламентські фракції.

Незрілість громадянського суспільства проявилось і під час проведення референдуму “за народною ініціативою” (насправді — під тиском лідерів олігархічно-кланових парламентських груп) у квітні 2000 р. В організації референдуму була низка сумнівних з правової точки зору моментів, на які не було адекватної публічної реакції ні з боку громадсько-політичних організацій, ні з боку широкого загалу, що підтвердило недієвість громадянського суспільства і тенденцію до згортання і деградації демократичних процедур та механізмів.

Рівень громадянської відповідальності  та готовності захистити свої інтереси

Картина розвитку громадянського суспільства буде не повною, якщо ми не врахуємо, як і наскільки зміни, що відбуваються на структурному рівні суспільної системи впливають на свідомість людей. Чи формуються нові уявлення про стосунки суспільства і держави, про права та свободи громадянина, про його відповідальність за стан справ у суспільстві — відповідей на ці запитання пошукаємо  в матеріалах соціологічних досліджень.

Під час всеукраїнського опитування громадян центром “Соціоінформ” та компанією “Соціс-Геллап” у липні 2000 р. респондентам було запропоновано висловити своє ставлення до таких тверджень: “Деpжава у нас побудована, а те, якою вона буде, залежить тепеp: 1)  вiд суспiльства: його pозвиненостi, культуpи, вмiння вiдстоювати свої iнтеpеси i впливати на дiї людей пpи владi; 2) вiд полiтичного кеpiвництва: його компетентностi, чесностi, вiдданостi суспiльним iнтеpесам, вiдповiдальностi пеpед наpодом”. В реагуванні на ці твердження відбивається рівень усвідомлення громадянами власної відповідальності за подальшу долю країни або їх схильність у всьому покладатись на державу. З першою відповіддю “згодних” та “скорше згодних” виявилося 59 %, з другою — 76%; “незгодних” та “скорше незгодних” відповідно 27 і 12%; крім того, 13 і 12% не змогли визначитися з цих питань. Отже, частка тих, хто розраховує на державу, — значно більша, ніж тих, хто розраховує на самих себе та різні суспільні інституції (докладніше див. Додаток 3, табл. 1).

Більшість українських громадян не роблять навіть спроб захистити свої громадянські права і людську гідність, користуючись Конституцією та законами. Відповідаючи на питання, що вони роблять у випадку порушення їхніх громадянських прав, майже 47% опитаних заявили, що вони не роблять нічого, а 17 % сказали, що в такому разі вони “використовують зв’язки”. І тільки біля 15% опитаних звертаються за захистом своїх прав до суду. (Додаток 3., табл. 2).

Парадокс полягає в тому, що пересічний український громадянин не вірить владі, не вміє й боїться її контролювати, а водночас розраховує на неї. Серед сил, спроможних вивести Україну з кризи, на першому місці стоять Президент — 20%, уряд — 10%, диктатура особи (“залізна рука”) — 16%. Сили, що на думку опитаних здатні найкраще захистити їхні інтереси, розташовуються в такому порядку: автоpитетний лiдеp — 16% ; наpодний депутат — 14%; засоби масової iнфоpмацiї  — 12%; полiтична паpтiя чи об’єднання — 11%; пpофспiлки — 9%. Низьким є протестний потенціал суспільства та рівень довіри до організацій, які могли б його підвищити — політичних партій і громадських організацій (Додаток 3, табл. 3, 4).

Індиферентність людей у пост-радянських країнах до свого правового буття обумовлена неподоланою з радянських часів ситуацією, за якої, як писав один російський журналіст, “громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, що надсилаються згори”.[73] Йдеться про відірваність влади від людей, її безвідповідальність та непідконтрольність народу. Опитування, про яке тут ідеться, показало, що люди загалом визнають, що влада в в Україні не є підконтрольною народу. Причини такого стану 62% опитаних пов’язали або з залежністю громадян від влади, або з відсутністю у них достатньої інформації для здійснення контролю, або з протидією держави таким спробам.  Ще 30% вказали на те, що гpомадяни цiкавляться бiльше матеpiальними пpоблемами i їх мало хвилюють питання контpолю за виконанням владою своїх повноважень (так звана проблема “виживання” та матеріальної орієнтованості загалу). Лише близько 5% вважає, що громадяни або намагаються контpолювати владу та не допускати зловживань з її боку, або що такі процеси в Україні наростають (опитування проводилось в середині 2000 р.). (Додаток 3, табл. 5).

Успіхи та проблеми інституціалізації громадянського суспільства в Україні

Висновки щодо становлення інститутів громадянського суспільства в Україні — неоднозначні. Якщо судити з темпів щорічного зростання кількості зареєстрованих громадських організацій, то можна сказати, що його основний структурний елемент — “третій сектор” — успішно розвивається. Якщо ж судити з результатів опитувань щодо залученості людей до громадських організацій, так само як і щодо їх намірів приєднатися до цих організацій у майбутньому, то можна констатувати звуження громадської участі (при наявності деяких резервів). Старі масові організації відмирають чи не швидше, ніж народжуються нові. Але це не завжди знаходить відображення в реєстраційних списках. Там є немало віджилих або й “мертвонароджених” одиниць. Разом з тим, у кожному місті, як і в кожній сфері суспільного життя, діють менш-більш стійкі, достатньо ефективні, відомі широкому загалу організації. Лише необізнаність з їх діяльністю породжує надмірний песимізм щодо розвитку громадського сектора і громадянського суспільства в цілому.

Водночас активність громадських організацій та їх вплив на суспільне життя і свідомість людей ще є недостатніми, а рівень правової захищеності індивідів і груп, які вони утворюють, далекими від бажаних. Засоби масової інформації, що мали б підвищувати рівень цієї захищеності, самі поки що потребують захисту. Тиск як з боку держави, так і з боку могутніх приватних інтересів позбавляють ЗМІ свободи та неупередженості, а людей — повної та об’єктивної інформації. Це особливо помітно в періоди, коли вирішуються важливі політичні питання (під час виборів, референдумів, політичних кризових ситуацій тощо). З цих причин не може нормально функціонувати “сфера відкритості” (публічна сфера), у якій формується громадська думка, здатність і готовність громадян до вирішеня суспільних справ.

Зрештою, сам факт організаційного становлення й суспільного визнання НДО, приватних установ та ЗМІ, що прагнуть до незалежності, є дуже важливим. Бо шлях трансформації усіх перехідних суспільств є таким: від нових структур — до нової культури, а далі — через нову культуру до вдосконалення і розширення сфери впливу нових структур і до їх стабільного функціонування.

Шляхи подальшого зміцнення (“розбудови”) громадянського суспільства

Існує досить розповсюджений стереотип, що громадянське суспільство ніби-то не можна будувати. З одного боку, в цьому твердженні є зерно правди. Адже засновані на довірі стосунки і бажання об’єднуватись не можна задати згори якимось рішенням чи законом. Але з іншого боку, якщо врахувати, яку велику роль у становленні громадянського суспільства відіграє правове поле, створене державою, а також соціальна структура, тип якої у перехідному суспільстві прямо залежить від урядової політики, то стає очевидним, що серед чинників, які обумовлюють силу або, навпаки, кволість громадянського суспільства, важливу роль відіграє держава та її зусилля щодо формування умов для функціонування громадянського суспільства. Серед шляхів покращення ситуації з формуванням громадянського в Україні суспільства  можна назвати наступні:

  • утвердження принципу верховенства права, формування правової держави та її самообмеження держави у відносинах з громадянами та їх організаціями, визнання нею автономності структур громадянського суспільства;
  • підвищення рівня гарантуваності  прав і свобод; позбавлення людей страху бути покараними “за ініціативу” і самостійні дії; забезпечення більшої захищеності громадян від свавільних дій уряду і місцевих властей;
  • створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної власності та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого рівня основної маси людей, звуження сфери бідності, з одного боку, та обмеження впливу олігархічних кланів, з іншого;
  • продовження практики створення найрізноманітніших захисних та самодопомогових організацій, здатних виконувати соціалізуючі функції, а також громадських та громадсько-політичних організацій, що слідкують за дотриманням права урядовцями і не допускають їх втручання у громадське життя;
  • розвиток ситеми спонсорської допомоги та меценатства (у тому числі й шляхом вдосконалення законодавства);
  • забезпечення вищого рівня незалежності ЗМІ та їх активнішої участі у формуванні громадянського суспільства — через просвіту громадян та популяризацію громадських ініціатив;
  • використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для формування нових цінностей та орієнтацій молоді;
  • відродження національної традиції громадського життя і пошанування закону.

[46] Відповіді на ці питання базуватимуться переважно на матеріалах соціологічних опитувань та деяких інших непрямих чи навіть приблизних даних, оскільки офіційної статистики з цих питань поки що або немає (окрім числа зареєстрованих організацій), або її дані різнорідні і важко піддаються узагальненню, або їх взагалі не може бути через специфіку досліджуваних явищ (таких, наприклад, як громадська думка, суспільна свідомість). Певний фактичний матеріал, зокрема довідники про розвиток громадянського суспільства в Україні в цілому і в регіонах, що може бути джерелом вивчення процесу становлення громадянського суспільства, збирають та публікують фонди, такі як “Українська песпектива”, “Демократичні ініціативи”, “Український фонд інновацій та розвитку”, регіональні “Ресурсні центри” громадських організацій, що створені в Україні з метою моніторингу громадського життя.

[47] Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. — Київ, 2000. —  С. 78

[48] Маємо декілька спроб “обліку” та класифікації недержавних або неурядових організацій (НДО або НУО). Довідник, що охоплює недержавні організації усіх областей України, вийшов у 1997 р. (видання Творчого Центру КАУНТЕРПАРТ та Фондів “Counterpart”, “Євразія” та Міжнародного Фонду “Відродження”). Він налічує 1631 організацію, подає їхні адреси, а також вказує на напрям та вид діяльності кожної організації. Львівське обласне управління статистики та Фонд розвитку громадських організацій “Західноукраїнський ресурсний центр”( ЗУРЦ) у 1998 р. видали подібний довідник, що стосується Львівської області. Він містить 1830 назв легалізованих об’єднань Львівщини (з них 990 діють в обласному центрі), а також деякі узагальнені рисунки і таблиці. (Див: Довідник неурядових організацій України. — Київ, 1997. Громадські об’єднання у Львівській області. Інформаційно-статистичний довідник. — Львів, 1998)

[49] Цілком імовірно, що тоді значним був недооблік місцевих та регіональних організацій, у той час як зараз їх число може бути дещо перебільшеним. Поки що не вироблено загальноприйнятої методики зведення даних реєстрації НДО на різних рівнях; під час підрахунку ієрархічно побудованих організацій можливе дублювання одних і тих самих організацій тощо.

[50] Цитовано за: Nations in Transit.1999-2000. Civil Society, Democracy, and Markets in East Central Europe and the Newly Independent States / Edited by Adrian Karatnycky, Alexander Motyl, and Aili Piano. — Washington: Freedom House, 2000. — P.664-665.

[51] Business and Charity. Report. — Lviv: “West Ukrainian Resource Center” foundation for the development of public organizations, 1998.

[52] Від англ.: volunteerism — добровільна активність на ниві громадської праці.

[53] Див.: Політичний портрет України. Українське суспільство 1994-97. — Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. — 1998. — № 20. — C. 14.

[54] Nations in Transit. 1999-2000… — P. 665.

[55] Див. Скочилас Е. Н. Громадська думка про НДО в Україні  //  Громадські ініціативи. — Випуск 5-й. — С. 2.

[56] Там само, с.5. На такий самий висновок наштовхують і регулярні соціологічні опитування громадської думки службою Соціс-Геллап в Україні, які показують, що приблизно 25-30 відсотків населення постійно засвідчують свою необізнаність, незаінтересованість, байдужість до політики і громадських справ взагалі.

[57] Там само.

[58] “Nations in Transit. 1999-2000…” — Р. 668.

[59] В цій передачі проглядався не лише низький рівень професіоналізму, що дратувало телеглядачів, а й соціальне замовлення, формула якого була простою, як за радянських часів — паплюження усіх, хто йде до влади.

[60] Не дивно, що спостерігачі від ЄС роблять висновок: “Центральні канали телебачення контролюються політичними та економічними угрупуваннями, які підтримують президента та виконавчу владу, — факт, що підтверджується кількісними даними…” “УТ-1 транслює програми державної телекомпанії і є рупором виконавчої влади і, таким чином, підтримує Народну демократичну партію (НДП). Випуск новин та аналітичних передач (УТН, “Сім днів”), політичних ток-шоу (“Саме той”), публіцистичних програм (“Акценти”) знаходяться під впливом представників “партії влади”, в яких вони представлені у вигідному світлі, в той же час вони намагаються дискредитувати своїх опонентів”. (Моніторинг висвітлення засобами масової інформації парламентських виборів в Україні в березні 1998 року. Заключний звіт, липень 1998 року. — Дюссельдорф: Європейський інститут засобів масової інформації. — С. 28-29).

[61] Див: Моніторинг висвітлення… — С. 28-29.

[62] Група спостерігачів з Європейського інституту засобів масової інформації розглянула висвітлення виборчої  у березні 1998 р. кампанії в 6 газетах: “День”, “Киевские ведомости”, “Голос України”, “Сільські вісті”, “Урядовий кур’єр”, “Всеукраинские ведомости” і прийшла до висновку, що однобокість та упередженість щодо партій мала місце з боку майже всіх газет. “Була помітна відсутність об’єктивного висвітлення кампанії: більша частина висвітлення надавалась партіям, які подобаються або не подобаються, чи партіям, що мали найбільший рекламний бюджет”. ”(Там само. — С. 36; 49). “Майже кожна газета, що підлягала моніторингу, продемонструвала величезну політичну заангажованість згідно з її структурою власності та фінансовою залежністю.”(Там само. — С. 41)

[63] Кожне фінансово-промислове угруповання під час виборів почало формувати свої ЗМІ, котрі “перетворились на покажчик сили кожної групи як політичної сили”.[63] Згадаймо, як навіть формально парламенська газета “Голос України”, обслуговуючи  інтереси клану П. Лазаренка, не лише випустила безоплатний номер газети, виключно присвячений цій одіозній фігурі та його партії, але й з номера в номер публікувала нестримні дифірамби на його честь, назвавши одну з публікацій “Райони і села Павла Лазаренка”.[63]

[64] “У журналистов осталась одна свобода: выбирать зависимость” // Зеркало недели. —   1997. —  6 марта

[65] Там само.

[66] Звичайно в Україні немає сотні політичних партій як факту політичного життя. Є лише це список реєстрації партій (від часу здобуття незалежності й дотепер), у якому нараховується понад 100 позицій. Одні з цих утворень давно розпалися, інші стали недієздатними, ще інші — були створені лише на папері. Правдою, однак, є те, що процес суспільно-політичних розмежувань в Україні не тільки не змінився на зворотній процес консолідації, а  набув (не без сприяння заінтересованих груп та осіб) характеру безглуздої нескінченності. Найсумніше в цьому процесі те, що дискредитується сама ідея партії як інструмента здобуття влади і здійснення державної політики. Усе більше з’являється партій виключно задля того, щоб заробити гроші, а також партій-іграшок, створених для забави чи то для веселого скандалу. Одна з них, “партія шанувальників жінок” П. Зіброва компроментує дві суспільні ідеї одночасно: ідею партії як організації однодумців, які прагнуть змін у суспільному житті на основі певної ідеології, та ідею рівноправності жінки, яка  в такий спосіб “галантно заперечується”. Ніхто не запитав цього “лідера”, чим вдрізняється його “партія” від клубу преферансистів чи, скажімо, від товариства любителів кішок.

[67] Завдання, які ставлять перед собою такі об’єднання як “Партія реабілітованих тяжкохворих України”, “Українська партія справедливості” (що займалася виключно проблемами афганців та чорнобильців), “Партія захисту прав споживачів” та деякі інші, не є “партійними” за своєю суттю. Вони із значно більшим успіхом могли б реалізовуватись через громадські організації. Навіть про Партію зелених можна твердити, що було б значно краще, якби вона залишалась рухом чи громадською організацією. Тоді перипетії політичної боротьби не поглинули б її слабких сил, їй не треба було б (заради фінансування цих перипетій) втягувати у свої ряди зовсім не-зелених представників бізнесових кіл, а її лідерові не довелося б сушити голову над проблемою, висуватися чи не висуватися кандидатом у президенти. Організація займалася б тим, для чого й була колись створена: відслідковувала б ситуацію з довкіллям, будила б громадську думку і здійснювала тиск на владні структури в інтересах покращення екологічної ситуації. Від перетворення громадських організацій у партії можливо виграють окремі особи, але аж ніяк не суспільна справа, за яку вони ніби-то борються.

[68] Бюллетень Соціс/Геллап, квітень 1998 р. За даними опитувань вимальовується масив приблизно у 30-35% виборців, які прямо чи опосередковано демонструють свою політичну необізнаність, незацікавленість чи байдужість. І саме таким було число виборців, які проголосували за дрібні, штучно утворені партії, які не мали шансу подолати 4% поріг прохідності і отриматити депутатські мандати.

[69] ДAив: Попов І. Вибори в Україні: війна кланів чи війна з кланами? / В кн. Назад, Україно: робота над помилками. — Київ, 1998. — С. Ґ3.

[70] Дезорганізацію на виборчих дільницях викликало голосування за партійні списки, яке сповільнювало процедуру голосування, вимагало додаткових роз’яснень тощо.

[71] Див.: І. Попов. Вказана праця / Назад, Україно: робота над помилками. — С. 6.

[72] Там само.

[73] Див.: С. Митрофанов. Подвійний рахунок в економіці породжує подвійний рахунок у моралі і праві // День, 28 липня 1999.


Переглянути інші статті з розділу: Громадянське суспільство

Leave a Comment